Лариса КАДОЧНИКОВА: Хочу говорити глядачам: «Любіть одне одного!»

ЗАПАХ МАНДАРИНІВ, СВІЧОК ТА ЯЛИНКИ

— Як зустрічали Новий рік у вашому дитинстві?

— Тоді це був для мене найочікуваніший, найпрекрасніший, воістину чарівний день. Запах мандаринів, шоколадні цукерки! У звичайні дні ми такі ласощі не бачили, їх просто не було у продажу.

І, звичайно, ялинка. Обов’язково справжня, жива! Від її аромату паморочилося в голові! Бабуся притягала з базару величезну ялинку — мамі (акторка радянського театру та кіно Ніна Алісова. — Авт.) ніколи було займатися таким клопотом. Ми всі разом наряджали ялинку — вішали на неї мандарини та цукерки. І вся малеча з будинку збігалася до нас у гості — звичайно ж, умить все зривалося і з’їдалося! (Сміється). Яке це було щастя...

— А улюблені цукерки пам’ятаєте?

— (Замислюється) «Мишка на Севере», напевно. Ще якісь шоколадки маленькі пам’ятаю. Але мандарини — особливе задоволення. Наступного дня ми нюхали скориночки, прагнучи продовжити його. До речі, що ще цікаво — на ялинку ставили справжні свічки. Електричні гірлянди з лампочками тоді ще не випускалися. Довкола свічок укладали вату. І ніколи не було пожежі, що дивовижно. Чудові відчуття!..

Що ще запам’яталося, так це імпровізовані вистави, які ми, діти, розігрували перед дорослими, всадивши їх біля ялинки, після того, як з’їдали всі солодощі. Танцювали, стрибали, співали — ось так проходив Новий рік.

— А традиція подарунків від Діда Мороза була в ті роки?

— Так, мама для кожної дитини вигадувала якийсь сюрприз і клала під ялинку.

— І що зазвичай приносив вам добрий Дідусь Мороз?

— (Замислюється) Ляльки, звичайно, якісь... Вони дуже дорого коштували в ті роки. Машинки братові, якими я теж могла гратися. Адже у мене тривалий час взагалі не було іграшок. Тільки палиця (конем називалася), на якій я скакала (Сміється). Я коней обожнювала, божеволіла просто! Коли бачила коня, ледве не непритомніла від захвату, — вважала, що це найдосконаліші тварини. Тому що вони прекрасні в русі! Коли приїжджала до бабусі в село, насамперед бігла дивитися на коней, так хотілося погладити їх чудові мордочки! Запах кінський любила, очі їхні величезні з віями...

ЗАБУТІ «ВОГНЯНІ КОНІ»

— Цікаво, життя ще тоді заримувало вашу долю з «Тінями забутих предків». Адже стрічка в зарубіжному прокаті називалася «Вогняні коні».

— Так-так! Як дивовижно...

— До речі, раніше фільми знімалися довго, експедиції тривали інколи й попівроку. Не довелося зустріти Новий рік на зйомках «Тіней...»?

— Довелося! Ми святкували його в горах. У геніального художника Георгія Якутовича, який також працював над картиною, там був будинок. Порожній. І від нього йшов запах смереки. Зима того року була надзвичайно снігова, надзвичайно красива. Ми зібралися всією групою — місця вистачило всім. І почалося стихійне божевілля на чолі із Сергієм Параджановим. Стріляли з пістолів, влаштовували фейєрверки, приходили місцеві — співали гуцульських пісень. Це одне з найкращих новорічних свят у моєму житті.

— А що це за місце було?

— Буковина. Село Жаб’є або якесь інше. Вже не пам’ятаю, куди ми виїжджали... А ось захват молодістю, красою, талантом надзвичайних людей, що оточували мене, пам’ятаю. У тій групі взагалі не було бездарних, нудних людей. Нудьга і туга — найстрашніше у мистецтві.

— Можливо, це вам здається сьогодні, коли фільм «Тіні забутих предків» став класикою українського кіно, а імена режисера Сергія Параджанова, оператора Юрія Іллєнка, художника Георгія Якутовича, акторів Лариси Кадочникової та Івана Миколайчука знають в усьому світі? Але тоді, 50 років тому, ви ж не припускали, яка доля очікує і стрічку, і вас усіх? А був просто захват молодістю?

