«Музиканти лікують душі»

Чотири роки тому, коли двоє талановитих студентів консерваторії вирішили зіграти на народних інструментах свої улюблені мелодії, вони навряд чи могли уявити, що в майбутньому їм судилося стати найпопулярнішим українським інструментальним дуетом. На них чекали мільйони переглядів у «юТюбі», концертні тури в Європі, Китаї та Близькому Сході. Вони надихатимуть українських захисників на передовій та дивуватимуть своїм виконанням гостей всесвітнього економічного форуму в Давосі. Вони зіграють трек «Місія нездійсненна» для Тома Круза, а група «Рамштайн» визнає їхній кавер до своєї пісні одним із найкращих.

Проте це все станеться не одразу, попереду буде нелегкий сценічний шлях та багато випробувань. Саме про все це, а також про те, як навчити іноземців вимовляти слово «бандура», ми поговорили з Тетяною МАЗУР та Сергієм ШАМРАЄМ, що стали відомими як B&B project.

— Тетяно, в масовій свідомості українця, бандура асоціюється з сивим козаком із довгими вусами, який грає народні балади. Чому тендітна дівчинка обрала такий специфічний інструмент? Чому не віолончель або, скажімо, не арфа?

— Тетяна МАЗУР: — Моя історія родом з дитинства. В мене музична сім’я, всі музиканти з вищою освітою. Мама — бандуристка (досі викладає в училищі та музичній школі бандуру), а тато — духовик. Спочатку я не дуже проявляла інтерес, а коли підросла, мені в руки потрапила маленька іграшкова сувенірна бандура, яка по-справжньому грала. Вона була дерев’яна і мала струни. Я нею найчастіше гралася. Мама запитала мене: «Ти хочеш, мабуть, на справжній бандурі грати?». Я сказала, що так, і в моєму житті з’явилася музична школа та училище.

Спершу все поєднувалося з загальноосвітньою школою, було як хобі. Уже в училищі, коли я потрапила в атмосферу творчих людей, почалися концерти, виступи, поїздки, гастролі, я зрозуміла, що хотіла би й далі рухатися в цьому ж напрямку. Тоді ж свідомо обрала свій шлях. Після вступу до консерваторії відбулося створення нашого колективу B&B project.

Також граю на сопілці, щоправда, це буває рідко. Пік був у Херсонському училищі, коли потрапила в народний оркестр до Віктора Івановича Киселя. Чотири роки я там грала на багатьох різновидах сопілки (близько десяти). Мене тоді духовики забирали до себе, казали, що маю гарне дихання і хорошу атаку звуку, але хотіла бути бандуристкою.

— Сергію, баян, на мою думку, є більш індивідуальним інструментом. Чи важко грати на баяні в дуеті?

— Сергій ШАМРАЙ: — Ні. Тяжко було на початку навчатися. Але кожен інструмент складно освоїти. Для дитини баян — тяжкий інструмент, і потрібно дуже ретельно працювати над постановкою, щоб усе було правильно й ніде не затискалося. Моя родина — це «династія» викладачів загальноосвітніх предметів. Мій батько дуже любить баян, у нього була нездійснена мрія. Він думав, що раз у нього не вийшло, нехай син навчиться. Віддав мене в музичну школу. Взагалі я сам із маленького села, і до школи було 40 км. Їздив два рази на тиждень. Пізніше брав участь у різних конкурсах, мав азарт, вступив до училища та консерваторії.  

«ЧЕРЕЗ СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ КОЖЕН АРТИСТ МАЄ ЗМОГУ СЕБЕ ПОКАЗАТИ»

— Передивляючись ваші інтерв’ю, зрозуміла, що поштовх вашому проекту дав саме «юТюб». Як з’явилася ідея зіграти композицію «Nothing Else Matters» гурту Metallica та викласти її в інтернет? Це був розрахунок на успіх чи спонтанна дія?

— Т.М.: — Жодного розрахунку не було взагалі.

