Модернова галичанка

Олена Кульчицька – одна з провідних особистостей в українському мистецтві першої половини ХХ століття. Її творчість сприймається як цілісне мистецьке явище, наснажене творчим інтелектом мисткині, яка невтомно збагачувала й розвивала національні традиції. Незважаючи на те, що О. Кульчицька працювала в Галичині, її творчість проектується на процеси, що відбувалися у мистецтві західноєвропейського художнього простору початку ХХ століття. Вихованка Віденської художньо-промислової школи (1903-1907) художниця привнесла в українське мистецтво нові естетичні концепції відображення дійсності, базовані на принципах сецесії та імпресіонізму.

Одна із вагомих рис її творчого обдарування – універсальність пов’язує її із передовими тенденціями європейського мистецтва. Художниця працювала в малярстві, графіці, книжковій ілюстрації, декоративно-ужитковому мистецтві. Відома також як педагог, учений-етнограф, громадська діячка. Багатогранний талант О. Кульчицької охопив різні галузі пластичного мистецтва, однак найповніше зреалізувався у графіці. З іменем художниці пов’язане відродження гравюри на Західних землях України. Вона майстерно оволоділа таємницями найрізноманітніших графічних технік (деревориту і лінориту, офорту, акватинти, меццо-тинто), що принесли їй світову славу. За масшабами та глибиною образного трактування дійсності її прирівнювали до І. Франка, ідейні настанови якого О. Кульчицька втілила у широко задуманій мистецькій програмі. Її великі графічні тематичні цикли демонструюють зрілість художнього мислення, стурбованість долею свого народу. У нових пластичних формах художниця майстерно поєднала українську образотворчу традицію із новими тенденціями європейської графіки. У її творах відчувається відлуння сецесії, імпресіонізму і популярного тоді у Європі експресіонізму. Але більш, ніж будь-хто із її сучасників, О. Кульчицька виявляла свою громадянську позицію у розумінні завдань тогочасної графіки як дієвого засобу впливу на суспільство. І тому духовно-естетична домінанта її діяльності – це служіння своєму народові. Творчість художниці наскрізь перейнята думкою і душею України, тут світлі і героїчні сторінки минулого, боротьба і перемога, тут осуд зради, тут настрій і велич української природи, краса пам’яток народної культури.

Олена Кульчицька народилася 15 вересня 1877 року в м. Бережанах, що на Тернопільщині, в родині галицького правника Лева Кульчицького та Марії Стебельської. Батьки художниці – нащадки давніх українських родів, що зберегли, окрім родинних гербів, дух українства та пошану до своєї землі. Дитинство Олени, її сестри Ольги й брата Володимира минуло в маленьких повітових містечках Галичини – Лопатині, Кам’янці-Струмиловій (тепер – Кам’янка Бузька), Городку, в особливій атмосфері звичаїв і традицій, яка панувала в середовищі української інтелігенції. На формування світогляду майбутньої художниці великий вплив мав батько, який змалку заохочував дітей до сприйняття та розуміння краси, прищеплював любов до праці, до свого народу.

Після закінчення восьмикласної школи при монастирі Сакраменток у Львові (1894) Олена Кульчицька розпочинає мистецькі студії у львівській Художньо-промисловій школі (1901), згодом продовжує навчання у приватній школі Станіслава Батовського-Качора та Романа Братковського (1901-1903) та вступає до Віденської вищої художньо-промислової школи (1903-1907) на загальний факультет, який давав право викладати рисунок у навчальних закладах.

Студіювання О. Кульчицької у Відні припало на розквіт стилю сецесії, що й позначилося на естетичних поглядах молодої мисткині. Серед її учителів були відомі австрійські художники: Герман Ґеллер (живописець, скульптор), Антон фон Кеннер (художник-монументаліст, ілюстратор), Франц Ціжек (історичний і портретний живопис), професори Е. Малліна, В.Шульмайстер, А. Ґролль.

У той час на її мистецьке формування кардинально вплинуло знайомство із Гуцульщиною, адже у Косові минали щорічні літні вакації. Тут молода художниця із захопленням поринає у працю. Вона милується красою цього краю, пізнає його культуру – величезну і безцінну скарбницю, що таїла у собі багатство орнаментальних мотивів. Це розширило коло мистецьких зацікавлень художниці і спрямувало до опанування забутих технік ужиткового мистецтва. Так упродовж 1905-1907 рр. вона проходила курс навчання у “Спеціальному ательє емальєрних робіт”, удосконалюючи свою майстерність під керівництвом проф. Аделі Штарк.

