«Київські фрески» відновлено!

Напередодні ювілею маестро на сцені Національної опери відбулася прем’єра його епохального твору — ораторії-балету «Київські фрески». Про цей день Іван Федорович мріяв понад два десятиліття, але за життя йому так і не вдалося почути свій твір у тому вигляді, в якому він його написав. Три роки тому маестро помер. А мрію Івана Федоровича втілили у реальність вдова композитора, професор НМАУ Маріанна Давидівна Капіца- Карабиць, їх син, диригент Кирило Карабиць, композитор Артем Рощенко, який відновив партитуру (про драматичну долю «Фресок» і події, що відклали прем’єру на 23 роки «День» писав у № 3), що зникла, оркестр Національної опери, хор під управлінням Левка Венедиктова, балет (хореограф Алла Рубіна), сценогаф Марія Левицька, солісти — Оксана Дика, Тетяна Пімінова, Дмитро Кузьмін, Микола Шопша і читець Анатолій Паламаренко...

У першій частині вечора прозвучав Концерт для оркестру № 3 («Голосіння») Івана Карабиця у виконанні музикантів Київської опери. Диригував і виконував соло на фортепіано син композитора. У «Голосіннях» Карабиць використав оригінальний народний музичний інструмент під назвою «коса», дзвіночки, вплетені в нього, створюють незвичайне звучання. Воно нагадує тужливі звуки, подібні співу, ніби стогону, символізуючи голоси, що йдуть із глибини віків. «Голосіння» прозвучали, як реквієм композитору, який пішов від нас 20 січня 2002 р. у розквіті творчих сил (у 57 років).

А у другій частині вечора, передуючи виконання «Київських фресок», генеральний директор Національної опери України Петро Чуприна сказав: «Сьогодні у цій залі нас зібрала видатна подія в культурному житті України, пов’язана зі смутком і радістю. Смуток від того, що вже три роки як пішов із життя видатний майстер української сучасної музичної школи, а радість, що уперше, після 23 років очікування, побачила світ ораторія- балет «Київські фрески». У цьому творі є така енергетика, заряд, що я впевнений, «Фрески» надовго пропишуться не тільки у репертуарі нашого театру, а їх виконуватимуть кращі колективи України».

Ораторія була знаковим твором для Івана Федоровича. У одному з інтерв’ю Карабиць сказав: «Мені хотілося у вокально-симфонічних фресках про Київ створити образ столиці України не тільки в історично-хронологічному аспекті від сивої давнини до сучасності, щоб на сторінках цієї своєрідної музичної книги показати Людину як головну силу національно руху, дух і високі морально-етичні якості, джерела, які йдуть з глибин нашої духовності, історії».

«Київські фрески» складаються з 12 частин. У лібрето використано тексти літописів Київської Русі, вірші Тараса Шевченка, Павла Тичини, Максима Рильського, Івана Драча і Бориса Олійника. Борис Ілліч є автором сюжету ораторії. Як сказав поет: «Я мав щастя бути при народженні «Фресок». Карабиць був не тільки безмірно талановитим композитором, але і справжнім інтелігентом, дуже ерудованою людиною, знавцем поезії. Зовні завжди зібраний, спокійний, але всередині — вируюча творча натура. Іван Федорович був істинним патріотом України, але без екзальтації (не рвав вишиванку на грудях, як деякі наші патріоти). Своєю творчістю він прославляв українську землю. «Фрески» писалися до 1500-річчя Києва. Карабиць з натхненням працював, а я спробував провести міст між поезією та музикою, минулим і сьогоденням. Те, що за диригентським пультом виступив син композитора Кирило Карабиць, дуже символічно — зв’язок поколінь не перервано, а ми усі — діти України».

«Понад два десятиліття я жив з важким каменем на душі, — сказав Левко Венедиктов, головний хормейстер Національної опери. — Сьогоднішня прем’єра — данина пам’яті справжньому майстру української сучасної музики. Наш колектив з великим ентузіазмом працював. «Київські фрески» — самобутній твір. Символіка текстів ораторії сьогодні стала класикою, а музика підтверджує велич і глибину української симфонічної школи. Іван Карабиць нам залишив справжнє багатство — свою чудову музику».