— С.Ш.: — Я мав хобі, цікавився фото— та відеомонтажем. У мене з’явився на той період напівпрофесійний фотоапарат. Вийшло так, що напередодні я відзняв, як Таня грає твір Мирослава Скорика, виставили в мережу, дивимося — цікаво йде. Далі подумали відзнятися разом, відправили батькам, щоб подивилися, що ми граємо, а самі роз’їхалися «по домах». Потім воно так «вистрелило» — за кілька днів сотні тисяч переглядів! Ми задумалися, що потрібно далі рухатися в цьому векторі. Тому що багато людей не знають, що таке бандура і як вона виглядає. Іноземці зрозуміло, а українці нас здивували. Добре, що є соціальні мережі, і через них кожен артист має змогу себе показати.

— Т.М.: — Якщо йти стандартним шляхом шоу-бізнесу — ми не формат для різних телеканалів, топ-чатів («M1»). На жаль, інструментальна музика на народних інструментах нині не користується попитом. Тому ми знайшли для себе «юТюб», як платформу, завдяки якій можемо показувати свою творчість, не обмежуючи себе.

— До речі, композиція «Nothing Else Matters» гурту Metallica у вашому виконанні стала настільки популярною. Цікаво, чи дізнався про це Джеймс Хетфільд чи хтось інший із групи?

— С.Ш.: — За Metallica не знаємо, а от Rammstein виставили на своїй сторінці в «юТюбі» в рубриці «кавер на Rammstein». Потім нам усі писали, що бачили саме там.

«З’ЯВИВСЯ ПЕРШИЙ КОНЦЕРТ, А ПОТІМ — МИ»

— Розкажіть, де ви познайомилися? У музичному училищі?

— Т.М.: — Ми познайомилися на другий день, коли я вступила до консерваторії, Сергій уже був на третьому курсі. Я йшла з бандурою на свою першу пару з гуртожитку на Оболоні, Сергій мене сплутав зі своєю одногрупницею. Підходить, запитує, як минуло літо, пропонує понести бандуру. Я повертаюся — і він розуміє, що це не одногрупниця. Але я не розгубилася, віддала йому бандуру, яка насправді важить дев’ять кілограмів! Ми розговорилися й так познайомилися. Потім пересікалися в консерваторії між парами, згодом вирішили спробувати зіграти щось разом. Тоді пішла Metallica.

— Ви вже завершили навчання?

— С.Ш.: — Я буквально кілька днів тому здав останній іспит! Тепер я офіційно асистент-стажист баянного мистецтва, випускник Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковсього. Вище моєї спеціалізації лише Бах. У мене було завдання зіграти три концерти впродовж двох років.

— Т.М.: — Музиканти як медики, вони лікують душі. І вчаться теж років 15.

— Назвіть своїх учителів. Кому ви завдячуєте?

— С.Ш.: — Від учителів залежить великий відсоток успіху музиканта. В мене була сім’я педагогів — Корхові Зінаїда Василівна і Володимир Васильович. Я був їхнім сином, лише по музиці. Вони багато вклали душі та знань у мене. В музичному училищі в Запоріжжі був викладач — Пелюк Сергій Олександрович. Він сам був директором училища, і там я не лише здобув музичні знання, а побачив, як керівнику потрібно спілкуватися з людьми. У Києві — Павло Віталійович Фенюк, заслужений артист України і один із найкращих академічних баяністів України. В нього я пронавчався сім років. Усім тонкощам мистецтва, як на баяні зіграти так, щоб звучала скрипка, завдячую йому. І, звичайно, батькам, які спрямували на шлях.

— Т.М.: — А в мене це в одному обличчі. На уроках я бачила маму не як вчительку, а маму. Я дуже часто їздила на конкурси, перемагала, і все завдяки її підтримці. Пізніше в консерваторії в мене викладала Лариса Віталіївна Дедюх, дружина відомого бандуриста. Я вдячна їй за терпіння та знання.

— Як народився ваш проект?

— Т.М.: — Чіткого плану щодо створення колективу не було взагалі. Спершу з’явилося відео, потім глядачі, далі концерти. Нам дзвонили журналісти з телеканалів, запрошували на шоу, запитували про сольний концерт, а в нас нічого не було, одна Metallica. Ми не могли відмовитися від пропозицій і, приїхавши до Києва, почали готувати програму на концерт, а в дорозі в потязі придумали назву колективу. Тож з’явився перший концерт, а потім — ми.

— Ви самі повністю ведете свій проект? Чи у вас є продюсери, люди, які допомагають на вашому творчому шляху?

