Маршрут №3. Львів — вистава «Аліса»

Нагадаємо, ми розпочали з «МАРШРУТУ №1. СУМИ — ВИСТАВА «ПЕР ГЮНТ» (див. «День», №№4-5) продовжили  «МАРШРУТОМ №2. ХАРКІВ — «ЛЮБОВ ДО ТРЬОХ АПЕЛЬСИНІВ» (див. «День» №№9-10) , а зараз  пропонуємо МАРШРУТ №3. ЛЬВІВ. «Театральний туризм» ще не раз приведе нас до Львова, але перша зупинка — в Першому театрі для дітей та юнацтва на виставі «Аліса», що отримала один з «театральних «Оскарів» на ІІІ Всеукраїнському фестивалі-премії «ГРА»

«АЛІСА» ДЛЯ ПОКОЛІННЯ Z

Ставити у сучасному, досить високотехнологічному театрі, виставу за книгою Льюїса Керролла «Аліса в дивокраї» це одночасно: розв’язати фантазію і контролювати потік вигаданого, вступити в діалог із собою і апологетами  книги, знайти баланс між візуальними ефектами і сюрреалістичним змістом. Адже всі знають милу і трохи ненормальну казку про Алісу, яку можна читати у будь-якому віці і з кожним роком свого життя відкривати в ній щось нове й навіть неочікуване.

Здається, режисерка вистави «Аліса» у Першому театрі — Ірина Ципіна, як напрочуд театральна людина всередині, — накопичила певний багаж власних досліджень «Аліси», як літературного тексту й Аліси — як відомого психологічного комплексу.  До речі,  британці дослідили у 2014 році близько десяти тисяч представниць прекрасної статі  й виявили, що 52% жінок притаманні ознаки комплексу Аліси. 

Тож, вистава вийшла — два в одному: для дітей і дорослих. З підтекстами і зчитуваними символами, зрозумілими дітям й підліткам. З яскравою візуальною складовою й глибоким внутрішнім змістом. Режисерці вдалося дуже влучно потрапити в дуалістичність матеріалу, зберігши при цьому усі відповідні атрибути дитячої казки в жанрі фентезі і всі філософські підтексти книги — збірки багатозначних сенсів і життєвої мудрості. Адже, відомо, що «Аліса» — чи не єдиний приклад твору, написаного спочатку для дітей і «узурпованого» згодом дорослими. Тож, на виставі Першого — діти слідкують за пригодами Аліси та усіма перетвореннями, які відбуваються, завдяки насиченій партитурі тіньового театру, світлових й аудіовізуальних прийомів, дорослі ж — смакують асоціації та намагаються подолати свої «внутрішні чудовиська» разом з режисеркою.

Отже, для дітей були вигадані яскраві костюми (художник-постановник Дар’я Зав’ялова), для дорослих гра з цими костюмами. Для дітей обрана найбільш чарівна мова театральної візуалізації — театру тіней, для дорослих — тіней, як філософської категорії. Все, що у  Керролла — дивне  й важко матеріалізоване, медіа-художниця Ася Кравчук намалювала і створила ще один паралельний світ. Оригінальна музика Олександри Малацковської вдало підкреслила атмосферу чудернацтва, певної напруги, що трохи піддражнювала нерви й вправно задавала ритм акторам і темпоритм виставі.

АКТОРКИ  ДОСИТЬ ОРГАНІЧНО ІСНУЮТЬ У ЖАНРІ І СТИЛІСТИЦІ ТЕАТРУ ТІНЕЙ

Головна героїня Аліса, що має думки дорослих людей — маленька дівчинка невизначеного віку. Актриса Наталія Алексеєнко вдалий каст на цю роль — вже не дівчинка і дівчисько водночас, без ТЮГівського, слава Богу, запалу і не «тьотя», що грає дівчинку. Єдине, актриса у своїй трактовці, здалося, трохи згустила фарби злегка перебільшеної серйозності, а звідси й зайвої тут  ваговитості. Хоча, можливо, так і було задумано.

Увесь акторський ансамбль вистави — жінки. Власне, так само, як і постановчий склад.  В якомусь сенсі, граючи абсолютно різних персонажів — скоріше, позначаючи їх, стаючи будівельним «матеріалом» для створення фігур театру тіней, — вони всі, в решті решт, здалися... Алісами. Й, найперше, сама режисерка.

Акторки  Першого театру досить органічно існують у жанрі і стилістиці театру тіней. Можна сказати, що для драматичного театру — це дуже вдалий досвід, що нагадав еталон жанру сучасного театру тіней — американський театр «Пілоболус».  Не знаю, чи надихалась ним хореограф вистави Нінель Збєря, але їй вдалося з’єднання хореографії, акробатичних трюків, елементів гімнастики і пантоміми, процесу колективної творчості і трохи бешкетництва. Усього того, що необхідне для створення театральної «Алісі».

 Крім того, що за допомогою тіней вирішувалися усі фантасмагоричні  задачі — вихід тіні із Аліси, яка вступила в діалог зі своїм прототипом і стала самодостатньою, збільшення-зменшення Аліси, «гра» із замковою щілиною, мандрівки між реальностями і світами, перетворення тощо, — саме Тінь стала ще одним персонажем, надавши виставі ще більшої парадоксальності. Це, свого роду, друга сутність Аліси, яка почала жити своїм життям і, власне, запросила Алісу в цю божевільну подорож божевільним світом,  запустивши маленький паперовий кораблик у Всесвіт дівчинки.

Зрештою, усі пригоди Аліси закінчуються на межі реальності і сну — на авансцені, де присаджується Аліса, немов на березі ріки, де все і почалося. Актриса-мім, на якій залишилася лише шляпа з вухами Білого Кролика питає в Аліси: «Як ти гадаєш, де будеш ти, коли переснишся Королю?». Себто, саме у фіналі вистави ми виходимо на головні меседжі-питання: чи існує Аліса? Чи існуємо ми? Як знайти власне «я»? Хто я? Чи справжня я?

 Режисерка Ципіна лише підкидає нам варіанти відповіді через образний ряд: спочатку Аліса скидає чудернацьку руду перуку, потім чоботи, сукню і лишається в білому спідньому — вона знаходить справжню себе і запускає у великий океан життя — своє життя — паперовий кораблик.

Ця «дивовижна подорож у глибини власного «Я», — перекладена Першим театром на багату, образну, символічну, трохи абсурдну і досить сучасну театральну мову. Похвально те, що на сцені театру для дітей та юнацтва з’явилася вистава, яка не заграє з дітьми ідіотською мовою «радянських ТЮГів», а бачить в дітях зовсім нове — доросле покоління землян. Майже сформованих особистостей в цьому  технологічному, швидкому, гаджетному світі. Вони набагато доросліші, ніж та дівчинка, для якої Керролл у свій час написав книгу і разом з тим, — більш інфантильніші (через брак читання) за Алісу. Тому, зустріч з цією культовою героїнею саме на театральній території — неймовірно цінна й необхідна, особливо в такій модерновій формі.