«Люди в будь-якому віці повинні жити, а не животіти»

18 грудня відома акторка зіграє роль пані Конті у виставі «Соло для годинника з боєм» (популярну п’єсу Освальда Заградника поставив Ігор Славінський у Київському академічному Молодому театрі). Це буде бенефіс Тетяни Володимирівни, дарунок шанувальникам її таланту і самій собі (17 грудня Стебловська відзначить ювілей).

У творчому активі акторки декілька десятків різнопланових яскравих образів, створених у різних театрах України. Її родина — одна з найзнаменитіших театральних династій країни. Нині на виставах Молодого театру за участю Тетяни Володимирівни завжди аншлаги («Афінські вечори», «Дядя Ваня», «Empty trash»)... А скоро цей список може поповнитися «Соло...».

— У драмі Освальда Заградника підноситься тема самотніх літніх людей. Існує певний «острівець» для людей похилого віку, будинок Абеля Франтішека, де вони зустрічаються щоп’ятниці. Адже і їм необхідне спілкування, увага, кохання, турбота. Ці люди зворушливо ставляться один до одного. Вони вміють жартувати, сміятися, прощати один одному помилки. Люди в будь-якому віці повинні жити, а не животіти. Зокрема й на заході сонця, — розповіла Тетяна СТЕБЛОВСЬКА:

— Для мене кожна нова вистава — це дитина, яку довго й болісно виношуєш. Так вийшло, що в постановку я вклала частину своїх особистих коштів, хоча й театр дуже допоміг у організації роботи. Наприклад, попередня вистава — «Афінські вечори» я практично робила «на свої». Мене інколи запитують: «Якщо автор отримує авторські, а режисер відсотки, то, що отримуєте ви, акторка?» Відповідаю: «Я отримую оплески і вдячність глядачів». Для когось важливіше купити шубу, або ще щось. А для мене важливіше зробити виставу — подарувати радість колегам, театрові, глядачам.

— Ваша мама була примадонною Київської оперети, тітка й бабуся — знамениті співачки, а ваш тато — один із театральних діячів, свого часу був директором театрів імені Івана Франка та імені Лесі Українки. Чи ви з дитячих років усвідомили, що належите до відомої театральної династії?

— Причетність до мистецтва я відчула ще з пелюшок! Ввібрала музику, театр ще з молоком матері, яка була примадонною Оперет — Ольгою Юровською. Я виростала за лаштунками театру. Мене передавали з рук до рук, доки мама була на сцені. У школі брала участь у самодіяльності, у різноманітних гуртках, писала сценарії. Ну а потім вчилася в Театральному інституті у прекрасного педагога Миколи Рушковського. Потім працювала в театрах Самарканду, Дніпропетровська, Миколаєва, Києва.

— Після мандрівок театрами України ви все ж таки повернулися до Києва...

— 1980-го я повернулася додому. І мене було прийнято до Театру естради, який тоді очолював Віталій Малахов. Він тоді був наймолодшим головним режисером у колишньому СРСР. Йому було лишень 25. У Театрі естради працювали талановиті вокалісти, був прекрасний оркестр, балет, драматичні актори, каскадери. Репетиції проходили в Дитячому музичному театрі. Свого приміщення у нас не було. Грали і в Театрі ім. І. Франка, і в Будинку художника. Словом, на різних майданчиках. І ось згодом утворився Театр на Подолі... і знову у них проблеми з приміщенням, які тривають уже 20 років!

Ми з колегами хочемо запитати нового віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка: «Чому ніхто не запитує думки самих акторів? Як вони ставляться до ініціатив деяких новообраних депутатів? Так, можливо, в званнях є елемент чогось застарілого... але це моральна підтримка нашим майстрам, невелика надбавка до нашої мізерної заробітної платні (особливо це стосується акторів, які працюють не в національних театрах, а в муніципальних). Так, ясна річ, за колишніх керівників країни розпочали роздавати ці ж таки звання кому завгодно, особливо деяким бездарним естрадним артистам. Але тут питання вже в чесності влади...

Знаєте, сама себе запитую: чому в країні серйозно не займаються культурою? За роки незалежності в урядовців знаходилися кошти на казино, ресторації, але — не на театри! Я переконана, що коли перестануть фінансувати культуру, то фінансуватимуть в’язниці.

— Ви зіграли понад сотню різнопланових ролей...

— Я була задіяна в різних жанрах і амплуа. Це формує актора як особистість. Адже часто у акторок перехід від молодих героїнь до героїнь у віці пов’язано з певними складнощами. У мене не було такої проблеми. Може тому, що режисери бачили в мені характер? Наприклад, у «Дяді Вані» грала спочатку Олену Андріївну, зараз із великим задоволенням — няню Марину. У «Сивільських заручинах» грала Луїсу, а потім — Дуенью. У «Фантазії» Фарятьєва спочатку Олександру, а потім — Тьотю. Отже все йде своєю чергою...

