Михайло Врубель у Києві

Мистецтво Врубеля, як і святині Києва, становлять славу стародавнього міста, яке сьогодні під ударами швидких на руку управлінців утрачає старовину, чарівність парків, вулиць, площ. Виставка «Врубель і Київ» нагадає не лише про долю і мистецтво генія, про його роль у відродженні Кирилівської церкви, а й про ті тенденції творення міста, традиційні цінності якого зневажаються тимчасовцями на початку ХХI століття.

У Києві Михайло Олександрович Врубель прожив недовго — з квітня 1884 по 1889 роки. 1890 р. він почне роботу в Москві під заступництвом мецената Сави Мамонтова. Проте туди Врубель був запрошений вже зрілим майстром. Становлення унікальної індивідуальності відбулося у Києві. Починаючи власний шлях наприкінці ХIХ століття, коли імпресіоністи тіснили з перших місць академізм і реалізм, у Росії передвижники змагалися з академіками, а в Мюнхені і Відні популярним став символізм, Врубель не прийняв нічого із запропонованого. Він поважав уроки педагогів П. Чистякова, І. Рєпіна, але шукав свої теми й стилістику. Його монументальний і водночас плотський стиль при створенні ним релігійних образів накликали на його геніальні ескізи «Вознесіння», «Воскресіння» і «Надгробний плач» роздратування церковників Володимирського собору. Мрія Врубеля про розпис на стінах храму не справдилася. Упродовж свого недовгого життя (1856—1910 рр.) Врубель прагнув: «будити душі від дрібниць життя величавими образами». Він знайшов свою дорогу в творчому діалозі з візантійськими фресками Києва, Равенни і Венеції, виробив неповторну, «врубелівську» систему живописного письма.

Його частіше не розуміли, аніж приймали. Роботи майстра, не лише у ранній київський період, але і на заході його шляху, образливим чином відкидали: «Демон повержений» може тлумачитися як духовний автопортрет самотнього генія, що заплатив психічною хворобою за винятковий дар художника — провидця і новатора. Тут аналогія з долею Вінсента ван Гога напрошується самохіть. Зовсім не випадково Олександр Блок присвятив Врубелю сповнений драматичної сили вірш:

«Как тяжело ходить среди людей
И притворяться непогибшим,
И об игре трагических страстей
Повествовать еще не жившим.
И вглядываясь в свой ночной кошмар,
Строй находить в нестройном вихре чувств,
Чтобы по бледным заревам искусства
Узнали жизни гибельный пожар!»

Проте повернімося до весни життя Михайла Олександровича, коли він — двадцятичотирьохрічний студент Імператорської академії мистецтв — мріє «славити красу скрізь». Учень прославленого педагога П. Чистякова, Врубель з головою занурений у вивчення натури. У роботі він був невтомний. 1883 р. М. Врубель і його однокурсники В.Сєров и В. Дервіз змагалися в техніці акварелі, вибравши тему «Натурниця в обстановці Ренесансу» — колеги віддали пальму першості Врубелю... А незабаром до П. Чистякова з Києва приїхав його старовинний друг — Адріан Вікторович Прахов — художник та історик мистецтва, знавець візантійського монументалізму, а також ініціатор відродження напівзруйнованої Кирилівської церкви. Пізніше він напише: «Насилу мені вдалося відстояти у духівництва, господарів церкви, право на збереження фресок у повній недоторканості, без реставрації і домальовувань у правій межі головного вівтаря... Я взяв на себе клопоти знайти в Петербурзі талановитого учня Академії мистецтв, який міг би виконати в Києві це замовлення, не виходячи за межі скупо відпущених за кошторисом грошових коштів... Вирушив в Академію мистецтв до свого старого друга П.П. Чистякова... — А ось на ловця і звір біжить! Ось тобі й художник! Кращого, талановитішого і більш підходящого для виконання твого замовлення я нікого не можу рекомендувати» (зі спогадів М. Прахова).

Навесні 1884 року М. Врубель приїхав до Києва, аби писати чотири образи для іконостасу Кирилівської церкви. Пізніше йому було довірено керувати всією бригадою художників і реставраторів. Професор Микола Мурашко, відповідальний за весь комплекс робіт, згадував про першу зустріч з М. Врубелем: «При моїй спробі з ним поторгуватися щодо плати — він, мовляв, такий молодий ще»... Врубель заперечив: «Я молодий роками, але зрілий майстерністю»... «Михайло Олександрович дуже всіх приваблював і вселив пошану до себе всієї маленької артілі» (зі спогадів М. Мурашка).