— Т.М.: — Поки ми самі проходимо цей тернистий шлях. Ми дуже довго розбиралися, «набивали» собі ґулі, зате тепер можемо поділитися досвідом. У деякі проекти нас запрошують агенти, які зв’язуються і пропонують нам тур. Але вони не постійні.

— С.Ш.: — Наприклад, агент з Китаю написав нам на пошту, що ми цікавий музичний колектив, пропонують зробити цілий тур по Китаю. Ми з ним зв’язалися, обговорили. Домовляємося самі, ще довелося оволодіти фотошопом, відеоредактором, пізнаємо звукозапис — тобто всі елементи, за які продюсер зазвичай платить гроші.

— Т.М.: – Крім того, елементарні організаційні моменти: вирішити, як зробити концерт, зібрати зал, зробити афіші... Потрібно також знати, як усе офіційно оформити, бо ми ж граємо кавер-версії, а авторське право ніхто не відміняв. Ця сфера для нас зовсім нова, цьому не вчать музикантів (тим більше академічних). Це погано, тому що артист, коли випускається, не має практичних знань, як організувати свій виступ.

«НА КОЖНОГО ВИКОНАВЦЯ ЗНАЙДЕТЬСЯ СВІЙ СЛУХАЧ»

— Ваші композиції — це аранжування відомих у світі творів. Наскільки важко адаптувати рок-композицію або камерний музичний твір для дуету народних інструментів? Скільки це займає часу?

— С.Ш.: — По-різному. Якщо це кавер на сучасну композицію, а сучасна музика трішки легша, ніж музика, яка була раніше, це не складно. Ми скільки років цим займаємося, що воно саме приходить. У нас немає аранжувальника. Просто сідаємо, граємо, вибираємо, як буде краще. Тані аранжування дуже подобається, я більше по авторських творах.

— Тобто ви композитор?

— С.Ш.: — Так. У нас у мріях створити авторський альбом. Уже маємо кілька композицій.

— А у вас ще не було дебютного альбому?

— С.Ш.: — Був, але не авторський, просто кавер (збірка). У нас до Дня захисника України, 14 жовтня, буде прем’єра авторського твору — «Козак». Цікавий початок твору — соло на косі, автентичний інструмент як шабля. Ми вже закінчили консерваторію і можна в цьому руслі працювати більш енергійно.

— Який із сучасних стилів найбільше підходить саме для бандури і баяна?

— С.Ш.: — Мені здається, ми на сцені відчуваємо себе рокерами.

— Т.М.: — У нас такий порив душі — нам хочеться стрибати, драйвувати, поки молоді та енергійні.

— С.Ш.: — Буває так, що в нас запит грати тихеньку фонову музику, а в нас не виходить.

— Т.М.: — Точніше, виходить, просто ми від цього не отримуємо задоволення. Але вкінці підводимо до того, що всі танцюють.

— Ви ще робите аранжування на відомі саундтреки з кінофільмів.

— С.Ш.: — Це відбувається після перегляду фільму, який западає в душу, особливо виокремлю «Інтерстелар». Я переглядаю цей фільм і кілька днів перебуваю під враженням. Саме в цьому стані відбувається аранжування. Я не сказав би, що це дуже складно, але потрібно набувати досвіду. Ціммер зараз у нас найулюбленіший композитор. І це поєдналося з Херсонськими горами (Херсонський Гранд Каньйон), де ми відзняли кліп.

«У СУЧАСНОМУ СВІТІ ОДНОЇ МУЗИКИ ВЖЕ ЗАМАЛО»

— Чи можна вважати музичні твори, написані для кінофільмів, сучасною класикою?

— С.Ш.: — Так, але не всі. Наприклад, вважаю, що Ціммер — сучасний класик. У нього геніальна музика, хоча академічні музиканти його й не сильно поважають, бо для них це занадто просто. Це їхня думка, а всьому світові подобається.

Ми виховані на класиці і вже переграли її. Це добре як база. Коли грали Вівальді «Storm», то показали на що здатні інструменти. Адже це один із найскладніших у світі творів. Ми продовжуватимемо грати класику, але не часто.

— Т.М.: — Практика показує, що класику треба грати в філармонії, куди люди приходять, щоб її послухати. А якщо це фестиваль — то потребує іншої музики.