— Хто на вас справив найбільший вплив у плані становлення особистості, у формуванні характеру?

— У мене були дуже ніжні й теплі стосунки з батьком (Володимиром Стебловським). Безперечно, мама відігравала величезну роль у вихованні. Але тато... Це щось особливе! Не можу не пригадати свою бабусю, Катерину Юровську. До речі, саме вона перша виконала знамениту пісню «Синенький скромный платочек» (вона співала на фронті), згодом ця композиція ввійшла до репертуару Клавдії Шульженко.

— Ваш син Володимир Бегма також обрав театральний шлях. Сьогодні він працює у столиці Росії — «Театре Луны». Можна уявити, що ви відчуваєте, коли дивитеся телевізійні новини про сьогоднішні трагічні суперечності між Москвою і Києвом.

— Володя вступив до Театрального інституту на курс до М. Рушковського. Згодом продовжив навчання в Москві, у ВДІКу на курсі С. Бондарчука і І.Скобцевої... Що вам сказати? Дійсно дуже переживаю через теперішній конфлікт між Росією і Україною. Сьогодні через це страждають і руйнуються родини. Гинуть люди... Серце стискається, коли бачиш наших безстрашних воїнів на Сході, там же бездомних жінок, голодних людей похилого віку, безпритульних дітей. Жах! Навіщо розв’язали цю війну? У чому винні наші люди, чудові українці? Вся світова громадськість повинна вплинути на ситуацію, щоб Росія, нарешті, припинила агресію.

Багато акторів і режисери нашого Молодого театру були активістами Євромайдану, оскільки не могли стояти обіч таких важливих подій. Після вистав і репетицій ішли на Майдан. Я носила в Михайлівський собор продукти для наших революціонерів. Серце кров’ю обливалося, коли побачила поранених майданівців.

Взагалі в голові не вкладається, як в Україні таке могло статися? Скільки вже полягло наших людей на Сході, і чому цей жах усе ще триває.

— Одна з ваших перших ролей на сцені Молодого театру була у виставі «За двома зайцями». Цю постановку можна заносити до Книги рекордів за тривалістю показів.

— Я дуже любила цю виставу. Постановку називали «візитівкою Молодого». Дуже легко ввійшла до вже готової вистави, довго грала в ній Секлету. Мені шкода, що «За двома зайцями» вже немає в репертуарі. Режисер Віктор Шулаков робив постановки «на сторіччя». У нас досі йде його «Сватання на Гончарівці». Вже друге і третє покоління молодих акторів змінилося, постійно робляться введення, але вистава — живіша всіх живих!

Взагалі, попри всі складнощі життя, репертуар нашого театру — різноманітний, цікавий. Сьогодні, як би не було важко людям, зали переповнені на виставах «Підступність і кохання», «Загадкові варіації», «Афінські вечори» та інших. Два роки тому до нас до Молодого театру прийшов новий художній керівник Андрій Білоус. Тепер у нас є три сцени, включаючи нову «Мікросцену» (поле для експериментів молоді). У минулому сезоні театр випустив рекордну кількість прем’єр  — одинадцять. При цьому наш художній керівник мешкає у Василькові. І в будь-яку погоду щодня їздить до театру... Хочу звернутися до міського голови Віталія Кличка, щоб знайшов можливість вирішити це житлове питання.

— Ви — народна артистка України. Сьогодні дуже активно обговорюється тема можливого скасування звань у наших культурних діячів. Як ви до цього ставитеся?

— Ми з колегами, а це знамениті люди і гордість України, хочемо запитати нового віце-прем’єра з гуманітарних питань, а також міністра культури В’ячеслава Кириленка: «Чому ніхто не запитує думку самих акторів? Як вони ставляться до ініціатив деяких новообраних депутатів? Так, можливо в званнях є елемент чогось застарілого... але це моральна підтримка нашим майстрам, невелика надбавка до нашої мізерної заробітної платні (особливо це стосується акторів, які працюють не в національних театрах, а в муніципальних). Актори практично бідні!... Так, ясна річ, за колишніх керівників країни розпочали роздавати ці ж таки звання кому завгодно, особливо деяким бездарним естрадним артистам. Але тут питання вже в чесності влади... Адже, наприклад, драматичним акторам отримати звання завше було дуже важко. Хоча заслуговує багато хто. Я рада, що нещодавно стали «заслуженими» Володимир Кузнєцов і Сергій Бойко з Театру на Подолі. Це прекрасні актори!

І взагалі хочеться, щоб наш новий уряд хоча б на три чверті повернувся обличчям до культури. Це не тому, що нам так хочеться, а в цьому — потреба життя.