«Мене пре, коли я сам на сам із реальністю»

Семен МОЗГОВИЙ (нар. 1992) - український кінорежисер і актор. У 2013 закінчив бакалаврат по кіну й телебаченню в Харківській державній академії культури. Продовжив навчання на вищих курсах драматургії в Києві, грав в театрі «Дах» (2013-2018).

У його повнометражному дебюті «Історія зимового саду» (2018) йдеться про літню доглядачку павільйона квітництва київського парку ВДНХ Валентину ВОРОНІНУ. Після 45 років роботи її просять піти на пенсію, проте Вороніна вважає, що рослини без неї загинуть. У фільмі, знятому статичними, візуально досконалими планами, пейзаж стає повноправним учасником сюжету; те ж можна сказати і про нову роботу Мозгового «Сіль з Бонневілю», відзначену спеціальним призом національного конкурсу Docu/Україна на 18 фестивалі документального кіна про права людини Docudays UA.

Двоє киян - гонщик Назар і механік Макс - одержимі ідеєю поставити світовий рекорд швидкості на радянському мотоциклі «ІЖ-49» 1951 року виробництва. Вони проводять весь час у маленькому гаражі на Святошині, готуючи машину, і потім відправляються в далеку подорож, долаючи масу труднощів. Їхня мета - Бонневіль.

Ця солона рівнина площею 260 км² в окрузі Туеле на північному заході штату Юта є залишком плейстоценового озера Бонневіль, названого на честь дослідника цієї частини Америки Бенджаміна Бонневіля (1796-1878).

Бонневіль знаменитий перегоновими трасами, адже дзеркально рівна поверхня дозволяє розвивати швидкість понад 1000 км/год; при цьому солоний ґрунт забезпечує чудове зчеплення з шинами. Промчати по цьому білосніжному плато швидше за всіх у своєму класі - мрія будь-якого гонщика, тож туди звідусіль з'їжджаються тисячі одержимих з найрізноманітнішими транспортними засобами.

“Сіль з Бонневілю” зроблена традиційно: в пролозі - радянська чорно-біла хроніка перегонів на “ІЖах”, в середині врізано вже англомовний кіноекскурс з поясненням, що таке Бонневіль, режисер з позиції “мухи на стіні” слідкує за роботою героїв, за їхніми сварками, зборами, страхами, тріумфами. Якщо Назар з його розкішними вусами, заплетеними в косу волоссям і мідним перснем - франт і зірка (10 років на трасі), то буркотливий Макс - практик, фанатик і трудяга. Їхати по Бонневілю та сяяти перед камерами – першому. Готувати перемогу – другому. Оповідь будується на складній дружбі цих дуже різних людей.

Варто повторити, що Мозговий ще в “Історії зимового саду” довів своє вміння працювати з краєвидом, відтворювати не тільки його візуальну, а й смислову щільність. Це важливо в “Солі…”, де частина фабули розвивається в подорожі й де краєвид є дійсно одним із персонажів. Окремий, вишуканий акцент – блюз “Дахибрахи” “Чорна хмара” про чумацькі мандри, що звучить, коли Назар уже їде Америкою, все ближче до солі Бонневілю. А вирішальний компонент, що робить фільм вартим уваги – нечаста в нашому негровому кіні структурованість оповіді – побудова драматургії в розвитку, від зачину до розв’язки й доволі несподіваного фіналу.

І те, що спочатку здавалося варіацією добре відомого по новинах сюжету, виростає в історію про вірність своїм ідеалам - і про зраду.

Хоча кожний зрештою отримує те, чого насправді хоче. Просто мрії – матерія ефемерна, надто після здійснення. Ще ефемерніша, ніж солоний вітер.

Ми поговорили про дебют Семена в режисурі, його мистецькі переконання та подальші плани.

“МОЖЕ, Я ВСЕ Ж КІНОМ ЗАЙМУСЬ?”

- Семене, то як ви прийшли в документалістику?