— С.Ш.: — Сьогодні наскільки швидко розвивається шоу-бізнес, що коли музиканти просто гарно грають класику — це вже замало. Людям стає нудно. Щоб правильно сприймати класику, потрібна підготовка і сформований музичний смак. Світ стрімко розвивається — відкриваєш телефон і знаходиш мільйон різної динамічної музики зі спецефектами. Тобто музику потрібно візуально підкріплювати емоціями та рухами. В сучасному світі одної музики вже замало.

В Європі від класики фанатіють набагато більше. Зокрема, поляки дуже люблять свого земляка Фридеріка Шопена, кожні вихідні в парках сидять піаністи, які його грають, і тисячі людей збираються слухати. Можливо, в нас згодом це теж буде. Класика нікуди не зникне.

— На вашу думку, виконання сучасної музики на народних інструментах — майбутнє для них чи це один із напрямів музичної творчості?

— С.Ш.: — Звичайно, майбутнє однозначно є. Кожного дня створюється багато колективів із народними інструментами. Навіть та сама ONUKA, особливо після їхнього виступу на Євробаченні (гурт взяв участь у фіналі пісенного конкурсу Євробачення-2017, що відбувся в Києві разом із Національним академічним оркестром народних інструментів України. — Ред.), й інші колективи, які грають професійно та на високому, всесвітньому рівні. Багато іноземців із Бразилії, Китаю, які грають на бандурі, запитують нас, де можна замовити підставку, щоб грати стоячи, просять ноти. Це свідчить про глобальне поширення.

— Т.М.: — Згадався випадок, коли ми представляли Україну на Міжнародному економічному форумі в Давосі (Швейцарія). Я спускалася з гримерки на сцену, а один іноземець, побачивши бандуру в моїх руках, зупинився. Я подумала, що зараз буде розпитувати, що за інструмент, але він мені вигукнув: O, this is bandura! Мені так захотілося його обійняти: була дуже задоволена, що іноземці вже ідентифікують наші інструменти.

— Тобто в кінцевому результаті це не зведеться до еклектичних стилів на кшталт фолкроку, а народні ансамблі не залишаться в історії?

— С.Ш.: — Змішається, але є й суто автентичний напрям. У нас навіть у консерваторії викладають фольклор, і кожен студент на ньому співає пісень.

— Т.М.: — Ставлять запис бабусі, яка співає. І треба розшифрувати слова, повторити і відтворити цю пісню. Ці предмети вчать не забувати про народність і фольклор нашої історії. 

— С.Ш.: — Про це мало хто знає, але є навіть цілі кафедри, які займаються цими питаннями. В них відбуваються експедиції, вони їздять селами, відкопують всі ці пісні, матеріали і зберігають.

«ЗА ДОПОМОГОЮ ТВОРЧОСТІ МИ ХОЧЕМО ПОКАЗАТИ, ЩО В УКРАЇНІ Є ВСЕ»

— Як з’явилася сама ідея фільмувати ще й відео на композиції?

— С.Ш.: — Коли ми зняли відео на Metallica, нам почали писати оператори і пропонувати допомогу. Сьогодні ми співпрацюємо на постійній основі з талановитим оператором.

— Т.М.: — Ми самі шукаємо локації, костюми. У випадку з Херсонськими горами, я родом з Херсона, і батьки були на екскурсії, прислали відео, як там гарно. Іноді хтось зі знайомих радить хороші місця, так було з Кам’янець-Подільською фортецею. Також у нас є мета завдяки нашій музиці та відео розвивати Україну та показувати, які в нас місця — гори, море, пустелі. Мало хто про це знає, і за допомогою нашої творчості ми хочемо показати, що в Україні є все.

— Поки зосередитеся в Україні? Чи плануєте й за кордоном знімати?

— С.Ш.: — Це поки наша принципова позиція. Ми хочемо показувати Україну світові, а не світ світові. Багато українців дивуються, що такі місця є в нас, як це вийшло з Коростишивським каньйоном. Думали, що це десь у Швейцарії. А це зовсім поряд — Житомирська область.

— Т.М.: — А чи багато знали, що в нас є своє Мертве море? Теж у Херсоні. Це рожеве озеро, в якому вміст солі у воді вищий у два рази, ніж у Мертвому морі. Там неможливо потонути, бо сіль тримає зверху. Ми відео не знімали, бо туди складно діставатися з інструментами. Проте в нас є окремий канал B&B блог про різні наші подорожі. Ми це робимо для душі.