1908 року О. Кульчицька захистила диплом педагога і тоді ж здійснила мистецьку подорож Європою: побувала в Лондоні, Парижі, Мюнхені. 1909 року влаштувала першу персональну виставку у Львові і того ж року отримала тут посаду професора рисунку в Ліцеї королеви Ядвиги. Однак незабаром за рішенням шкільної Кураторії вона вимушена залишити Львів і перебратися до Перемишля (нині Польща), де отримала посаду професора рисунку в ІІ Державному учительському семінарі (1909-1938). Згодом викладала теж і в Українському інституті для дівчат у Перемишлі (1918-1927) та чоловічій гімназії (1934-1937). Поруч із педагогічною діяльністю не припиняла і творчої праці.

Персональна виставка творів О. Кульчицької, яка відбулася 1909 року в залах польського Товариства приятелів штук красних стала вагомою віхою в історії новітнього графічного мистецтва в Галичині. На ній експонувалися офорти і акватинти, гравюри на дереві та лінолеумі, серед яких переважали кольорові, виконані у досить інтенсивних тонах, а також емалі та акварелі. Авторитетний у миистецьких колах критик, українських художник І. Труш привітав дебютантку, зазначивши у рецензії: «Для української штуки прибула нова поважна сизла» («Діло», 22 лютого 1909 р.).

У 1911, 1913 роках брала участь у Всеукраїнських виставках українського мистецтва в Києві, які стали символом єднання українських земель. На виставці 1913 року художниця була єдиною представницею з Галичини. Її графічні праці викликали загальне захоплення і принесли славу і визнання у Великій Україні. 1911 року здійснила подорож на Адріатику, а у 1912 р. брала участь у Конгресі викладачів рисунку в Дрездені.

З початком Першої світової війни і окупацією Галичини російськими військами О. Кульчицька переїхала до Відня, де долучилася до роботи Українського жіночого комітету, який, зокрема, видав друком низку її листівок: “Чорна хмара війни”, “Могили борців”,“Мати Божа рятуй наш край” та ін. Одночасно в графіці художниця створила серію творів, в яких відобразила тему воєнного лихоліття та січового стрілецтва. Це серія офортів: «На варті», «Березовий хрест/ Життя перемагає», «Татарське лихоліття», «Молох війни» (усі – 1915), «Страхіття війни» (1916), «Помста» (1917). У них художниця трактує тему війни в узагальнених алегоричних образах, що асоціюються із українською народно-пісенною творчістю, присвяченою важким випробуванням народу. Ці твори просякнуті гуманізмом та любов’ю до людини. У Відні вона працювала і над малярським циклом “Страсті Христові”. Виконаний у стилістиці модерну, він став новим явищем в іконописі того часу.

Олена Кульчицька відома і як ілюстратор. Поряд з Г. Нарбутом та В. Кричевським вона започатковує відродження новітньої книжкової графіки в Україні. Особливою майстерністю відзначаються її ілюстрації до дитячих книжок. Художниця проілюструвала і виконала художнє оформлення підручника “Перша читанка” (1917, Станіславів), а також серії книжок “Нашим найменшним” та “Читаночки української дитини” (1915-1920-ті рр.), які виходили з ініціативи Антона Крушельницького і принесли ій визнання. У цей час О. Кульчицька утвердилася, як талановитий ілюстратор української класики – творів В. Стефаника “Дорога” (1917), поем І. Франка “Лис Микита” (1922), “Мойсей” (1939), повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” (1928), В. Гнатюка “Нариси української міфологія” (1918-1922) та ін.

1919 року польська влада ув’язнила художницю разом із сестрою Ольгою у таборі в Баранові, де було інтерновано багато українських патріотів. У 1921 р. із сестрою Ольгою створила у Перемишлі комітет “Брат братові” для допомоги дітям емігрантів із Наддніпрянської України. З її ініціативи у Перемишлі було засновано музей “Стривігор” (1931).

