Михайло ЖВАНЕЦЬКИЙ: «Викликають сміх тільки мої страждання»
Жванецький — король діалогу. Навіть у його книжці «Мій портфель» (яку він презентував у рамках телепроекту «Комедійний клуб») його монологи — це діалоги із самим собою. А вже якщо реальний співрозмовник, а якщо їх багато, а якщо це дуже язикаті журналісти, де на п’ять стандартних запитань припадає два несподіваних... Хоча Михайла Михайловича і банальним можна розворушити. Цього разу Жванецький відразу зірвався з місця в кар’єр, він був у відмінній бойовій формі: розмахував руками, говорив дотепно «на випередження», а зміна виразів його обличчя конкурувала з аналогічними здібностями професійного міма. Не завжди все це можна і йому самому адекватно передати на папері, хоч і у письменника, і в укладачки його книг Валентини Серикової червоною ниткою проходила думка, що надрукований текст Жванецького — самодостатній. Частково, так. Але тільки частково. Оскільки М.М. у своєму, так би мовити, натуральному вигляді — це завжди видовище. Він — геніальний актор театру, де режисером, драматургом і завлітом (ці його «епіграфи з себе») працює одна людина. І навіть якщо він мовчить — це також сценка. Папір таку тишу не передає. Про паузи Жванецького — складено легенди. Тому я вам тут дам слова (і як він жартував — і «його букви»), а паузи Жванецького ви вже уявіть самі.
«ЗАРАЗ УКРАЇНІ АПЛОДУЄ І РОСІЯ, І ЄВРОПА»
— Ви більше письменник чи артист?
— Я раніше більше фонтанував. Але я став знаходити задоволення й отримувати дещо з виконання. Можна сказати: увечері я артист, а вранці, вдень — письменник.
— Ви часто знаходите щось нове для себе у своїх старих речах?
— Завжди. Я попросив нагадати Рому Карцева стару мініатюру, яку вони грали з Ільченком. Знаєте, — я реготав, як різаний. Добре зроблено. А коли очима читаєш — треба відвикнути від сцени. Думаю, коли люди відвикнуть від мого голосу, вони читатимуть із більшою цікавістю, ніж зараз.
— Розкажіть із приводу оформлення вашої книжки. Це ваш справжній портфель?
— Я довго мучився. Намагався якось інакше. Але все ж таки залишився цей образ книжки у вигляді портфеля. Портфель — мій, йому вже 30 років. І букви мої. Це мій єдиний портфель, він такий потертий, тому що дістався ще від батька. Батько ходив із ним на виклики.
Коли на мене було вчинено той гидкий напад (кілька років тому у Михайла Михайловича захопили джип — К.Р.), він не зникнув. Випадок підняв мою популярність разів у десять. Злодюги частково зіграли позитивну роль. А портфеля тоді в машині не було. Було кілька записників. Шість із 198 книжок пропало разом із машиною. Машину знайшли. Машину навіть повернули. Але не мені.
— Чому ви не презентували свою книжку в грудні, як було заплановано, хоч і сталася помаранчева революція?
— Здрейфив! Мені здалося, що зали будуть порожні. Хто прийде? Кому я потрібен? Я покаявся по телевізору, було соромно за себе. Але я був упевнений: кому буде діло до книжки в такий переломний момент, коли вся країна вийшла на майдан?
— Хто в політиці зараз головні комічні персонажі?
— Ми всі зараз комічні персонажі. Чого на уряд кивати та чекати? Я дивлюся, як розгортаються події в Україні. Ми ж не конкретно чогось бажаємо. А натовп стоїть за вікнами з криком: «Хочу змін!»
Думаю, несподівані люди постраждають. Із прибічників. Із противників — це зрозуміло. Але ось коли з прибічників почнуть страждати — буде смішно. По-доброму смішно. Нове МВС увірветься. Може набити задницю першому ліпшому з прихильників. Буде багато цікавого. Але заради таких моментів варто жити.
Все ж таки Україна показала! Не хочу говорити страшні слова, але якщо Україна рухається до Європи, — вона віддалятиметься від Росії. Зараз вона вибрала вдалий момент. Аплодує і Росія, і Європа.
«ГУМОР НАРОДЖУЄТЬСЯ В САМОТНОСТІ, АЛЕ В ЗАЛІ — ХТОСЬ ПОВИНЕН БУТИ»
— Яка основоположна думка у ваших творах?
— Найбільш основоположна: жити повинні всі. Ті мирні громадяни, що населяють земну кулю. У чому радість, сила та ідея екстреміста? Екстреміст — це характер: жити повинні не всі. І далі конкретно, аргументовано та переконливо він говорить, хто повинен не жити. Це противно.
— Минулого року в інтерв’ю нашій газеті ви сказали, що хотілося в політику жінку. Чоловіки стомили. Як ви ставитеся до нашого нового прем’єра?