З теперішніми можливостями себе може реалізувати будь-хто. І випускник училища, і не музикант, якщо він гарно грає, має можливість показати себе, наприклад, у мережі. Якщо людям буде до вподоби — працюй далі. З самого дитинства тато говорив мені: «Кількість завжди переходить у якість». Потрібно вдосконалювати себе, шукати, стукати в кожні двері, і десь відкриють. Ніколи не вгадаєш, коли прийде цей момент. Як у нас... Ми й не очікували 

У нас бувають різнопланові проекти. На День святого Миколая ми виступали на благодійному концерті, нас помітили і запросили знятися в фільмі про святого Миколая — «Тільки диво» (українське фентезі). Вихід очікуємо 12 грудня. Знімався фільм в Україні, в Буковелі, а монтаж робила голлівудська команда. В фільмі буде наша музика, а ми — в ролі себе, як вуличні музиканти. Було холодно -20, але ми грали. Має бути цікаво. 

— Що за музика? Авторська?

— Т.М.: — Щедрик. Можливо, ще візьмуть кілька класичних композицій, ми наразі не знаємо. Все залежить від режисера. Але це перша сучасна українська казка. Фільм розрахований на дитячу аудиторію. Покази плануються не лише в Україні, а й за кордоном.

— Чи плануєте спільні проекти з вітчизняними та іноземними вокалістами чи виконавцями?

— Т.М.: — Ми практикуємо, наприклад, із Джеррі Хейл, Анною Трінчер. Перша наша колаборація була з французьким співаком в Україні Полем Манондізом, з яким ми робили французьку пісню. Проте ми все-таки хочемо розвиватися як проект і показувати свої інструменти як сольні. Бо якщо з вокалом — це вже йде акомпанемент, тобто інструменти відходять на другий план.

— Як ви думаєте, чи багато випускників музичних училищ реалізовують себе в музиці й досягають успіху? І що для цього треба зробити? Поділіться рецептом.

— С.Ш.: — Думаю, що з теперішніми можливостями себе може реалізувати будь-хто. І випускник училища, і не музикант, якщо він гарно грає, має можливість показати себе, наприклад, у мережі. Якщо людям буде до вподоби — працюй далі. З самого дитинства тато говорив мені: «Кількість завжди переходить у якість». Потрібно вдосконалювати себе, шукати, стукати в кожні двері, і десь відкриють. Ніколи не вгадаєш, коли прийде цей момент. Як у нас... Ми й не очікували. 

— Т.М.: — Нам було легше, бо ми були одні з перших, хто почав рухатися в цьому напрямі. Сьогодні з’являються різні музичні колективи. Я думаю, секрет у тому, що треба шукати своє, унікальне і бути щирим зі своєю аудиторією. Вона завжди це цінує та підтримує.

«ХОЧ ДЕ Б МИ ГРАЛИ — ВСІ ЗАДОВОЛЕНІ»

— Коли відбувся ваш перший концерт на великій сцені? Як це було?

— Т.М.: — Перші концерти після Metallica в нас були по ресторанах. Ми сиділи, грали і таким чином просували свою творчість. Згодом одна організація написала нам, що хочуть організувати нам сольний концерт на касу. Вони зробили афішу, мінімальну рекламу. На концерт прийшли дві людини і одна наша. Річ у тім, що вони поставили задорогу ціну на квитки — 100 грн, на той час це було багато. Наші друзі-студенти не могли собі цього дозволити. З нами це не обговорили, і відповідно, ніхто й не прийшов. Але ми по-чесному відіграли для двох людей. Це був наш перший сольний виступ.

— А більш серйозніший?

— С.Ш.: — Одна жіночка вирішила організувати в кав’ярні на бульварі Тараса Шевченка каверний концерт. Глядачів набилося більше, ніж вміщає саме приміщення. Тоді ми зрозуміли, що люди приходять і потрібно шукати більш солідні майданчики. Після цього ми почали організовувати свої концерти.

