«Набукко» по-київськи

Два роки тому кияни з тріумфальним успіхом показали у Данії шість вистав опери «Аїда» Дж. Верді. Тамтешня преса визнала гастролі значною подією в культурному просторі країни, особливо відзначивши, що колектив Національної опери України, попри найвищий рівень виконавської майстерності, ще й уник такого характерного для західних театрів модернізування вердіївського твору, що було сприйнято і з розумінням, і дуже прихильно. Західному глядачеві вже набили оскомину Альфреди на мотоциклах, і Джільди з мобільними телефонами... Мабуть, саме ці чинники і зіграли велику роль в тому, що український театр знову був запрошений до північної країни, і знову з прекрасним вердіївським твором.

Цього разу данчани подивилися шість вистав «Набукко» у різних містах країни. Гастролі в практиці Національної опери України справа досить звична, тому нема резону говорити, що відбулося щось унікальне чи виняткове. Щороку оперна й балетна трупа здійснюють щонайменше 3- 4 зарубіжних поїздки, даруючи любителям оперного і балетного мистецтва чудові зустрічі з українською хореографічною і вокальною виконавськими школами. За найскромнішими підрахунками за роки незалежності України, коли гастрольна діяльність стала звичною формою творчої діяльності, театр показав у різних країнах Європи, Америки і Азії майже тридцять вистав, тобто репрезентував половину свого поточного репертуару, не тільки інтегрувавшись у світовий культурний простір, від якого він був відлучений протягом майже шести десятиліть, але й значним чином ще й формуючи той простір своїм винятковим рівнем виконавської майстерностi класичної спадщини, про що засвідчує наростаючий інтерес на початку століття до театру, його вистав і, врешті, й окремих виконавців, які тут сформувалися як зірки оперно-балетного мистецтва, а зараз прикрашають сцени найуславленіших європейських та американських театрів. Згадаймо хоча б Анатолія Кочергу, Вікторію Лук’янець, Михайла Дідика, Олексія Ратманського, Олену Горбач, Максима Білоцерківського, Ірину Дворовенко, Маріана Талабу, Володимира Кузьменка... Таке явище спостерігалося на початку ХХ ст., коли на сценах світу вибухнуло сузір’я оперних зірок — етнічних українців, серед яких були Менцинський, Мишуга, Крушельницька, Руснак, Тесеєр-Донець та ін.

Данські любителі вокального мистецтва встигли з 1996 року, коли театр тут вперше виступив, добре із ним познайомитися, отримавши зріз багатостильового репертуару. Тут були показанi опери італійської класики — «Ріголетто», «Аїда» і «Травіата» Дж. Верді, «Богема» Дж. Пуччіні, російська класична спадщина — «Борис Годунов» М. Мусоргського, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Пікова дама», «Євгеній Онєгін» П. Чайковського... Отож цьогорічні весняні гастролі проходили в містах, де українських майстрів уже добре знають і чекали, бо практично всі квитки на вистави були продані задовго до приїзду нашої трупи. Треба сказати, що виступав колектив у залах, які вміщували щонайменше 2,5 тисячі глядачів.

Як і кожна європейська країна, Данія прагне мати багате й насичене мистецьке життя, про що свідчать афіші і провідники по культурних подіях року. Власне, творче життя у цій північній країні збагачується щільно насиченими виступами митців зарубіжних країн. Тут мають за честь виступати уславлені симфонічні і камерні оркестри із Берліна, Лондона, Праги, Відня, Пекіна, Нью-Йорка, Варшави, мало не щороку гастролюює Маріїнський театр із Петербурга, знають тут вистави Московського Великого театру ... І вже це засвідчує, що в більшості західноєвропейських країн вже давно зникло поняття мистецької провінції, про що засвідчують і прекрасні театральні зали, розраховані на показ великих оперних і балетних вистав, концерти симфонічних і камерних оркестрів, не тільки естрадні, але й класичні сольні концерти, які знову повертаються в європейський музичний простір. Людям не обов’язково потрібно їхати до Копенгагена, щоб подивитися оперну чи балетну виставу, концерт Боннського симфонічного оркестру чи екзотичну виставу Шанхайської опери... Міські муніципалітети давно подбали, щоб наблизити елітарні жанри мистецтва до місцевого населення. Пишу це, а подумки перебігаю до Черкас, Миколаєва, Луганська, Чернігова, значно більших за кількістю населення міст, де гастролювала навесні київська опера.... Коли ж там востаннє був хоч один оперно- балетний колектив? Не зарубіжний, хоча б рідний, вітчизняний?... І чи є там зали, де можна показувати опери і балети? І чи можна говорити про культурний провінціалізм данських міст, які хоч і не мають оперних театрів і балетних труп, але постійно можуть дивитися найкращі світові колективи? Це так, для деяких наших журналістів, котрі полюбляють звинувачувати українські колективи, які, мовляв, гастролюють «задвірками Європи». Пишу про це після кожних гастролей, намагаючись переконати деяких репортерів, які жодного разу не мали безпосередніх контактів із гастрольною практикою в Європі, проте впевнені, що київська опера виступає винятково в упослідженій європейській провінції. І хоч данські міста Ольборг, Орхус, Езбіерг, Вейле, Гольстебро досить віддалені від Копенгагена, у мистецькому плані вони мало чим відрізняються від столиці. Розмаїта виставкова афіша, щільний графік гастрольних виступів, здебільшого театрів із класичним репертуаром. Та головне навіть не це. На кожній виставі ми відчували, що в залі невипадкова публіка, яка прийшла «потусуватися» під час антракту, а справжні любителі музики, які розуміються і на голосах, і на звучанні оркестру, хору, мають розуміння класичної італійської опери.

