Між сміхом і сльозами

Середина літа — «мертвий» сезон для театрів. Але інколи бувають несподівані винятки, наприклад приїзд Львівського обласного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича з міні-гастролями до Львова. До Дрогобича начебто недалеко, але український глядач не такий активний, щоб задля вистави зібратися в дорогу. Тож директор Дрогобицького театру Микола Гнатенко щоліта робить львів’янам подарунок, вирушаючи на міні-турне до Львова. Їх не так легко організувати, бо оренда й безліч ще різних економічних проблем — довго доведеться перелічувати. А з чим у дрогобичан немає проблем, то це з глядачем. Незважаючи на неймовірну спеку і розташування Палацу культури ім. Г. Хоткевича трохи на віддалі від центру міста, зал був заповнений.

На сцені — вистава «Кредит для камікадзе» за п’єсою Анатолія Крима «Євангеліє від Івана», за визначенням театру це — «страшно смішна комедія». Режисер — Олег Мусійчук, з ним театр співпрацює впродовж десятиліть, тому актори його розуміють із півслова. У цьому, мабуть, магія його режисури, коли, здавалося б, банальна п’єса на злобу дня зростає до притчового катарсису. Режисер має побратима в особі молодого сценографа Юлії Гнатенко, яка вибудовує світ над прозою буття, бо що таке земні блага — марнота марнот. Тому замість розкішного особняка на п’ять кімнат глядач бачить умовну територію риштувань, асоціації можуть бути різними: чи це оселя Івана, чи — прообраз зруйнованого села, чи це Україна на краю болю? На коду сценічний простір оголиться, бо все втрачено, тільки душа все ще пориватиметься у височінь, в обійми купальського вінка, і до сльози зворушить мовлене Іваном — Іваном Гарасимчуком: «У людини можна забрати все: хату, гроші, навіть життя, але якщо людина не захоче, ніколи в неї не відберуть душі...» Власне, існування на рівні душі в цій виставі найбільш довершене і зворушливе. Не та мить, коли актори перекидаються словами, як у пінг-понгу, і зал вибухає сміхом, а мить, коли рука несподівано торкнеться плеча, як торкнеться Анжела (Соломія Стус) плеча Івана (Іван Гарасимчук), і притулиться Син (Юрій Федчук), і забринить інша мить — пауза Істини. Ось ці миті найцінніші в цій виставі, як, замислившись, схилить голову над баяном Василина (Алла Шкондіна), як маритиме скрипкою Хлопчик (Олена Новосьолова-Ільїнчик), котрому суджено вибивати ритм на барабані...

Ритми вистави коливаються в шаленому темпі від «одкровень» Вєрки Сердючки до ледь вгаданої мелодії «Чом, чом, чом, земле моя, так люба ти мені...» У цьому мелодійному хаосі органічно почуватимуться актори, всі без винятку «корінні дрогобичани» — Сергій Дутка, Адам і Надія Цибульські, Володимир Левицький, Любов Смирнова, Ярослав Дзендзерович, Тетяна Мельник та луганчанин Олександр Морозов, в унісон з ними співпереживатиме глядацький зал — давно вже не доводилося бачити глядача, який так відчував би виставу, а Істина прорветься з брехачки-колгоспника: «Одна калина за вікном, одна родина за столом, і Україна...»

Ніхто з глядачів не соромитиметься сліз...