- Вирішив, що хочу бути в кіні, а не в театрі, десь у 9 класі. Хоча на ту мить мав таки більше зв’язків зі сценою. І все – поступив у Академію в Харкові, потім переїхав до Києва. Однак там таки потрапив у театр “Дах” як актор, а потім подумав: “Може, я все ж кіном займусь?” І з 2015 почав документальну кар’єру.

- Добре, а звідки захоплення театром?

- Ще в школі грав у постановках, потім ходив до театральної студії в Харкові, був шанс навіть поступити на актора драми чи піти в театральну режисуру. Але вже тоді я розумів, що хочу робити саме кіно.

- Але акторський досвід згодився?

- Наблизив до ширшого кола мистецтв. До музики, до гри, взагалі до творчої атмосфери, надихав на те, щоб щось робити. Натхнення – мабуть, головне в цьому. Пам’ятаю, був “Гогольфест” у 2015, на ньому проводили лабораторію документального кіна, вирішив ходити туди. Через пару днів, утім, зрозумів, що це щось не те. Але в процесі знайшов героїню. Думав спочатку зняти її портрет на 3 хвилини, але все закрутилося серйозніше і вийшла “Історія зимового саду”.

“ІСТОРІЯ ЗИМОВОГО САДУ”

- Отак просто знайшли?

- Ми знімали фестивальне відео в оранжереї, де вона працює. Мені сподобалося місце, потім познайомився з Валентиною Миколаївною, вона мені розповідала чудові речі про себе. Я подумав собі: “Прекрасна тітка” – але в її розповідях ще не бачив події, сюжету. Та все вартувало щось зробити. Тоді оголосили пітчинг британської газети The Guardian в Україні при фестивалі Docudays – і я вирішив під цей пітчинг почати знімати, щоб було з чим подати заявку. Мій оператор відзняв день, і раптом Валентина подзвонила і сказала, що її звільняють, у неї є місяць, щоб передати справи. Я запанікував: кіно пропало! Але відбулось навпаки. Ми працювали останні 3 місяці, доки вона трималася. Містичний подарунок долі – ця героїня, цей фільм. Всі ідеї, що я закладав спочатку, реальність дуже відкоригувала. Я таки став одним з фіналістів пітчингу  The Guardian і мав зробити короткий метр, але я тоді вже тяжів до повнометражної версії. Кінець кінцем, вийшло просто як у казці “Джек і бобове дерево”.

- Як змінилися ваші уявлення про режисуру при цих перших зйомках, які шишки ви набили?

- В мене була освіта, чогось мене навчили в Харкові. То був час, коли я міг пити горілку зранку на Полтавському шляху – але це ще й був час на роздуми. Кіно, звісно, мене змінило, дало ширше розуміння, що і як я хочу робити. Наприклад, до того я й не уявляв, що зніматиму статичною камерою. Думав, що це нудьга. А тепер так і роблю. Тобто ти зростаєш з кожним фільмом. Це гарно, коли ти не замикаєшся на одній удачі. Обидва моїх фільми різні і це мене тішить.

І вже після другого фільму я щось почав розуміти, після подорожей фестивалями, коли подивився, що відбувається в сучасному кіні. Мені здається, це набагато більше вплинуло, ніж академічні навички.

- Тобто фестивалі стали додатковим університетом.

- Ну так. Я ж кажу, що освіта дала базис, проте бажання щось робити і вдосконалюватися, виходити за межі того, що тобі пропонують, плисти проти течії більш важливе.

- Зараз, коли вже минув певний час, про що “Історія зимового саду”, на вашу думку?

- Про неготовність до змін. Про цю нашу ментальність, коли кажуть “хочу змін”, але коли доходить до справи, вимагають: “повертайте як було”. Це парадокс радянщини, і що з цим робити? Що робити з цим спадком, який потребує колосальних коштів, чи можна якось його трансформувати, чи здатні ми до цих трансформацій? А головне – про вплив часу.

- Що зараз з героїнею?