У міжвоєнне двадцятиліття О. Кульчицька – незаперечний авторитет в українській графіці. Вона багато працювала в царині ліногравюри та ксилографії. Графіка художниці демонструє нове світовідчуття, що відображало її ставлення до подій та явищ суспільного життя. Вона створила великі суспільно значущі графічні цикли, в яких відтворила історичне минуле і сьогодення.

З 1920 року художниця розпочинає етнографічні мандрівки Галичиною. Спершу – околицями Перемишля, а згодом – Бойківщиною, Гуцульщиною, Лемківщиною. Вислідом цієї праці стали графічні цикли документальних малюнків “Народний одяг Західних областей України” та “Народна архітектура Західних областей України”, які мають незаперечну мистецьку та наукову цінність. Із знанням і любов’ю художниця замалювала численні зразки орнаменту української писанки, вишивки, кераміки, ткацтва, різьби, які в майбутньому майстерно інтерпретуючи у власних оригінальних композиціях килимів і шпалер, що їх використовувала для художнього оформлення інтер’єру. Діяльність О. Кульчицької в ужитковому мистецтві стала поштовхом до його професійного відродження в Галичині. Її новаторська праця у цій царині грунтувалася на поєднанні сецесійної естетики та народного мистецтва. Художниця проектувала килими, меблі, працювала в емалі, а також створила численні ескізи предметів домашнього побуту. Упродовж 1909-1938 рр. Олена та Ольга Кульчицькі створили до 80 високомистецьких килимів, які експонувалися на виставках народних промислів та тогочасного мистецтва у Кракові, Празі, Києві, Станіславові, Коломиї, Львові.

Вагомою подією у житті художниці стала її друга персональна вистава, яка відбулася 1933 року у Львові в залах НТШ і була організовна Асоціацією українських незалежних мистців. З цієї нагоди Асоціація видала невелику монографію М. Голубця та М. Осінчука про творчість художниці.

До з’їзду музеологів у Перемишлі (1937) створила цикл “Святі української церкви”, а також серію дереворитів до 900-ліття пошанування культу Богородиці на українських землях (1938).

Львівський період життя і творчості Олени Кульчицької розпочався 1938 року cкромною працею рисівника в музеї НТШ. Після його реорганізації художниця перейшла на роботу у відділ народного мистецтва Львівського музею етнографії та художнього промислу. Серед своїх однодумців – Ф. Колесси, І. Крип’якевича, І. Гургули, О. Добрянської, О. Дучимінської, С. Сидорович, Д. Фіголя – вона продовжує улюблену справу: дослідження народного мистецтва.

У той час О. Кульчицька підтримувала творчі взаємини й із представниками київського художнього середовища: В. Касіяном, С. Таранушенком, Л.Літошенком, Б. Бутником-Сіверським, О. Куриловою, Т. Шевченко. Персональна виставка художниці 1945 року у Києві утвердила її творчі позиції у нових суспільних реаліях. За сприяння графіка, народного художника УРСР В. Касіяна побачили світ видання, що репрезентували графічний доробок мисткині, – альбом «Графіка» (Київ, 1954) та фундаментальна праця – альбом «Народний одяг Західних областей України» (Київ, 1959). З ініціативи С. Таранушенка у Курську 1957 року вийшли друком ще два альбоми – «Гуцульщина» та «Народне будівництво Західних областей України», які з авторських дошок здійснив архітектор Л.Літошенко. У цих виданях художниця виступила й автором обкладинок і титульних сторінок.

З 1945 року О. Кульчицька працювала на кафедрі художнього оформлення книги в новоствореному Львівському поліграфічному інституті ім. І. Федорова (тепер – Українська академія друкарства), а 1947 року отримала звання професора. 1956 року їй присвоїли звання народного художника УРСР, а в переддень смерті – 8 березня 1967 року мисткиня стала лауреатом державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. Внесок її в українську культуру величезний – це біля шести тисяч творів образотворчого мистецтва, який вона передала в дар українському народові, в особі Львівського музею

українського мистецтва (тепер – Національний музей у Львові ім. А. Шептицького). 21 квітня 1971 року в колишньому помешканні й творчій майстерні мисткині на вулиці Листопадового Чину, 7 у Львові було відкрито Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької, який дуже прислужився для вивчення та популяризації творчості великої доньки українського народу.