Музика для гурманів

Національна філармонія намагається компенсувати відсутність Камерного оперного театру, якого нині так бракує нашій столиці. І через це кожна оперна прем’єра в концертному варіанті стає по-справжньому резонансною подією музично-театрального життя Києва. Через 100 років від своєї прем’єри комедійна одноактна опера французького композитора Моріса Равеля «Іспанська година» з’явилася в концертній версії на сцені Колонного залу ім. Лисенка! Ця постановка миттєво заволоділа увагою публіки, вразивши свіжістю почуттів, іскрометністю діалогів оперних персонажів і дивовижною суголосністю сюжету сучасному сприйняттю вибагливої столичної аудиторії. Можливо, саме тому, що комедійно-побутовий сюжет (лібрето М. Франк-Ноена), добре поцінований ще з часів «Декамерону» Боккаччо, з роками аніскільки не втратив своєї гостроти й актуальності. Адже фривольна фабула, витримана в традиціях італійської опери-буф, динамічно розкручує улюблену тему про винахідливу жінку, яка з віртуозною легкістю обводить навколо пальця свого чоловіка-недотепу, всілякими хитрощами відвертаючи його від небажаних зустрічей зі своїми численними коханцями.

Хоч як це парадоксально, зважаючи на такий «легковажний» сюжет, опера з’явилася в цікавий і доволі розбурханий доленосними подіями історичний час. Нагадаємо лише деякі знакові події 1911-го — рік написання «Іспанської години». Саме тоді Ігор Стравинський закінчує свій знаменитий балет «Петрушка». Девід Хорслі створює першу кіностудію в Голлівуді. Того ж року помирає Густав Малер. Народжуються Рональд Рейган, Жорж Помпіду. Розпочинається Італо-турецька війна. У Лондоні відбуваються виступи суфражисток. У Каліфорнії (США) надають жінкам рівні права з чоловіками. У Португалії відбувається відокремлення церкви від держави. Ернст Резерфорд пропонує свою теорію будови атомного ядра. Такий «смугастий» історичний контекст ніби зовсім і не здатен був спонукати композитора до створення саме комедійної опери. Та Равель упродовж усього життя залишався вірним ідеї духовного дендизму і навіть такий невибагливий сюжет, як у водевілі Франк-Ноена, він спромігся приперчити присмаком легкої іронії, що вберегло оперу від буржуазного «царства банальності».

Київська постановка якнайкраще продемонструвала аристократизм, вишуканість музики Моріса Равеля, сповненої дотепності й іспанської палкості. Щоправда, не зовсім зрозумілим і виправданим видалося в цій постановці впровадження духового (замість симфонічного — в авторській версії) оркестру.

Вся драматургія опери розгортається в годинниковій майстерні, і власне образ годинника стає своєрідним кодом, що винахідливо обігрується композитором в оркестрі, який імітує цокання і бій годинника. Звук годинникового пульсування подекуди створює дещо фантасмагоричне враження, що саме Хронос є тут ключовою фігурою, яка вправно і за власними законами керує персонажами-маріонетками. Дія опери відбувається у формі діалогів між різними героями. Тут немає місця наспівним аріям, жвавий речитативно-декламаційний стиль спілкування між персонажами на тлі яскравого, часом насиченого іспанськими ритмами й інтонаціями оркестрового звучання створює настрій невпинного руху, стрімкої динаміки. І саме на цьому було дуже вдало зроблено акцент режисером-постановником, лауреатом премії «Київська пектораль» Дмитром Тодорюком, для якого цей спектакль став дебютним на сцені Національної філармонії. Кількох доречних режисерських штрихів виявилося досить для того, щоб глядач опинився в Іспанії ХVIII століття, був моментально втягнутий в атмосферу невимушеного, жвавого спілкування і, зрештою, сам мимоволі став однією з дійових осіб вистави.

...На сцені — пюпітри для нот оркестрантів. Із бокових дверей залу вибігає хлопець зі стосом партитур і стрімголов мчить на сцену, швидко розставляючи їх по пюпітрах. Не поспішаючи, припадаючи на одну ногу, на сцені з’являється трубач і займає своє місце. У свою чергу, жваво жестикулюючи й голосно розмовляючи між собою, сцену заповнюють інші оркестранти, причому в «демократичному», подекуди епатажному вбранні. Нарешті, стрімко, у квазііспанському дрес-коді з’являється і диригент (Вікторія Жадько), яка відразу включається в активний «репетиційний» процес: звучить знайома какофонія різних інструментів, що традиційно передує кожному концертному виступу будь-якого музичного колективу.

Енергетичний посил здійснено: інтерактив з публікою таким чином відбувся ще до початку опери, і цей високий емоційний тонус не відпускав присутніх упродовж усієї вистави. Чарівна головна героїня Консепсіон (Валентина Матюшенко), весь час кокетуючи й мило щебечучи зі своїми коханцями по черзі — поетом Гонзальвом (Георгій Нечаєв), погоничем мулів Раміро (Михайло Гуменний-Петрівський) і Доном Ініго Гомесом (Роман Смоляр) і не забуваючи давати вказівки чоловікові — Торквемаді (Сергій Бортник), була, безперечно, центром уваги глядацької аудиторії. Легке, сріблясте сопрано, віртуозна артикуляція (опера йшла французькою — мовою оригіналу), граційна постава співачки — все це якнайкраще відповідало образу грайливої, комічно примхливої молодої жінки, яка здатна запаморочити голову будь-якому чоловікові. У чудовому акторському та співацькому ансамблі перебували всі учасники вистави. Міні-мізансцени, які за умов обмеженого простору філармонічної сцени розігрувалися між ними, майстерно продемонстрували всі солісти (до речі, всі чоловіки — лауреати міжнародних конкурсів). При цьому кожен зі співаків створив свій неповторний типаж: добродушний Раміро, романтичний поет Гонзальво, вимогливий банкір Дон Ініго Гомес, простакуватий годинникар. Жвава сценічна «поведінка» всіх учасників спектаклю, виразна пластика рухів, попри те, що такий важливий компонент сценічної дії, як великий годинник, з яким за сюжетом вибудовуються вузлові драматургічні моменти опери (переховування в ньому коханців, тягання «завантаженого» годинника догори-донизу погоничем мулів) був у цій постановці відсутнім, фокусувала увагу публіки на розгортанні сюжету.

Безперечно, складна координуюча місія випала на долю диригента — Вікторії Жадько, яка з честю утримала високий емоційний «градус» спектаклю. Натомість, глядачі, орієнтуючись на лібрето, мали всі умови для включення власної багатої фантазії щодо сценічної дії: певна річ, табло з синхронним перекладом біжного рядка не завадило б у цьому разі. Втім, навіть у такому економ-сценічному варіанті опера Моріса Равеля мала в публіки приголомшливий успіх, оплески не вщухали впродовж щонайменше десяти хвилин. Надзвичайно ефектно виглядав заключний квінтет — під танцювально-ритмічне звучання хабанери, з гротескними руладами солістів.

Сьогодні видається навіть трохи дивним, що був час, коли ця опера викликала побоювання самого композитора щодо її сценічної долі. Нині поряд з «Пеллеасом і Мелізандою» К. Дебюссі «Іспанська година» М. Равеля вважається по-справжньому культовим твором французької оперної музики. Не дивно, що й в Україні вона знайшла своїх виконавців і палких поціновувачів.