Мовні стратегії Володимира Свідзінського

Відомий літературний критик і літературознавець, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту літератури НАН України, лауреат двох престижних літературних премій імені Сергія Єфремова та Василя Стуса написала надзвичайно цікаву книжку про одного з поетів «Розстріляного Відродження». Її фундаментальна розвідка «Невпізнаний гість. Доля і спадщина Володимира Свідзінського» (видавництво «Наукова думка») фактично повертає до життя самобутнього лірика, якого сміло можна зарахувати до когорти найталановитіших українських поетів минулого століття. За радянських часів ім’я письменника замовчувалося, як і обставини його трагічної загибелі від рук штатних співробітників НКВС.

«ВНУТРІШНІЙ ЕМІГРАНТ»

— Мабуть найбільшою драмою у житті  Свідзінського (1885 — 1941) було те, що він не міг сприйняти радянську дійсність...

— Цей поет опинився ніби не у своєму часі, ніби ненароком укинутий у добу, що була йому геть чужою. Не мислячи себе поза Україною, він фактично обрав долю «внутрішнього емігранта» і тим прирік себе на своєрідне літературне «запілля», на по-своєму визивну «неучасть», що її так глибоко осягнув Василь Стус у своєму есеї про улюбленого поета. Свідзінський виявив стоїчну вірність цьому виборові, рідкісний нонконформізм — надто як для людини, яка пережила всі хвилі передвоєнних репресій. Обставини — родовід, поезія, доба УНР, дитинність сприйняття — радше є передумовами такої позиції та постави, а не самої загибелі. Хоч усе те карні органи йому пригадали, коли прийшов час.

— Чи можна вважати, що до книжок Володимира Свідзінського — «Ліричні поезії» (1922), «Вересень» (1927) і «Поезії» (1940) —  тодішня літературна критика в цілому негативно поставилася? В яких саме його поетичних творах, як згадував сам поет, вона побачила погано прихований фаталізм?

Ставлення критики до поета можна схарактеризувати як суміш ворожості та роздратування зі своєрідним зачудуванням на кшталт: «Ну звідки таке взагалі могло взятися в наш час?». А закидали йому не лише «фаталізм», а й «безперспективне буржуазне світорозуміння», категорично твердили, що «тиха, мрійлива лірика поета-індивідуаліста нічого не промовляє до серця працюючих мас». Тобто для такої критики неприйнятним було все в поета, що мав відвагу залишатися собою, — всупереч обставинам та часові.

— У  чому полягає переворот в українській поезії у 1920 — 1930-х роках, здійснений Володимиром Свідзінським нарівні з такими талановитими поетами, як Олександр Олесь, Микола Вороний, Микола Філянський, Петро Карманський, Василь Пачовський?

— Названі вами поети все-таки радше попередники Володимира Єфимовича, але також і спільники в тому прагненні рішучого поетичного оновлення. Проте саме йому вдалося — як хіба що молодому Тичині, як Антоничеві — здійснити естетичний прорив, радикально оновити поетику, здолати узвичаєні межі та «втому» вже зужитого арсеналу виражальних засобів, вийти до нових естетичних обріїв. Щоб говорити про це предметно, треба звернутися до текстів, аналізувати їх, заглиблюватися в них... «Занурятися» — є й таке дієслово в цього поета... Це також було моїм завданням у книжці «Невпізнаний гість», одним із завдань, оскільки і через десять років після першого видання це поки що єдина монографія про Володимира Свідзінського.

«МИ ТАК І НЕ ЗНАЄМО, ЗА ЧИЇМ ДОНОСОМ ПОЕТА ЗААРЕШТУВАЛИ»

— Що відчули, коли вперше взяли до рук слідчу справу Володимира Свідзінського, заведену на нього 1941 року? Чому поета так довго не реабілітували в колишній УРСР?

— Певна річ, кожна така знахідка неймовірно хвилює. Дещо суттєве вдалося уточнити, зокрема й про місце страшної загибелі поета. Було й розчарування: ми так і не знаємо, за чиїм доносом поета заарештували. Але можливо також, що доносу не було: просто в умовах наближення німців хапали всіх, хто вже здавна був під підозрою в нелояльності, мав не надто добру анкету тощо. Що ж до реабілітації — мабуть, відповідні органи просто не справлялися, не могли впоратися з таким обсягом роботи, адже саме українська культура зазнала найбільшу кількість утрат від сталінських репресій. Але у випадку Свідзінського ще маємо особливе небажання системи визнати, бодай із запізненням, цей злочин. Вражає ця неохолола за десятки років неприязнь саме цілої системи до поета, якого було знищено з такою дикою жорстокістю, що потім самі кати спохопилися і намагалися вдати, що його... просто ніколи не було. Відповідно до тодішнього переконання: «немає людини — немає проблеми»...

— Ціла плеяда вітчизняних і діаспорних мовознавців і літературознавців сприймала Свідзінського справжнім охоронником української мови. Який мовний спадок залишив цей неперевершений лірик?

— У найповнішому двотомному виданні В. Свідзінського (2004) пояснення багатьох рідкісних чи призабутих лексем я давала у примітках до поезій. Згодом, у однотомниках 2011-го та 2013 років за доцільне вважала давати в кінці книжки спеціальний словничок. Навіть ота неприхильна до поета прижиттєва критика мусила визнавати виняткове багатство його мови. Мовні стратегії Свідзінського цілком очевидно пов’язані з глибоким розумінням, що питання мови для українців довго було питанням «бути чи не бути» і що тривала загроженість етносу найбільш наочно виявляється саме як загроженість мови. Має ця тема ще багато інших аспектів, від того ж таки «мовчання» до «невимовності». У розв’язанні чи бодай постановці їх Свідзінський стає в ряд видатних поетів ХХ століття, таких, як Олександр Блок, Райнер-Марія Рільке, Борис Пастернак, Томас Стернз Еліот, Пауль Целан, Болеслав Лесьмян. Першим цей світовий масштаб, цю «мірку» поезії Свідзінського збагнув Василь Стус, який поставив його у промовистий ряд Гете — Свідзінський — Рільке, причому тоді, коли на батьківщині поета його практично не знали.

— За час від першого до другого видання монографії «Невпізнаний гість» чи здійснилася повною мірою та справа «повернення поета», яку ви, очевидно, мали на меті?

— Значною мірою — так. Повною — навряд чи. Зрештою, запізнене повернення митця неминуче пов’язане з якимись непоправними втратами: цілі покоління були обділені, не зустрілися з цією поезією та її автором. Проте нині вже принаймні подолано той дефіцит самих текстів поета, удоступнено їх для всіх, хто зацікавиться цим явищем. З’являються нові цікаві публікації про творчість Свідзінського, вже захищено дві кандидатські дисертації: одна повністю йому присвячена, друга — великою мірою. Але й для майбутніх дослідників це благодатний матеріал. Особливість справжньої поезії — її принципова невичерпність.