Немає перебільшення в тому, щоб вважати Київ колискою живописного стилю Врубеля. Сюди він приїхав студентом III курсу Академії, маючи в творчому багажі три-чотири акварелі і десяток малюнків. У Києві, а точніше в Кирилівській церкві, він сформувався як маестро. Тут же зародилася тема «Демона», були виконані перші композиції. Потужний розвиток тема отримає пізніше у Москві.

Акварелі на теми сюжетів М. Лермонтова написані в будинку на Андріївському узвозі №1 — М. Врубель наймав там кімнату з краєвидом на дніпровську далечінь. Син Адріана Вікторовича Прахова Микола писав, що поштовхом до розвитку теми «Демона» була київська прем’єра однойменної опери Антона Рубінштейна і баритона, що виконував соло в ній, І. Тартакова. Успіх постановки був величезний. «Надзвичайно сильно реагував на постановку спектаклю, спів і гру Тартакова Врубель, якого наша мати (Емілія Прахова) запросила після спектаклю до нас»... «Побачивши на столі клаптик паперу і маленьку коробочку з акварельними фарбами фабрики «Фабера», почав із захопленням писати». Ця манера малювати і писати будь-де і на чому трапиться, дуже часто не завершуючи геніально початі малюнки і роздаровувати їх, була типовою для імпульсивного Врубеля, по-богемному закоханого тоді в циркову наїзницю. Він шокував багатьох своїми захопленнями, бездумною раптовою тратою грошей при систематичному безгрішші. Врубель давав приводи для пересудів і фантазій, коли ідеально виконаний образ Богоматері зверху замалював фігурою циркачки на білому коні.

Обивательщина не прощає унікальності й часто мститься художникові зневагою до його таланту. Так, київський лихвар Дахнович так і не розплатився з Врубелем за портрет доньки «Дівчинка на тлі персидського килима», вважаючи такого роду живопис мазаниною. (Творчі метання і пошуки М. Врубеля незмінно підтримувало оточення сім’ї А. Прахова. Емілія Львівна і її старша донька Олена опікали Врубеля. Тут розуміли і приймали його перепади настроїв, його дивацтва — відчували винятковість геніальної особи. Врубель відповідав сім’ї закоханим захопленням.)

До осені 1884 р. М. Врубель завершив монументальні роботи — настінні композиції Кирилівської церкви. Прийшов час виконати вівтарні образи, задля яких він був запрошений до Києва. Адріан Прахов, який досить добре відчув як потужний талант Врубеля, так і слабість його волі в побуті, рекомендує художникові писати ікони у Венеції, в аурі візантійських мозаїк Торчелло і собору Сан-Марко. Прахов відриває Врубеля від богемного Києва — художник приймає пропозицію. Він щасливий насолоджуватися старовиною Італії, але його гризе туга: «Крила художника — це рідний ѓрунт і життя... на чужині можна лише вчитися».

До кінця квітня 1885 р. чотири образи, писані на металі, перевезено до Києва і встановлено у вівтарі Кирилівської церкви. Кожна ікона писалася лише по два тижні. «Термін гранично короткий для будь-якого художника, але не для М.О. Врубеля», — свідчив Микола Адріанович Прахов.

Образ Емілії Прахової був втілений в лику Богоматері. Чулося в натовпі: «Не молитимемося на живу жінку». Що ж до досвідчених у мистецтві, для них очевидним було новаторство Врубеля. Адже в згасаючу традицію релігійного письма, до «цукрової» сентиментальності іконопису кінця XIX століття М. Врубель вніс монументалізм, потужну пристрасть, бездонну печаль і силу, що схоже на мозаїки ранньохристиянських церков.

Літо 1885 р. Врубель разом із однокурсником Валентином Сєровим провів в Одесі. Комерційний дух міста пригноблював художників. До осені 1886 р. Михайло Олександрович повернувся до Києва. Тут він був в колі друзів, але і число недоброзичливців зростало. Йому було відмовлено в розписах Володимирського собору, попри те, що він володів секретами візантійських монументалістів. 1888 р. художник отримав замовлення лише на виконання орнаментів. До від’їзду 1889 р. до Москви, під заступництво Сави Мамонтова, художник напружено працював над образом «Демона», малював — «вів любовну бесіду з натурою» і, звичайно ж, писав, за його висловлюванням, «для прожитку», адже постійно потребував коштів.

Сповнений потреби здійснювати відкриття у мистецтві, відчувши себе майстром саме в Києві, він часто відчував себе незатребуваним. Злети змінялися відчаєм, пригноблювала проза життя.

Відвідавши Київ через десяток років разом із дружиною — музою художника, талановитою співачкою Н. Забєлою, Михайло Олександрович сказав: «Как хорош, однако ж, Киев! Жаль, что я здесь не живу! Я люблю Киев!».