Перший концерт був у одному клубі. Коли ми прийшли домовлятися, директорка на нас глянула і запитує: «А це у вас не самодіяльність якась?». Ми сказали, щоб не хвилювалася щодо цього, все буде добре. Щоправда, до нас тоді дуже зверхньо ставилися, але ми зіграли концерт, забили повністю весь зал, усе відбулось феєрично. Після цього вони самі нам дзвонять і просять зіграти «самодіяльність». Також проводили концерти в «Будинку кіно», плануємо далі розширятися і до «Палацу України» дійти.

— Т. М.: – А як же «Carnegie Hall»?

— С.Ш.: – Я кажу про цей рік, «Carnegie Hall» – в наступному (сміх). Згадав ще один випадок. Влаштували нам один концерт в Амстердамі, який був розрахований, як ми думали, для діаспори. Але потім почали підходити іноземці, які за 200-300 км приїжджали, бо побачили «Despacito» у нашому виконанні й були в захопленні. Ми тоді «спробували» невеличку долю інтернаціональної популярності.

— Ви стали дуже популярні в світі. Де сподобалася атмосфера і гра? Чим відрізняється китайська публіка від європейської?

— Т.М.: — Китайська публіка дуже специфічна. По-перше, дуже багато творів, які в нас популярні, вони не чули й не знають про існування таких виконавців, як Майкл Джексон, Брітні Спірс... На українські пісні вони реагують краще, наприклад, коли ми грали «Черемшину» (а на Queen — жодної реакції).

— Де найбільше сподобалося виступати?

— Т.М.: — Усе дуже по-різному, одне місто чи виступ виділити не можна. Найбільш екстремальний концерт у нас відбувся в Катарі. Це був перший переліт і перший концерт за кордоном. Ми тоді не знали, як перевозити інструменти. На реєстрації нам сказали, що їх треба здавати в багаж, коли прилетіли, то побачили, що інструменти розбиті. Бандура була розламана навпіл. А концерт наступного дня! Навіть сопілка розбилася, яка була в бандурі! Якби не скотч, то концерт узагалі зірвався б. Лишилися ще струни, на яких можна було зіграти. Коли повернулися до України, написали величезний пост усім музикантам, щоб вони не робили так. Багато людей із концерту в Катарі написали, що навіть не підозрювали, що в нас щось не так з інструментами, наскільки все добре пройшло. Ми зраділи, що вийшли з цієї ситуації. 

— С.Ш.: — Нещодавно вперше, до речі, побували в Туреччині. Нас запросили виступити на дипломатичному прийомі Посольства України в Анкарі з нагоди Дня Незалежності України. У великому приміщенні зібралося 800 дипломатів. Було надзвичайно цікаво, посол нас похвалив, що ми показуємо культуру нашого народу. Головний критерій — що всім сподобалося, а під кінець всі танцювали. Взагалі, хоч де б ми грали: чи в невеликому українському містечку, чи на Саміті в Давосі — всі задоволені. Ми мали аж п’ять концертів, а після цього нас ще запросили і в Торонто.

«ВІЙСЬКОВІ СТРИМАНІ, АЛЕ ПО ОЧАХ УСЕ ВИДНО»

— Чи плануєте ви найближчим часом концертні тури в Україні? Яке місто ви хотіли б відвідати найпершим?

— Т.М.: — Так! Минулого року в нас був невеличкий тур Західною Україною. Ми були здивовані, що багато людей прийшло, бо виступали у великих приміщеннях драматичних театрів, які були заповнені. Це дуже приємно. Мріємо ще поїздити з гастролями на Схід. В Україні ми виступали в Харкові, Львові, Полтаві, Тернополі, Франківську. В рідних містах (Запоріжжі, Херсоні) ще не були, але нас там чекають. Хоча в музичному училищі, де я навчалася, ми грали концерт, але хочеться у великому приміщенні. Не завжди вистачає часу, щоб усе організувати. За будь-якої можливості ми завжди підтримуємо пропозиції. Наприклад, Анжеліка Рудницька допомогла з організацією. В неї є програма «Український Схід», ми їздили в зону АТО (ООС).

— С.Ш.: — 2016 року був проект «З України в Україну» теж у зону АТО їздили, грали. Військові стримані, але по очах усе видно. Після концерту навіть соромляться підходити, потім пишуть величезні подяки, як їм сподобалося. Ми зрозуміли, що це дуже специфічна публіка — вони все тримають у собі. Як справжні чоловіки.