У ораторії поетичний текст пов’язано хорами, сольними партіями, хореографією, кадрами кінохроніки. Усе разом дало поліфонічне полотно історії Києва: народні дійства, купальське свято, весілля (перша — четверта фрески) А далі, як у калейдоскопі, «вогняне небо» — революція, фашистська окупація (на екрані хроніка Другої світової війни). Трагізм часу передається речитативами, аріями-монологами, аріозо, хоровими і балетними сценами. Прозвучала контрастна поліфонія бахівського типу, а також елементи фольклорного голосового співу («Борітеся — поборете», «Ти невмируще серце України»)... Остання частина «Фресок» називається «Чуття єдиної родини». Ці рядки П. Тичини звучать дуже сучасно, як гімн вічно молодому Києву. Слухачі влаштували 15-хвилинні овації. Після концерту глядачі довго не розходилися, обмінюючись враженнями від почутого і побаченого.

— Іван Карабиць — унікальне явище в нашій музичній культурі, — підкреслив Володимир Рожок, ректор НМАУ. — Він був видатним композитором і чудовим педагогом нашої Національної музичної академії, пропрацювавши у навчальному закладі багато років, виростивши цілу плеяду талановитих учнів. Іван Федорович був дуже активною людиною. Він придумав і втілив у життя унікальний «Київ-Музік-Фест». 1991 року, на зорі нашої Незалежності, Карабиць провів у Києві міжнародний фестиваль, об’єднавши музикантів, композиторів, співаків, музикознавців не лише з нашої країни, а й Канади, Америки, Польщі та ін.

Іван Федорович — людина толерантна, талановита, ерудована. Він був чудовим музикантом і другом. Карабиць любив людей, і йому вони відповідали взаємністю. Ми були добре знайомі багато років, але особливо близько стали спілкуватися, коли я почав працювати заступником директора з творчих питань Національної опери України. У ту пору в нашому театрі працювали такі гіганти, як диригент Стефан Турчак, режисер Дмитро Смолич, художник Федір Нірод, хормейстер Лев Венедиктов. Тепер тільки Лев Миколайович залишився з тієї великої плеяди майстрів. До 1500-річчя Києва ми планували зробити щось грандіозне. Не забувайте, що це ще були радянські часи, й національні традиції не віталися, а про ювілеї наші цензори говорили як «про Київ —матір міст руських». Але дирекція Опери вирішила залучити українських композиторів до вшановування 1500-річчя. Ми провели творчий конкурс. Євген Станкович написав для театру балети «Ольга» і «Прометей». Івану Карабицю запропонували написати оперу-ораторію про Київ. Ідея «Київських фресок» належить Стефану Турчаку і Леву Венедиктову. Цей твір грандіозний по своїй суті. Худрада високо оцінила ораторію, колектив почав працювати, але тут втрутилися об’єктивні й суб’єктивні причини, й тільки через 23 роки на сцені Національної опери відбулася прем’єра «Київських фресок». Мені здається, що сьогодні в залі душа композитора також побувала на концерті...

Карабиць був Козерогом, а це знак людей упертих, які завжди йдуть і добиваються своєї мети. Часом вони пізно розкриваються, але якщо це відбувається, то слава їхня гримить на весь світ. Нинішній вечір відкрив для багатьох слухачів грандіозне музичне полотно композитора. І зовсім не випадково, що Національна опера була переповнена публікою, а за диригентським пультом виступив син маестро — Кирило Карабиць. Я знаю його з 6 років, ще учнем Школи ім. Лисенка, потім студентом у консерваторії. Вже тоді він мав завдатки перспективного музиканта. Сьогодні Кирило — тонкий інтерпретатор музики, чудовий диригент, чия майстерність прославляє не лише нашу країну, а й світову культуру. На вечорі ми стали свідками таїнства «Київських фресок».

