Людина, що тримає прапор у руці…

Людина-легенда, людина-борець, патріарх української політики, Герой України Левко Григорович Лук’яненко нинішнього року улаврований Національною премією Великого Кобзаря за повне зібрання творів у тринадцяти томах «Шлях до відродження». Це фактично літопис сучасної історії України, яка в ХХ ст. ціною неймовірних зусиль і величезних жертв позбулася колоніальних пут і в столітті нинішньому відстоює право бути вільною і незалежною у колі інших європейських держав.

‑ Левко Григоровичу, як виникла ідея видати зібрання творів?

‑ Мене дуже довго вмовляли взятися за цю справу, бо я усвідомлював, скільки потрібно буде вирішувати організаційних, творчих, а головне - фінансових питань, щоб досягти бажаного результату. Врешті-решт погодився із Сергієм Овчаруком, із моїм давнім приятелем і побратимом по Українській республіканській партії, якому належала ідея випустити багатотомне видання і який зголосився бути спонсором. Інша ключова фігура у цьому проекті - Юрко Любченко ‑ видавець, який чудово себе зарекомендував, випускаючи раніше мої окремі книжки. Їм я завдячую в першу чергу, що фактично за півтора року нам вдалося підготувати до друку тринадцять томів, кожен з яких нараховує в середньому п’ятсот сторінок тексту з ілюстраціями.

‑  Що увійшло до цього видання?

‑ Перший том містить твори «За Україну, за її волю», «Сповідь у камері смертників», «Вірую в Бога і в Україну», статтю про висунення мене на здобуття Нобелівської премії миру та листи, які я отримував, будучи народним депутатом Верховної Ради України кількох скликань.

Другий том має назву «Не дам загинуть Україні!», в якому розповідається про моє відбуття покарання у в’язниці, що розташовувалася поблизу с. Кучино Чусовського району Пермської області. Є в ньому і мої роздуми, листи, інтерв’ю.

Третій том присвячений темі заснування першого в історії Українського посольства в Канаді, коли я був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Країні Кленового Листя.

У четвертому томі подано мої розмірковування про незнищенність української національної ідеї і непереможність українського народу, висловлено думки націоналіста, який інтереси України ставить понад власні.

Наступні п’ять томів (п’ятий, шостий, сьомий, восьмий та дев’ятий) об’єднані спільною назвою «З часів неволі» і містять правдиві спогади про концтабірне життя політв’язнів-друзів і просто моїх знайомих, тюремну адміністрацію, режим ув’язнення, роздуми про долю України та розмірковування над методами боротьби за її незалежність.

Десятий том має назву «Тут мій дух» і розрахований, в першу чергу, на читача, який шукає відповідь на запитання, чому минулі двадцять років Україна жила так, як жила.

Перша частина одинадцятого тому присвячена історії Української Гельсінської спілки (УГС), друга частина охоплює період від 1990 до 2013 рр. Це тривалий період боротьби і виживання. Боротьби за ідеали незалежної України, що його Українська республіканська партія успадкувала від УГС.

Дванадцятий том містить історико-філософські праці «Національна ідея і національна воля» та «Де ти, доле України?», об’єднані спільною метою: прищепити любов до України й повернути українців до національних духовних джерел.

І, нарешті, заключний тринадцятий том складається з праць «Злочинна суть КПРС-КПУ, Нюрнберг-2», «Придністров’я», «Від хохла до українця» та інших. У них я розглядаю юридичні аспекти Голодомору 1932-1933 років, масового терору, насильницького переселення українців під час колективізації, геноциду кубанських українців, комуністичного режиму і церкви та інших.

‑ В окремих публіцистичних творах ви торкаєтеся болючого питання української мови, яка для багатьох українців ще так і не стала рідною…

‑ Процес повернення українців до рідної мови має відбуватися постійно. Вона є не лише інструментом вираження нашої душі, психології, розуміння світу. Це ‑ суть української нації. Я за те, щоб українці поверталися до цього, бо російська мова була нав’язана нам силою. Процес русифікації тривав упродовж кількох століть. Згадайте, Лівобережжя потрапило під російську окупацію у XVIII столітті, Правобережжя – у ХІХ, Західна України – у ХХ, а точніше 1939 року. Тому цей наслідок імперського панування над Україною має бути ліквідований. Що стосується росіян як національної меншини, то вони мають право розвиватися, але за власний рахунок. На мою думку, прикладом толерантного ставлення до національних меншин можуть слугувати, приміром, Франція або Канада.

‑  Ви дуже добре знаєте поетичну творчість Тараса Шевченка, бо постійно згадуєте окремі його твори. Це ваш улюблений поет?

‑ Увесь період свого ув’язнення я возив «Кобзар» Тараса Шевченка 1960 року видання. Зовні такий малоформатний з дрібними літерами. У ньому не вистачало лише трьох віршів ‑ «Якби-то ти, Богдане п’яний…» та ще двох. Я читав кишенькову книжечку залежно від настрою. Або співав. Бо починаєш читати його перший вірш, то він сприймається як пісня. Мати моя так само співала його вірші. Він просто зачаровує. У нього є чимало віршів, які впливають на мене якоюсь магнетичною силою. Тарас Шевченко поєднує мене із українським духом, із сивим Дніпром, із тисячолітньою нашою історією. І коли я його читаю, то думаю, що от зараз я ‑ Лук’яненко Левко, за плечима у якого 88 років прожитого життя. А 300 років тому був би я на Запоріжжі, сидів би на коні і мчав із шаблею в руці на ворога…