Микита ВИСОЦЬКИЙ: «Фільм про мого батька може зняти лише Говорухін»

На Шукшинські читання, які відбулися в Барнаулі, приїжджав Микита Висоцький — актор, режисер, продюсер і директор музею свого батька. Світ тісний: барнаульський кореспондент «Известий» Сергій Тепляков 20 років тому служив разом з Микитою Висоцьким у армії — в Івано-Франківську, в «театрі солдатських мініатюр» при міському Будинку офіцерів... У цій бесіді син згадує батька і власну юність.

— У театрі говорили, що до армії ти потрапив тому, що районний військовий комісар якось дуже на тебе розлютився...

— Ні, ніхто не розлютився. Просто час був інший. До армії потрапляли всі. Усіх хлопців нашого курсу Школи-студії МХАТ забрали через три дні після отримання дипломів. Я не міг прикидатися, що в мене щось болить, бо в мене нічого не боліло. Дід, полковник гвардії, просто сказав: «Якщо будеш косити, прокляну». Хоч мене вже прийняли до «Современника», запросили в два фільми відразу, в мене була вагітна дружина. Вона з величезним животом бігла за автобусом, ледь не падала, й кричала: «Микита!» Як у поганих фільмах про війну...

— Розповідали, що в «учебці» старшина викликав тебе до себе і просив: «Висоцький, прикинься»...

— Не тільки старшина, у багатьох командирів було таке бажання. Мене іноді підіймали п’яні офіцери, щоб показати як визначну пам’ятку. Питали, з ким живе Пугачова, чи знаю я Горбачова... Вважали, що якщо я син Висоцького, то всіх знаю, всюди вхожий. Якби я почав «прикидатися», мені було б послаблення по службі. Але тоді це був би не я... У мене двоє синів. Одному двадцять, другому сімнадцять, вчаться в МДУ, там військова кафедра. І коли я говорю, що мене призвали служити і я пішов, вони вважають мене дурником. Молодь...

— Які методи виховання ти застосовуєш до своїх дітей?

— Ніяких методів. Виховував тим, як сам живу. Діти живляться від батьків не словами. Треба просто бути поруч з дітьми. У мого батька бували педагогічні пориви, він починав віщати щось. Але це не працювало. А працювало те, що я його бачив, знав, що він є, міг розраховувати на нього.

— З чого складається робота директора Музею Володимира Висоцького?

— Як у будь-якого керівника: бухгалтерія, кадрова політика, вибивання фінансів з держави. Робота приземлена. Треба провітрювати одяг батька, меблі, батьківський кабінет, який ми віддали в музей. Інша річ, що багато людей сидять на таких посадах, аби вкрасти трошки з бюджету. У мене зарплата п’ять тисяч рублів. На бензин за місяць йде більше. Але красти з музею свого батька я не можу.

— Ходили чутки про те, що кінорежисер Станіслав Говорухін має намір знімати продовження «Місце зустрічі змінити не можна»...

— Якщо говорити про інформацію в інтернеті, то я також про це «чув». А від самого Говорухіна — ні. Я знаю, що Говорухін хоче зняти художній фільм про батька. Він якось зателефонував, каже: «Давай, я дозрів». Я сказав: «Як тільки свиснете, я відразу прибіжу». Після цього він не передзвонював.

— Хто, на твій погляд, міг би зіграти Володимира Висоцького?

— Думаю, проблема не в тому, хто гратиме батька. Просто люди, які його дійсно знали й любили, дуже серйозно до цього ставляться. Вони пред’являють до себе дуже високі вимоги. Але якщо комусь і робити художній фільм про батька, то лише Говорухіну.

— Прізвище батька допомагало чи заважало твоїй акторській кар’єрі?

— У мене приблизно двадцять ролей у кіно. Сказати, що мене брали завдяки його пам’яті або, навпаки, що мене через батька взяли всього лише в двадцять фільмів, а могли б у сорок, не можна. Одного разу той же Говорухін покликав мене на проби. Але в кіно не взяв. Я не міг для нього замінити батька. Це був один із небагатьох випадків, коли рішення було прийняте із цих міркувань.

— Після виходу книжки Марини Владі «Володимир, або Перерваний політ» ти і твій брат Аркадій заявили, що збираєтеся судитися з автором. Чим це закінчилося?

— Нічим. Ми не подали до суду. До Марини я ставлюся дуже шанобливо, але в цій книжці багато несправедливого, багато неправди. Я знаю, чому... Марина й батько не були сім’єю у звичайному розумінні. Вони бували разом декілька місяців на рік. Вони кохали одне одного, але вона багато чого про нього не знала і повірила людям, які постачали їй інформацію, маючи свої інтереси.

— Недавно я чув касету з піснями Висоцького, перекладеними різними мовами — французькою, іспанською, івритом, датською. «Я поля влюбленным постелю» було заспівано в ритмі танго... Це для тебе прийнятне?

— Я працював у цьому проекті. Якщо люди хочуть співати Висоцького, це добре. Пісні живуть, коли їх співають. Гарно, шанобливо співати Висоцького можна. А погано — просто не треба...