Лики еміграції

Минулого року срібним лауреатом міжнародної літературної премії «Золоте перо Русі» стала громадянка України Людмила Петриківська. Вона — письменниця та журналіст, нині мешкає в Німеччині, випускає газету «Росток по-русски»; завоювала третє місце в літературному інтернет-конкурсі за оповідання «Юлія і Міхаель»; член Міжнародної спілки російськомовних письменників.

Людмила Петриківська — автор декількох романів, зокрема «Забудь своє учора», «Дива початків», «Час перетворень», які видавалися і в Україні. В останньому з названих творів знайшла відображення власна доля письменниці (проживши велику частину свого життя в Україні, в середині 90-х років вона поїхала до Німеччини, але там не загубилася і досягла успіху на літературній та журналістській ниві.

— Людмило Тихонівно, в еміграції ви не втратили своє творче «я». Напевно, багато хто вам заздрить?

— Життя в еміграції — складна штука, і якщо не завантажити чим-небудь свій розум, то можна і схибнутися. Я не належу до того типу людей, яким достатньо жити в красі і бути ситим. Тут із цим усе гаразд. Але німці мають зовсім інший менталітет, і це дуже напружує... Я примусила багатьох з них себе поважати і це, напевно, найголовніше моє досягнення.

ШУКАЄМО «СИНЬОГО ПТАХА»?

— Нині емігрантів із України знають у країнах Європи як людей, які згодні на будь-яку, навіть найчорнішу роботу. Ви з тих небагатьох, хто руйнує стереотип українського емігранта. Вашій персоні приділило увагу німецьке телебачення.

— Нещодавно приїжджала німецька телевізійна група та знімала мене для фільму як жінку, яка щось уміє робити в чужій країні. А в професійному плані я отримала пропозицію відправити свої книги до університетські бібліотеки Мюнхена та Гессена, де вивчають російську мову. Я часто зустрічаюся з читачами. Мої книжки є в місцевій бібліотеці та бібліотеці єврейського товариства. Я вже десять років веду «Літературну вітальню» в товаристві «Друзі російської мови», заохочую людей писати, знайомлю з літературою та іноді читаю свої нові речі. Зрідка друкуюся в журналах «Гамбург і ми», «Джерела». Але моя робота як письменника жодним чином не матеріальна.

— Чому?

— У Німеччині діють свої закони, прибутки рахують на родину. Наприклад, якщо дружина працює, то чоловіку не платять грошову допомогу. Знаєте, в фінансовому відношенні це гірше, ніж зовсім не працювати. Тому я працюю лише на дозволеній сумі гонорарів (зовсім невеликої), заробляю на рекламі. Жити доводиться непросто. У Німеччині страшне безробіття, багато молодих людей сидять без діла. Еміграція має масу підводних каменів, і заздрити нам не варто.

— Як почалася ваша письменницька діяльність і як чоловік поставився до неї?

— В 16 років написала своє перше оповідання в московську молодіжну газету. Воно називалося «Гонитва за синім птахом». Нещодавно про це пригадала, захотілося знову написати на цю ж тему, але вже з позиції зрілого віку. Адже всі ми ганяємося за «синіми птахами», які на світлі виявляються якщо не чорними, то сірими. У кінці 60-х я приїхала до Чернівців. Працюючи на машинобудівному заводі інженером-конструктором, випускала радіогазету. А коли перейшла на гумовзуттєвий завод, то працювала три дні конструктором, а два дні — редактором радіогазети (за наказом директора). І так 8 років! Так ще майже 10 років я регулярно писала сценарії, сама дещо вела на Чернівецькому телебаченні. Співробітничала з обласними газетами «Радянська Буковина», «Молодий буковинець». Моя улюблена сестра-москвичка казала, щоб я записувала свої фантазії, але мені тоді не було коли: робота, чоловік, діти, громадські навантаження. Знаєте, я в 20 років мріяла засісти за який-небудь твір, але говорила: «Доживу до пенсії і засяду за романи». Вийшло раніше. 1995 року трагічно загинула сестра, і це стало поштовхом: на одному диханні я написала перший роман. Я пишу дуже швидко. Сюжети «прокручую» в голові, а коли вони дозріють, то сідаю писати. Я люблю спостерігати за людьми, додумувати їх біографії, вчинки...

Сподіваюся, мій чоловік пишається тим, чого я досягла. Власне, ми разом з ним досягли, оскільки без його підтримки я б нічого не домоглася.

УЛЮБЛЕНА СПРАВА

— Людмило Тихонівно, у своїх творах ви часто вживаєте форму від першої особи. Не боїтеся, що вас будуть ідентифікувати з вашими героями, наприклад, з Ларисою з роману «Час перетворень», чий життєвий шлях немов списано з вашого?

— Мені навіть цікаво, коли мене ідентифікують з моїми героями. Думки мої... Нічого не боюся. Я задоволення отримую, коли щось вдалося. Через матеріальні труднощі не можу друкувати свої великі речі, але зате друкую в газеті багатьох авторів не тільки з Ростока, але і з Гамбурга, Вісмара, Шверіна. Моя поштова скриня переповнена проханнями. Нещодавно видала книгу наших місцевих авторів — збірник віршів «Голос серця».

— Розкажіть про вашу газету «Росток по-русски». Що в ній особливого? Адже в Німеччині багато російськомовних газет...

— Це правда — російськомовних газет у Німеччині достатньо.

Наша газета виходить десятий рік. Вона пройшла важкий шлях до визнання читачами. Тепер газета «Росток по-русски» виходить кольорова та чорно-біла, двома мовами. Більшість текстів пишу сама, а решту редагую. Газета друкує закони, новини, має постійну літературну сторінку, на якій друкуються вірші та оповідання не тільки місцевих міських авторів, але і з інших міст. Газета наша безкоштовна. Її розповсюджують добровільні помічники. Після виходу з друкарні вона розлітається за один тиждень. Її читають росіяни та німці. Газета допомогла мені залишитися людиною, багато хто з тих, з ким я одночасно приїхала, опустилися: базікають, заздрять, а я займаюся улюбленою справою.

— Ви мешкаєте в Німеччині, премію отримали російську, а як же Україна?

— Я — громадянка України і цим пишаюся, нещодавно продовжила свій паспорт. Стежу за подіями, які відбуваються в Україні. Близько року тому започаткувала в газеті рубрику «На актуальну тему», це на зразок кутка письменника, де висловлюю свою думку про те, що мене зачепило. Наприклад, у попередньому номері написала про український підручник «Етика» для 5 класу. Він мені дуже сподобався, хотілося, німцям, які не займаються вихованням дітей, ніс утерти... Я німецьке громадянство можу прийняти, оскільки давно мешкаю в країні, але не хочу.