- В цій оранжереї нарешті відбуваються якісь зміни.  Валентина Миколаївна почала велику війну, що гинуть всі рослини взимку, що не можна нічого робити. Ми з нею зідзвонювалися останні місяці дуже часто. Вона намагається повернутися, хоче, щоб усе було саме як вона це бачить. Коли пропонуєш якісь варіанти – вона все одно повертається до свого. І це не несе ніякого конструктиву, як мені здається. Але ми спілкуємося, вона мені виливає душу, коли їй погано. Сподіваюся, зараз усе зміниться в оранжереї і вона це, може, якось відпустить. Хочеться якось закрити цей проєкт для себе остаточно.

“ЦЕ СТАЛО ПРЯМИМ ВИКЛИКОМ МЕНІ ЯК РЕЖИСЕРОВІ”

- Як почалася “Сіль з Бонневілю”?

- Так само випадково. Це був продюсерський, а не мій проєкт, ідея належала одному з операторів, він теж гонщик, знімав Назара й Макса, слідкував за ними. Мені сказали: “Хочеш поїхати в Америку?” Я відповів: “Так”.  Мій перший фільм був уже на фінальній стадії,  треба щось робити далі. Ще мене спокусило, що це кіно несхоже на те, яким би я робив його сам.

- Тобто виклик?

- Так. Прямий виклик мені як кінорежисерові. Перше, що мене вмотивувало – сама історія, друге – віза в Америку. Третє: якби вони поставили рекорд – це була би одна історія, якщо не поставили би – інша. І оця невизначеність мене так само приваблювала. Мене пре, коли я сам на сам із реальністю. Ми знімали десь 3 місяці до рекорду, в серпні приїхали до Америки, але я повернувся з переконанням, що кіна немає. Отаке дивне відчуття. А потім через півтора роки, коли ми дозняли фінал, кіно нарешті склалося в осмислену історію.

- Які ще проблеми ви мали?

- Технічні – рік пішов на синхронізацію. Сама поїздка достатньо виснажлива. Дуже довгий монтаж. Брак коштів. І головна проблема – зробити структуру. Наче дуже проста історія, дуже просто починається, але потім воно вперто не складалося. Я місяць сидів з різними режисерами монтажу як консультантами. І сам крутив матеріал і мав навіть трохи депресію, бо воно не виходило. Потім якось раз – і склалось. Продюсери, звісно, уявляли більш розважальний проєкт. А я зробив з нього драму.

- Це драма про зраду?

- Ні, я би так не сказав. Радше про те, що для якихось досягнень потрібен хтось. Це історія про дружбу, коли тебе зводять з людиною спільні інтереси, і ви разом робите щось, що перевищує можливості однієї людини.  Цей рекорд ані Макс, ані Назар один без одного не побили б. І також це про шляхи. Як люди сходяться і як їх потім розкидає. Так буває – ви класні друзі, а потім припиняєте спілкуватися без видимих причин. Так само це про те, що стоїть за цим рекордом, нащо люди це роблять. Вийшла трохи наче гоголівська “Шинель” – людина, що дуже хотіла отримати рекорд, його не отримала, а людина, до рекорду байдужа – навпаки. Цікавий момент. Назар їхав туди, бо його туди тягнуло, він дуже добре знав англійську, в нього тут нічого не лишилося: пішла дружина, не мав роботи, з Максом не дуже гарні стосунки. А зараз у нього є дім, робота, родина, дитина. Не мені судити інших. Я не знаю, чи зміг би обрати такий шлях. Але мені подобаються люди, готові щось змінювати в своєму житті. Ось Назар це зробив. Ця поїздка стала для нього поштовхом. До речі, роботу йому знайшли в останній день тої поїздки, на вечірці. Ми просто пили текілу з якимись чуваками, і там був головний інженер з компанії, що виробляє автомобілі та літаки, і наш продюсер Тарас розговорився з ним і згадав, шо ось Назар – механік - золоті руки. Слово за слово, і зараз він там працює.

- Вони з Максом спілкуються?