— Чи плануєте ще проводити подібні заходи?

— С.Ш.: — Так. Якщо нас запрошують грати для дітей чи це пов’язано з АТО, ми відразу погоджуємося і їдемо за будь-яких обставин.

— Що вам дарували на концертах?

— С.Ш.: — Найбільше запам’яталося, коли грали в зоні АТО, Тані подарували букет польових квітів, які хлопці самі назбирали.

— Т.М.: — Я була під враженням, це, певно, був найцінніший подарунок. Вони хотіли віддячити нам тим, що в них було — налити компот, який був зварений на обід, чи пригостити печивом, яке привозять волонтери. Це до сліз, наскільки приємно. Ми відчували, що їм цього дуже не вистачає. З тилу їм потрібна емоційна підтримка, і вони з величезною цікавістю сприймають. Від них йде енергетична подяка, і ми з великим задоволенням виступали. Але бачити, в яких умовах там перебувають хлопці, дуже тяжко.

«НАБАГАТО КРАЩЕ, КОЛИ ЛЮДИНА САМА ПОСТУПОВО ПІДІЙМАЄТЬСЯ, НІЖ ЗЛЕТИТЬ, А ПОТІМ ВПАДЕ»

— Чи уявляли ви себе в дитинстві знаменитими музикантами? Якими бачите себе в майбутньому?

— Т.М.: – Я думала, що буду співачкою, як Тіна Кароль, але з вокалом не склалося. Проте завжди знала, що буду на сцені, і чомусь навіть не було сумнівів.

— С.Ш.: – У мене також впевненість була. Особливо коли з’явилися різні шоу – «Україна має талант», «Х-фактор»… У цей момент я вимикав телевізор і йшов займатися на баяні. Думав, що виросту і буду популярним. Хоч ці шоу більше як рожеві окуляри для артиста. Людина, яка виступає, стає відомою лише на один день. Закінчується шоу, і про неї всі забувають. Це травма для артиста. Тільки якщо, як було із Христиною Соловій чи з багатьма іншими, їх впіймав продюсер або вони самі впіймали хвилю, то можна триматися на плаву.

— Т.М.: – Мені здається артисту потрібно доходити до всього самому. Якщо на початку твоєї творчості та кар’єри тобі відзняли кліп, записали пісню на найкращій студії, зробили найкраще аранжування, супердорого та суперякісно на топовому рівні, після чого просто кидають, потрібно якось далі рухатися самому. А за плечима немає ані досвіду, знань і практики, лише висока планка. Набагато краще, коли людина сама поступово підіймається, ніж злетить, а потім впаде.

— С.Ш.: – По суті, з цієї причини у нас немає продюсерів. До того ж, мало продюсерів знають, як подати інструментальні колективи та розкрутити їх. От ми виростемо і станемо інструментальними продюсерами, будемо розкручувати та підіймати українську інструментальну та народну музику.

— Які ваші плани на найближче майбутнє? Будете опановувати нові напрями чи радикально щось змінювати?

— С.Ш.: — Експериментувати будемо, а кардинально щось змінювати — не хочемо. Будемо більше писати авторської музики й показувати свої таланти як композитори. Вже є дві авторські композиції, буде третя. Композитор — це як окрема професія, і до цього не можна ставитися зверхньо: треба свідомо займатися і працювати над цим.

Тому в найближчих планах — презентувати авторський музичний альбом, а також за рік організувати всеукраїнський тур. У нас поступово з’являється команда, ми вже маємо оператора, барабанщика та електроконтрабандиста. Хочеться робити все якісно, більш професійно.

— Що вас надихає? Чим живете, крім музики?

— Т.М.: — Усе, що оточує: подорожі, поїздки, нові країни, природна краса, перегляд гарного фільму...

— С.Ш.: — А мене література. Я стараюся завжди читати не електронний варіант, а саме книжку, щоб відчути її запах. Ще з дитинства читав, у нас вдома величезна бібліотека. Подобається сучасна література, а зараз доводиться читати книжки, які допомагають зрозуміти сучасні тренди, як бути в першій ланці й підтримувати рівень музикантів та артистів. Це теорія сучасного шоу-бізнесу, як стати продюсером. Бо інструменти важкі, в 90 років я не зможу так пригати під «Нірвану» з баяном (сміх).