— Можливо. Але добре, що ви заговорили про ювілей «Тіней...». Мені здається, це злочин проти української культури, що таку дату як 50-ліття від дня виходу фільму, який приніс славу Україні, отримав безліч винагород на найпрестижніших світових кінофестивалях, просто забули в нашій країні. Я чудово пам’ятаю фантастичне святкування ювілею легендарної стрічки «Віднесені вітром» у Голлівуді. Йому тоді дали друге життя. А про «Тіні забутих предків» навіть не пригадали... Образливо.

Звичайно, я розумію, сьогодні наша країна переживає не найкращі часи. І політичні, й економічні. Однак, тим паче, потрібно думати про майбутнє. А майбутнє без національного мистецтва, його розвитку і пропаганди неможливе. Це аксіома, перевірена часом. Необхідно було хоча б один день присвятити цій картині. Щоб вона пройшла на екранах кінотеатрів, по телебаченню. Щоб її переглянуло нове покоління глядачів. І були публікації в пресі й передачі по ТБ. Адже вже багато кого з моїх колег немає з нами — Параджанова, Якутовича, Іллєнка, Миколайчука. Чудових, талановитих людей. Але є я! І можу розповісти про них, про стосунки в групі, про зйомки стрічки багато цікавого. Невже це нікому не потрібно?!.

Ось, наприклад, звичайні глядачі (не професіонали) напевно не знають, що під час зйомок у режисера фільму Сергія Параджанова був серйозний конфлікт з оператором Юрієм Іллєнком. І з акторкою — Ларисою Кадочниковою. Зі мною. Я навіть хотіла піти з картини — після роботи в Московському театрі «Современник» для мене був богом Олег Єфремов. Його система, вимоги до акторської гри здавалися єдино правильними. І я просто не розуміла, що від мене хоче Параджанов. Ми поринули в абсолютно інший світ, у світ Коцюбинського. Сергій знімав своє — поетичне — кіно. Абсолютно чуже мені тоді. А режисер нічого не пояснював, просто кинув мене в невідомий гуцулський світ. Марічка — особливе створіння, що виросло в селі, а я була міським дівчам, яке грало француженок. І сказала: «Іду! Я таке ландринове кіно не розумію».

Те саме відбувалося і з Юрієм Іллєнком, моїм чоловіком у той час. Його кумиром був Сергій Урусевський (оператор фільму «Летять журавлі» — Авт.) Іллєнко обожнював ручну камеру, коли все знімається в русі. А Параджанов вимагав статику. На цьому ґрунті й виник конфлікт. Між ними навіть відбулася дуель! (Сміється) Справжня! Щоправда, я дізналася про неї через кілька років, хтось проговорився — сам Юрій боявся розповідати, щоб не засмучувати мене.

Але бог нас уберіг, і ми не залишили фільм — прийшов знятий матеріал, ми переглянули його в кінотеатрі, й побачили диво! Мій мозок, нарешті, зрозумів, що це інше мистецтво. Не схоже на те, що ми робили в театрі «Современник». І що Параджанов — потужна індивідуальність!

А через деякий час, коли «Тіні забутих предків» вже завоювали світ, ми з Іваном Миколайчуком полетіли на кінофестиваль у Мар-дель-Плата, до Аргентини. Параджанова тоді не випустили в цю поїздку, тому що він заявив на студії (імітує вірменський акцент): «У мене квиток лише в один бік!». Й Іллєнко опинився під забороною: «Як? У них із Кадочниковою немає дітей — отже, залишаться за кордоном!». Ось ми з Іваном і презетували картину вдвох. І коли, після показу, весь зал, стоячи, аплодував хвилин десять, я вперше відчула себе зіркою! На всі вечірки, які влаштовували зарубіжні делегації, передусім запрошували нас. Увага була просто неймовірна! А у мене з собою — лише одна сукня і блуза зі спідницею. В Івана — чорний костюм і два светри, які він узяв напрокат. Але ми не зважали на це — юні (Міколайчуку — 19 років, я трохи старша), красиві, щасливі, які знялися в такому талановитому фільмі!

— Немає пророка у своїй Вітчизні, і вже нічого не виправиш — 2014 рік закінчується. Але якщо уявити собі, що вам би довірили режисуру 50-річного ювілею «Тіней забутих предків», кого б ви запросили на це свято?

