«Маю справу з вічним матеріалом, що у вогні не горить і у воді не тоне...»

Уперше моє спілкування з митцем відбулося ще у середині 1980-х у його майстерні, тісно заставленій творами з кераміки, живописними полотнами, величезними папками з графічними малюнками, що дало змогу написати про його чималий вже на той час мистецький доробок. Тоді широкий читацький загал дізнався про творчість неординарного художника, котрий і намагався синтезувати традиційне й сучасне бачення художнього образу, сповідував народність у широкому значенні цього слова.

Працюючи з 1973 по 1979 рр. у Товаристві охорони пам’яток історії та культури УРСР, Петро Печорний розробив сувеніри з майоліки та фаянсу, серед яких були тарелі, баклаги, карафки, кухлі, глечики, кварти, люльки та штофи козацької тематики. Ці керамічні вироби викликали справжній фурор у середовищі української діаспори за океаном. А реакція тодішньої влади була прямо протилежною. Крім бесід, проведених із художником, хтось у майстерні знищив усі його твори і форми для їхнього виготовлення! Лише втручання голови Товариства охорони пам’яток історії та культури, академіка Петра Тронька убезпечило Печорного від подальших неприємностей... «Я маю справу з вічним матеріалом, що у вогні не горить і у воді не тоне», — каже майстер.

Нині у спадку митця — понад тисячу малюнків, виконаних в основному тушшю і фломастером у стилі «керамічної графіки». Ці роботи неповторні як за художнім вирішенням, так і за манерою виконання, що робить їх унікальними в сучасному українському станковому мистецтві. Одним із улюблених образів-символів Петра Печорного є птах Фенікс — як уособлення відродження України, що після багатовікового сну поступово встає з колін. Характерна керамічна фігурка постійно присутня на його робочому столі, ніби надихає митця на створення нових творів...

Приводом для нашої зустрічі з Петром Печорним стало відзначення його найвищою державною нагородою за серію керамічних тарелей за мотивами творів Тараса Шевченка.

—  Петре Петровичу, розкажіть, як виник задум проілюструвати твори з «Кобзаря» у кераміці?

—  Усе моє творче життя тісно пов’язано з декоративно-прикладним мистецтвом, якому віддав півстоліття. Воно завжди базувалося на народних традиціях і уявленнях про прекрасне й незвичайне, з чим стикається людина, — рослинним і тваринним світом, віруваннями, фольклором, мовою, побутом... Все це присутнє і у безсмертній поезії Тараса Шевченка, яка ніби акумулювала генетичний код української нації... Поступово у мене виникла ідея трансформувати Шевченкове слово у мистецький образ. Багато місяців створював графічні ескізи майбутніх керамічних тарелей, в яких, за задумом, крім сюжетної композиції, мав бути присутній і характерний фрагмент із вірша на кшталт: «Плавай, плавай, Лебедонько, по синьому морю», «До зірниці із криниці виносили збрую — шаблю золотую і рушницю-гаківницю» або «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!» та ін. У підсумку на світ з’явилися тридцять декоративних тарелей діаметром понад шістдесят сантиметрів, виконаних по сирій кераміці з застосуванням ангобного розпису, характерного для Трипільської доби.

—  Ці роботи відзначаються майстерністю розпису і технологією виготовлення. Маєте свій секрет?

— Мені вдалося удосконалити власну манеру малювання, навчитися сприймати зовнішній світ у неповторних образах. Спочатку я опановував знання у Київському училищі прикладного мистецтва і Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі імені Віри Мухіної, потім на Городницькому фарфоровому заводі Житомирської області і Київському НДІ кераміки і скла, і у виробничому об’єднанні «Художник» у Києві та багато де ще.

— Ви родом із Сіверського краю. Народилися в селі Роїще Чернігівської області. Цікаво, ви досліджували генеалогію вашого роду — Печорних?

— Лише до другого коліна. Мій батько Петро дожив до 95 років. А прадід Мина — до 105-ти! Тобто рід довгожителів. У сім’ї нас було семеро. Мав двох братів і четверо сестер. Із розповідей батька, предки — з Уралу, де бере початок річка Печора. Звідси, мабуть, і прізвище — Печорний. Доля закинула їх до України кілька століть тому. Мої пращури, крім землеробства, заробляли на прожиття ще й лозоплетінням, ткали сито, виготовляли решета і щітки з кінського волосу. Коли мені виповнилося одинадцять років, мами не стало, тоді й скінчилося моє дитинство...

— Яке ваше творче кредо?

— Моє кредо — сполучити воєдино традиційність і сучасність у власній творчості. Я не сприймаю тих художників, які ігнорують або зверхньо ставляться до нашої минувшини. Тим самим вони втрачають духовний зв’язок із землею, на якій народилися. Згадаймо історію мистецтва, видатних художників епохи Відродження. Кожен з них уславився геніальними шедеврами лише тому, що у їхніх живописних полотнах завжди був присутній місцевий колорит, матеріальна і духовна культура етносу, який дав світу того чи іншого генія. Навчаючись у Ленінграді в художньо-промисловому училищі, мав можливість відвідувати Ермітаж, де годинами робив замальовки мистецьких творів народів світу, зокрема Єгипту, Греції, Китаю, Японії, Західної Європи. В образотворчості цих країн органічно поєднувалося модерне з традиційним. Варто згадати і бойчукістів, котрі орієнтувалися у творчості на давнє мистецтво Візантії і Київської Русі. Заглиблюючись у древній іконопис, настінний розпис, мозаїку, вони намагалися не лише відродити українське малярство, скульптуру і графіку, а й осучаснити їх.

— До речі, ім’я Михайла Бойчука має Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну, в якому ви завідувач кафедри художньої кераміки. На чому акцентуєте увагу студентів, навчаючи їх усіляким мистецьким премудростям?

— Для мене як викладача важливо привити студентам скрупульозний пошук художнього вирішення майбутнього твору з глини. Більшість з них через відсутність досвіду ігнорує дуже важливий підготовчий період, коли створюються графічні ескізи гончарних і керамічних витворів: глечиків, ваз, куманців, тарелів, жбанів, кухлів, кварт, глеків, баклаг, кахлів тощо. Талановитий кераміст — той, хто уособлює в собі одночасно графіка, маляра і скульптора. Цю істину дуже добре засвоїв ще в училищі декоративно-ужиткового мистецтва при Лаврі, де починав опановувати професію художника. Та й потім глину як матеріал потрібно відчувати, адже вона, образно кажучи, в огні не горить і у воді не тоне...

— Тривалий час ви співпрацюєте на громадських засадах із Українським фондом культури. За який напрямок роботи відповідаєте у цій громадській організації?

— Співпрацюю з Українським фондом культури від дня його заснування, тобто чверть століття. Я у складі президії фонду, є членом Опікунської ради програми «Нові імена України», мета якої — виявляти обдарованих дітей, сприяти їхньому творчому становленню.