Людська цілісність

Одинадцята (!) прем’єра Київського академічного Молодого театру за п’єсою Вільяма Сарояна «Гей, хто-небудь!» викликала інтерес багатьма складовими, що, на перший погляд, не поєднуються, починаючи з трактовки драматургії, задекларованій у назві вистави «Я знайду тебе, тому що кохаю!»

Молодого чоловіка після знайомства у барі із самотньою пані хапають поліцейські, добряче лупцюють і кидають за грати за звинуваченням у спробі зґвалтування. Пізно ввечері його приводить до тями дівчинка-прибиральниця, в яку він відразу закохується і всіляко переконує допомогти йому втекти з буцегарні. Звичайно, він візьме її із собою у чудове місто, вони житимуть щасливо і багато, бо він талановитий гравець, а вона мусить лише викрасти ключі від камери або пістолет у батька. Він спокушує талановито, грає закоханість переконливо, цілком можливо, що звинувачення жінки з бару небезпідставні. Та дівчинка виявляється абсолютно наївною, відкритою, романтичною і сприймає маніпуляції її почуттями як чудо кохання. З усіх «ей, хто-небудь!», які б допомогли вижити, вона стає єдиною, заради якої варто жити. Гравець-гультяй на наших очах стає романтиком-Ромео, і шекспірівський фінал стає невідворотним. Поки прибиральниця-Джульєтта біжить за пістолетом, до камери заходить чоловік «постраждалої» й на заяву молодика, що його дружина зваблювала і вимагала гроші, він мовчки, не розбираючись, пострілом смертельно ранить героя.

Здається, «чоловік і дружина — одна сатанина» — так позбуваються свідка свого брудного бізнесу.

Глядач отримує імпульс переоцінити те, що здавалося грою в кохання, присоромитися своєї недовірливості, відкрити свій сердечний слух для того, хто волає про допомогу і повз кого ми проходимо, відводячи очі. Так само, як у доалфавітному суспільстві слух був віруванням, вуходомінуючим органом чуттів та суспільної орієнтації; як друкарство затвердило акцент на баченні, так і у час електроінформаційних засобів центр уваги з дії має переміститися на її наслідки. Нині час і простір з’єднуються в єдиномоментну подію для усього людства. Наслідки будь-якого вчинку, події, політики необхідно передбачати, передчувати і бути абсолютно відповідальними за них.

Режисер — випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого Анжела Крепець (курс Едуарда Митницького), запропонувала викладачеві акторської майстерності Євгену Нищуку зіграти з його студенткою Анастасією Блажчук дипломну виставу. На час завершення роботи головний герой став міністром культури, який не зрадив юних адептів театру, а глибокими вечорами, часом за північ, таки дійшов із колегами до результату, і всі цехи театру включилися в цю мистецьку авантюру. Без скарг і нарікань, звичайно. Звісно — якщо розуміти працю у театрі як служіння своєму покликанню. Здається, саме таку ідеологію Молодого театру реалізує головний режисер Андрій Білоус.

Психологи кажуть, що своїми жестами ми малюємо смисл своїх висловлювань. Хореограф Олексій Скляренко зробив це пластикою, хореографією, постановкою жестикуляції героїв. Здавалося б, примітивна клітка тюремної камери, придумана сценографом Анжелою Крепець, виявилася досконалою конструкцією, нотним станом для музики тіл акторів.

А коли у фіналі вона розпалася і грати стали рейками залізничної колії, п’єса, яка традиційно волає про убивчий страх самотності, душевну глухоту, зневіру в людяності, зазвучала гімном коханню, проголошенням кохання єдиною дорогою людства.

Ця тема є генеральною у творчості актора Євгена Нищука. Він відстоює її життєдайність і на Майдані, і на сцені, а нині й у робочому кабінеті. Звичайно, це вплинуло на трактування драматургії, зробило цільним продукт творчості робочої групи вистави.

З прем’єрою водночас на великій сцені йшла симпатична прем’єрна вистава «Потрібні брехуни» за п’єсою Іва Жаміака. Режисер Стас Жирков трактує матеріал як комедію-фарс. Знані артисти сміливо випробовують і вміло доводять себе у цьому жанрі, хоча інколи небезпечність легкого жанру виявляється в переобтяженні змісту комікуванням заради комікування.

Сміх — справа серйозна. І коли молоді глядачі аплодують фразі «Вкрасти заради кохання — це не злочин», пригадується визначення О.Вальдом цинізму: «Це здатність знати ціну усьому і не надавати цінності нічому». Молодий театр говорить із глядачем по-дорослому і впевнено застерігає від духовної пустоти, бо цинізм виникає там, де панує ніщо.

Ще раз нагадаю думку про акцентування уваги на наслідках дій. Нещодавно «мирна хода студентів, які зібралися на заклик у соціальних мережах», прекрасна її ілюстрація.

Хтось із молодіжного зібрання почав з’ясовувати, хто організатор цього флеш-мобу. Ніхто не відгукнувся. І оцей «не організатор» просто запропонував не розходитись, а кудись піти і щось вимагати. Студенти пройшли через Майдан до Адміністрації Президента. Його представникові передали вимоги припинити перемир’я в АТО, тоді хтось кинув під двері будинку димову шашку і поцілив каменюкою в охоронця. Провокатора не знайшли, і на те, що імпровізована акція відбувалася наступного дня після підписання Україною Угоди з ЄС, не звернули уваги. Як казав З.Фройд, «маси потребують ілюзій».

Закулісний аніматор навіяв ілюзію свободи, демократії, боротьби, перетворивши мислячих людей на протестну масу, з людської цільності вихопивши не найкращу складову. Звичайно, це пропагандистський трюк, про наслідки якого добровільні учасники не замислювалися, захопившись можливістю діяти, та ще й компанією.

Пропаганда закінчується там, де починається діалог. Прийшов час покінчити з протестами. Дослухатися, почути, порозумітися, стати сильним цільністю самого себе, цільністю всього народу і цими цільностями зцементувати цілісність України.