— Я помітив, коли людина без кінця тріпається — вона обов’язково буває пророком. Щось збувається. Зараз, звичайно, в Україні ця чарівна бізнес-леді, ці ручки-ліхтарики. Все абсолютно жіночне. Все це дуже насторожує й пахне великою кров’ю. Коли така жіночність — треба бути дуже обережним. Будемо чекати. Юлія Володимирівна має величезний досвід. Як говориться, хотілося б бути на початку її шляху. Але якщо не пощастить — може, і в кінці.
— Перше запитання: яким чином ваш виступ «підклеїли» до з’їзду українців у Росії? Вийшло, що ви підтримуєте Януковича? І друге запитання: наскільки сьогодні в Росії запитана професія сатирика, раптом що — може назад в Одесу?
— Чи підтримував я Януковича? Чесно кажучи, я підтримував ідею подвійного громадянства. Мені це необхідно. Я живу в Одесі. А що стосується переїзду в Одесу — я побудував там будинок. Я живу там чотири-п’ять місяців на рік. Я живу тут, для мене це важливо. Ось зараз багато хто в Москві заметушився з квартирами: шлях через Україну в Європу. «Мішо, дізнайся, чи можна купити квартиру?» Єдине, чим я пишаюся: я часто помилявся і в проведенні лінії партії і навіть в її позначенні. Але тут я не помилився. І кажу їм: «А чому ви не стежили за мною, коли я будував будинок в Одесі? Тоді це коштувало дрібниці». Зараз ціни злетіли. Народ спітнів і помчав. Не буду говорити, хто. Тому що Москва настільки загадково-непередбачувана. Там увесь час щось таке під килимом...
— А ви вважаєте, що зараз російська мова в Україні може мати проблеми?
— Я пишу російською. Митьку моєму дев’ять років. Я сам вчив українську. Вона була предметом звичайного життя. Але що стосується Митька, я б хотів, щоб він знав гарних російських письменників. Щоб російська мова була такою ж рідною, як і для мене в 45 — 46 х роках. Коли моїм учителем російської був Борис Юхимович Друкер. А української — Лідія Євменівна.
— За часів Радянського Союзу було цікаво творити, тому що все було не можна, а зараз, коли все можна — вам цікаво?
— Коли щось не можна, саме цього й хочеш. За часів Радянського Союзу всі ми були однодумцями, всі були «антисоветчиками». «Антисоветcки» були налаштовані всі члени Політбюро. Коли ти читав проти радянської влади, тобі аплодувала вся країна. Тихо, звичайно, в штанях. Руки під ковдрою. А зараз важче визначити: що цікавіше, що вигідніше?
— Ви хотіли б, щоб вас переклали українською?
— Ви собі це уявляєте? Адже у мене дивне письмо, фрази. Хоча спочатку краще б перекласти англійською. Якщо перекладуть українською — це ще не світова слава. Хоча з іншого боку і це необхідно.
— Як ви собі уявляєте вашого читача?
— Зараз передусім це той, хто знає мої твори напам’ять. Мене нещодавно запросили виступити. Посадили в крісло, іменинник читав мені мої твори. Потім заплатили, посадили в машину й відправили. Я приїхав розбитий, знищений. Я говорив: «Хлопці, ну хоч один твір можу прочитати?» А вони: «Відпочивайте». Я послухав і поїхав.
Хто мої читачі? Ті, хто встигли захопити той час. Кому зараз 40 — 50. Пам’ятають, цитують. Для них це більше — довідник. Вони знають напам’ять. Але іноді хочеться освіжити в пам’яті — як правильно.
— Із ким ви смієтеся на естраді?
— Приємно сміятися з симпатичною людиною. Так і не сміюся я зараз. Це виходить смішно. Я страждаю сильно. Викликають сміх тільки мої страждання. Вони тоді були смішні, а зараз більше сумні. Просто вам треба побувати на концерті. А стосовно з ким? Ця справа самотня. Гумор народжується в самотності, але в залі — хтось має бути.
«ПОКИ ЩО У СФЕРІ КУЛЬТУРИ ТЕ, ЩО ВІДОКРЕМЛЮЄТЬСЯ ВІД МОСКВИ, — СТАЄ ПРОВІНЦІЙНИМ»
— Чи є різниця в сприйнятті вашої творчості чоловіками та жінками?
— Це як різниця між жіночим і чоловічим сміхом. Регіт викликає чоловік. Жінка настільки смішною бути не повинна. Жінка не повинна викликати сміх, у неї маса інших можливостей впливати. Вона викликає інші почуття. Вона повинна, можливо, викликати сміх текстом. Але не поведінкою, не гримасою, не одягом. Наприклад, Джульєта Мазіна. Вона начебто жінка-клоун, але водночас ми не можемо не бачити її чарівливості та не проявляти симпатії до неї, як до дитини. У дитини й у жінки шкіра однакова. Ставлення до жінки та дитини — таке ж. Реготати там нема над чим, ти відчуваєш ніжність.
— Скажіть, скільки у вас виходило книжок?
— У часи радянської влади — тоненька книжка «Посібник для самодіяльності». Коли вже закінчувалася радянська влада, вийшов збірник «Рік за два». Потім чотиритомник. І зараз ця — «Мій портфель». Найбільше мені подобається ця книжка. Тут усе відібрано, відредаговано. Сам я не можу відбирати. Або все забракую, або все надрукую.