- Так. Причому наступного року Максим поїхав сам і перебив рекорд Назара. Не заспокоївся. Зараз пандемія, закриті кордони, але він все одно намагається. Назар зробив це одного разу і пішов далі. Кажу, це про шлях – чи треба залишатися на одній точці в своєму житті? Для чого ці рекорди? Це питання без відповіді.

“КІНО – ЦЕ МАГІЧНА ШТУКА ДЛЯ МЕНЕ”

- Ви маєте сценарій, коли знімаєте документалістику?

- Я розумію, що це таке, вже на етапі монтажу, звісно. Коли ти крутиш ідею, це більше як комікс, це картинки, які ти складаєш докупи в певній послідовності. А ось мій наступний документальний фільм – масштабний проєкт за кордоном, і  хочу спробувати інший підхід, багато займатися дослідженнями, підготовкою, вивчати, писати, а потім знімати. Хочу зрозуміти, наскільки це можливо для мене, бо я не робив такого. Чи вийде – все прорахувати, а потім зняти? Наступний виклик. Від задуму до реалізації – це завжди інше кіно. Сценарії, якщо ти займаєшся авторським кіном – це радше обман, замануха, ти брешеш по факту, кажеш те, що від тебе хочуть почути, щоб дали кошти. А потім робиш що хочеш. Отакий лайфхак документалістів. Але коли монтуєш історію – ти її і пишеш.

- Яким має бути матеріал, щоб ви за нього взялися?

- Це така ситуативна сінергія. Ось, наприклад, коли я їздив у Америку, бачив там індіанську резервацію – мене це зачепило. Я вже з 2017 виношував ідею і зараз почав нею займатися. Зачепило як людину. З хлопцями вийшло отак. З оранжереєю – інакше. Дивлюся на героїв, на обставини. От під час ковіду була пропозиція зробити короткі документальні відеолисти в довільній формі до учасників кіноплатформи В2В. Почав знімати і нічого не зробив. Камера поїхала зараз у Антарктиду і щось з нею дуже дивне відбувається. Має бути цікавий матеріал, уже 20 годин знято, і воно почало якось складатися, і може, щось і вийде. Кіно – це магічна штука для мене. Воно тебе зіштовхує з обставинами, з людьми. Ти починаєш чомусь із ними комунікувати. Ви починаєте щось робити разом.

Я швидше людина, яка йде від матеріалу, від простору, від обставин, ніж від того, що в мене в голові. В мене немає комплексу бога – я ось щось придумав і зараз це зніматиму.  Пробую так, сяк, і воно отак крутиться.

“БУДЕ ДУЖЕ ДОВГО, АЛЕ НОРМАЛЬНО”

- Що зараз?

- Працюю над повнометражним ігровим фільмом “Свято хризантем”. Це чорно-біла фантастична драма про світ після ядерної війни. Доволі масштабне полотно. Тільки-но відзняли балканський блок у Боснії та в Північній Македонії. В Україні зніматимемо в Києві і на Сході, в Одеській області. Чекаємо копродукцію – мають узяти участь Хорватія та Сербія. Хотілося б швидше зробити, проте, схоже, що буде дуже довго, але нормально. Поки що все зняте мені подобається. І так само, як “Зимовий сад”, виросло з короткометражки. Я вже працюю над цим проєктом 5 років. 

- Я помітив, що ви як локації для зйомок назвали території, що постраждали від війн.

- Власне так, саме це і є в планах. Там потрібна мені архітектура, по-друге, це простір, просякнутий колективною пам’яттю. Я свідомо обирав ці локації, щоб подумати про війну, показуючи не її, а вже отаку чорно-білу реальність на загальних планах, в певному сенсі дуже естетичну.

- Чи маєте захоплення поза режисурою?

- Надихає сучасне мистецтво. Люблю споглядати за пташками: заспокоює. А так – кіно, кіно, кіно. Займає 90% мого часу. Я зараз ще й почав монтувати інші фільми. До речі, вдома дивитися хороше кіно не дуже люблю. Краще в кінотеатрах. Зазвичай дивлюся щось необтяжливе. Але не серіали.