— Я слухав нинішній концерт і згадував 2000 рік, коли ми відзначали 55-річчя від дня народження Івана Федоровича, — розказав Юрій Зільберман, генеральний директор Міжнародного конкурсу пам’яті В. Горовиця. Це було перед дитячим конкурсом («Горовиць-дебют») ми разом їздили до США. Уже тоді Іван трошки покашлював, але я навіть уявити не міг, наскільки серйозно він був хворий. Поїздка вийшла дуже вдалою: цікаві концерти й зустрічі. Лауреати конкурсу ім. В. Горовиця виступали в Бостоні, Філадельфії, Нью-Йорку та інших містах. Як радів він за дітей, скільки планів у нас було... Те, що горовицький конкурс став престижним, — заслуга Карабиця (він був беззмінним головою журі). Іван був унікальною людиною, дуже талановитою й доброю.

Як геній, який має що сказати, він даремно не кидав слова на вітер. Завжди говорив тільки вагомі речі. Він був дуже глибокою людиною, з філософським складом мислення і зі смутком в очах. Може, тому його твори мають трагічне звучання.

Ми разом замислювали багато музичних проектів. Завдяки Карабицю в Києві відродилися Літні музичні вечори. Ми стали проводити Школу виконавської майстерності, Літню музичну академію, гастрольні тури лауреатів Конкурсу ім. В. Горовиця. Його смерть — непоправна втрата для української культури.

— Жодної ноти, жодного слова у «Фресках» ми не міняли, — сказав Кирило Карабиць. — Мені приємно, що мрія батька втілилася на сцені, що ораторію тепло прийняли слухачі. Весь колектив працював дуже злагоджено й творче. Окрема подяка — Леву Миколайовичу Венедиктову за допомогу й підказки. Він був одним із авторів ідеї, коли ораторія створювалася й завдяки йому вдалося знайти зниклі ноти. Працювати з оркестром Київської опери — величезне щастя й справжня насолода. У нас високопрофесійний колектив. Найкращі традиції Рахліна, Сімеонова і Турчака в театрі зберігаються й донині. Струнна група — супер. Я можу порівнювати, бо три роки працюю з різними колективами. У Національній опері України диригую «Тоскою» та «Паяцами», а в Парижі виступаю із симфонічним оркестром «Радіо Франції». «Київські фрески» складний твір, який під силу виконати лише високопрофесійній команді.

— У моїй пам’яті Іван Федорович назавжди залишиться улюбленим педагогом і талановитим композитором, — зізнався молодий композитор Артем Рощенко. — Карабиць був принциповою людиною, але на своїх учнів ніколи не тиснув, надаючи нам можливість виявити свої здібності, розкрити індивідуальність. За півроку до смерті я зайшов до Івана Федоровича додому. Він сидів замислившись у кріслі й раптом каже: «Дуже хочу підняти один свій старий твір». Назву тоді не сказав, і я не знав, що Карабиць мав на увазі «Київські фрески». Я пишаюся, що зміг відновити зниклу партитуру, й нарешті відбулася прем’єра. Я працював цілу осінь, використав комп’ютер, зводячи ноти по голосах в одну партитуру. З’ясувалося, що при переписуванні виявилися помилки (подекуди не діставало такту), бракувало деяких сторінок. Але, слава Богу, був запис на грамплатівці, зроблений у концертному виконанні капелою «Думка» та Національним симфонічним оркестром України 1984 року.

Ви знаєте, я ж знаю кожну ноту «Київських фресок», а коли сидів у залі, відчував, як мене пробирає цей твір. Думаю, що в нього буде довга і щаслива сценічна доля.

— Радий, що «Київські фрески» прозвучали на головній оперній сцені нашої країни, — сказав Іван Гамкало, диригент Національної опери України. — Сьогодні рідко трапляється, що монументальний твір, який потребує для свого втілення використання великої виконавської машини (хор, оркестр, балет, солісти, читці), з’являється в репертуарі театру. Нині сталася не рядова, а знакова подія для Опери, глядачів і всієї української культури. Карабицькі «Фрески» можна порівняти з імпульсом, що підняв оперне мистецтво на більш високу планку. Можна поздоровити всіх, зайнятих у цій роботі, з успіхом. Я щиро сподіваюся, що нинішня прем’єра змінить ситуацію на краще, й на сцені столичної опери йтиме багато творів українських сучасних композиторів.