— Ви не можете озвучити все ж таки, хто має намір перебиратися з Москви в Одесу. Чи не отримає Україна вас остаточно?
— У Москві життя стає важче і ця «озвучка» швидше нагадуватиме донос. Тепер стосовно мене. Все, що сталося в Україні — йдеться про економіку. Те, про що говорю я — йдеться про культуру. Поки що в сфері культури те, що відокремлюється від Москви — стає провінційним. Ви можете поїхати в Ригу, Таллінн. Щойно були гучні театри, народні артисти, зірки. Де вони? Москва висмоктувала все краще з республік — і все це в ній осідало. Я не можу поки що пожертвувати її великою атмосферою: творчою, художницькою, літературною. Покоління, які приходять на зміну, — також цим живляться. Тому економічно Україна повинна показати приклад, а культура — це інше.
— Ви можете пояснити, що сталося в гуморі? Чому такий низький загальний рівень?
— Низька культура впала в ринкову економіку. Або ринкова економіка впала на низьку культуру. І все! Зараз найсумніше — глядачі. «Аншлаг», цей зал. І сумно, що в умовах ринку артист повинен це продавати. Він поступово опускається, він шукає свою публіку. Часто прекрасний, чудовий артист, який у вагоні поїзда проявляє ерудицію, енциклопедичні знання — вийде на сцену й несе муру собачу. Треба залишатися тим, хто ти є.
Чому ми іноді не віримо жінкам-актрисам? Ми віримо в Степаненко. Степаненко — це її натура, вона своя. Вона в образі буфетниці. Не думаю, що виходячи за лаштунки, вона змінюється. А багато актрис, виходячи на сцену, змінюються: стають вульгарнішими, простішими. Але публіка їм не вірить — не своя. Якби я став примітивнішим — мені б ніхто не повірив. І я тримаюся! Тому мені важко виступати в збірних концертах. Мені складно конкурувати там. Вони смішніші, але не веселіші. Веселощі викликаються невідомо чим. Ось я зараз сиджу — мені весело. Ми тут не жартуємо, — але мені весело. Мені всередині добре. А від цих примітивних жартів страждаєш, як від зубного болю. Як із цим боротися? Все починається зі школи. З викладачів мови. Я, на жаль, всерйоз говорю. Діти у нас були з різних сімей. Тільки шкільні вчителі, їх було 5—6, тільки вони можуть виховати. Вони скажуть, що читати, що не читати.
«Я ТІЛЬКИ ВІД ЖІНОК МОЖУ ДІЗНАТИСЯ ПРО ЧОЛОВІКІВ»
— Ваші твори просякнуті ідеєю кохання. Як часто ви засмучуєтеся від того, що ми, ваші читачі, не змінюємося?
— Дуже важко завжди на душі. Вияви антисемітизму. Тільки було це телешоу з генералом Макашовим, і вся країна підтримувала його. І це тільки 10% того, що засмучує. Надзвичайно засмучує бідність. Я можу жити краще, тому що популярний. Тебе пропустять без черги, тобі заплатять, ти зможеш жити. Ти живеш краще тому, що тебе люблять. Але 20 — 30 % засмучує те, що ти не можеш справитися з цією загальною бідністю...
Хочеться якось бути чистими! Щоб вулиці були чисті, черевики, машини, туалети. Я не можу зрозуміти, чому в Канаді, в Фінляндії чисто? Клімат схожий. Треба зняти бруд із черевик, із машин. Частіше бути під душем!
— Як ви ставитеся до помаранчевої революції?
— Коли я побачив намети, помаранчеве море людей — тут же схопив штани й помчав сюди. Звичайно, я мріяв про подвійне громадянство, статус російської мови. Але це нісенітниця в порівнянні з тим, як ринули люди. Відсутність мату, горілки, перегару. Доброзичливий натовп. Бунт абсолютно не безглуздий і не безпощадний. Не те, чому нас вчив Олександр Сергійович Пушкін. Слава Богу, він виявився поганим пророком. Абсолютно інші люди! Ну яка нормальна людина не приєднається до цього? Звичайно, я приєднався.
— Що, по-вашому, є суттю кохання?
— Різниця. У тому числі різниця між статями. Я маю на увазі те кохання — двостороннє. І це кохання для мене не закінчується. Якась трагедія, якийсь жах! Що я про це тільки не писав, як не старався, все хотів заспокоїтися. Я весь час тонко відчував жінок. Інтелект жінки! Шалено гостро, до божевілля відчуваю інтелект красивої жінки, фізично відчуваю красу жінки без інтелекту і завжди величезна тяга, коли є інтелект у не дуже помітної жінки. Все одно є тяга! Тому що там — величезний досвід. Я тільки від жінок можу дізнатися про чоловіків. А я їм можу розказати про жінок. Найцікавіша розмова з коханою жінкою — про її чоловіків. Це мінне поле. Але це найцікавіше. Якщо вдасться, звичайно, її спровокувати. Більш гострого і більш захоплюючого, ніж подібна розмова «на мінному полі» — я не відчував.