— Параджанова! (Сміється) Левона Григоряна, який зняв документальний фільм про Сергія. Кору Церетелі, чудового кінокритика, — вона супроводжувала Левона на усіх зйомках. Звичайно ж, Світлану, дружину Параджанова, святу жінку, яка все життя мужньо несе і славу, і безслав’я, що супроводжували цю геніальну людину. Поза сумнівом — Рому Балаяна, який обожнює Сергія. Вони б щось вигадали. Незвичайне. І сам Параджанов підказав би їм хід — наприклад, зиму перетворив би на літо, в якому було щось турецьке, московське, вірменське, французьке, грузинське... Все місто було б заповнене чудовими винами, фруктами, гранатами, які так любив Параджанов. Вони вигадали б щось фантастичне. Всупереч усьому!

— Я знаю, що параджановські фантазії поширювалися й на подарунки, якими Сергій Йосипович любив обдаровувати близьких людей. У вас збереглося що-небудь?

— Так. Все відбувалося наступним чином: дзвінок: «Ларисо! Швидко до мене!» — «А що сталося?» — «У мене є прикраса, камінь в ній дивовижно схожий на твої очі». Приходжу, він дарує мені кулон і срібний пасок для хлопця (я була дуже худорлява). Наступного дня телефонує знову: «Ларисо! Мені терміново потрібний пасок!» Видно, ще комусь іншому пообіцяв! (Сміється). Але я так і не віддала!

Збереглася шаль, яку Параджанов, вже хворий, презентував мені на своєму вечорі, який влаштував Микола Мащенко. Сказав, що турецька. Хоча, напевно, останньої миті позичив у приятельки, мотивувавши, що Ларисі дуже шаль потрібна! (Сміється). Є намисто з хрестів і люстерко. Нещодавно я, до речі, хотіла подарувати люстерко чудовому співаку Кості Ріттель-Кобилянському. Ми з ним репетируємо зараз антрепризну п’єсу, але Костя категорично відмовився, сказавши, що подарунок Параджанова не можна передаровувати.

ІРОНІЯ ДОЛІ, АБО... З НОВИМ РОКОМ!!!

— Можна про цей проект докладніше. Чутка йде по всьому світу, але хочеться дізнатися новини з перших рук.

— Це чиста випадковість у моїй долі. Ніна Ільїна, відома акторка, президент гільдії кіноакторів України і чудового кінофестивалю «Стожари», директор Інституту телебачення, кіно і театру в Київському Міжнародному Університеті, з якою ми ніжно товаришуємо, якось зателефонувала мені й з властивою їй енергією та напористістю сказала: «Терміново приїжджай до Будинку кіно! Я хочу познайомити тебе з чудовою людиною!» Мені було сумно того вечора, і я поїхала. Коли до кафе увійшов високий красень-чоловік, я подумала, що він іспанець, португалець або італієць. Але, виявилось, корінням Костя Ріттель-Кобилянський з України, живе в Німеччині, в Дюсельдорфі. Він — співак-баритон, виступав на багатьох оперних сценах світу. Відразу ж після нашого знайомства Костя сказав: «Я мрію зіграти з вами в одній виставі! В Європі таких акторок просто немає!» Колесо завертілося. Ми знайшли чарівну п’єсу італійського драматурга, комедію. В центрі сюжету — подружжя, у них складні стосунки, де від кохання до ненависті — один крок. Але, незважаючи на розбіжності, вони все-таки вирішують залишитися разом, оскільки є справжнє почуття. Ми трохи інтерпретували п’єсу, вирішили, що головний герой буде співаком. Він талановитий, але акторська доля не склалася — співав у невибагливих кафе все життя, хоча мріяв про оперну сцену. Не розкриваю усіх перипетій сюжету, але фінал оптимістичний — мрія героя здійснюється, і він виконує арію з опери «Кармен».

— Щиро бажаю великого плавання вашому проекту. Але прем’єра його відбудеться вже в Новому році. А як ви його зустрічатимете?

— Рік, що минає, був для мене дуже важким і в особистому плані — не стало мого чоловіка Михайла, моєї опори й захисту. Вперше за багато років зустрічатиму Новий рік без нього. Костя виїхав до Німеччини, інакше, напевно, ми б святкували разом — в перервах між репетиціями (Сміється). Тому їду до брата до Москви (відомий кінооператор Вадим Алісов — Авт.). У нього велика родина, до того ж у мене багато друзів у цьому місті. Справжніх, вірних, які щиро люблять Україну. З ними я й зустрічатиму 2015 рік.

Яким він буде?... Для мене найголовніше, щоб відбулася прем’єра, і ми б мандрували з виставами світом й дарували радість глядачам. Щоб вони бачили двох талановитих акторів із різних країн, які хочуть сказати їм свої мистецтвом: «Любіть один одного!»