Наші гастролі розпочалися в Ольборзі, де Київську оперу добре знають за низкою попередніх виступів. Зал був переповнений, блискуче приймав кожну сцену, арію, хорову сцену. Урівноважені данці раз по раз вибухали оплесками, а диригенту Володимиру Кожухарю доводиться блискавично реагувати на тонус зали, щоб зберегти ритм вистави, забезпечити вчасний вступ співаків, оркестру, хору, не збавити динаміки дійства. Публіка вочевидь це розуміла, але не могла перебороти свого захоплення вокальною майстерністю наших солістів: Івана Пономаренка (Набукко), Олександра Дяченка (Ізмаїл), Тетяни Пименової (Фенена), Тараса Штонди (Захарія), Вікторії Ченської (Абігаїла) — остання співачка нещодавно зарахована до трупи і для неї це були не тільки перші гастролі в складі театру, але й, власне, ще й дебют у цій, одній із найскладніших партій в світовому оперному репертуарі. Виконавці головних партій продемонстрували і в цій, і ще в двох виставах, які виконали в Озбіерзі та Ольстебро найвищий рівень трактування одного з кращих творів вердіївського репертуару. У рецензіях, що з’явилися відразу після вистави в Ольборзі, критики вiдмiтили «не тільки по-справжньому глибоку інтерпретацію одного із кращих оперних шедеврів ХIХ ст., але й наявність у трупі Національної опери України справді зіркового ансамблю, яким сьогодні може пишатися далеко не кожний навіть першокласний театр; чудовий, виразний тембрально і потужний баритон Івана Пономаренка». Можна пригадати, що під час попередніх гастролей показ «Аїди», де блискуче виступив Пономаренко, преса написала про його партію, як винятково довершену у вокальному плані. Можна відмітити, що все більш знаним стає в Данії і київський тенор Олександр Дяченко, високо оцінений тамтешніми любителями опери в «Євгенії Онєгіні» і «Травіаті», а тепер ось і в «Набукко». Глибоко розкрила образ Фенени молода співачка Тетяна Пимонова, яка все владніше, а головне, в «зірковому» руслі творчих досягнень входить в класичний репертуар. Вище всяких похвал було виконання партії Захарії Тарасом Штондою, співаком який сягає висот київської басової школи й продовжує її високохудожні традиції.

Наступного дня Київську оперу побачили глядачі великого університетського міста Орхус, де виконавців чекав не менший успіх. Головні партії виконував ще один склад співаків: переконливим і у вокальному, і в артистичному планах був Набукко Романа Майбороди, співака, який має не тільки чудовий баритон, вершинну вокальну майстерність, але й глибоке внутрішнє розуміння дії і вчинків вавілонського царя, що дозволило створити цілісний образ, який суттєво виходить за рамки його традиційної оперної інтерпретації. Чудово, виразними вокальними барвами, психологічним наповненням кожної музичної фрази витворила образ Абігаїли Світлана Добронравова, на яку, власне, свого часу й ставилася ця вистава. Сьогодні співачка в розквіті творчих сил, про що засвідчив і такий промовистий факт — виконавши партію Абігаїли в трьох виставах у Данії, вона вилетіла на гастролі до Португалії, де взяла участь в кількох концертних програмах. Тепло приймала публіка й одного з кращих наших басів Богдана Тараса, виконавця партії Захарія. Його потужний і водночас гнучкий, наповнений красивими обертонами голос зачаровував публіку чудовим тембром, умінням акцентувати ведення своєї партії на кульмінаційних моментах вистави. Анжеліна Швачка із вокальною віртуозністю розкрила образ Фенени, яка є антиподом Абігаїли в сюжетному розвитку, і так само позначається найскладнішою вокальною технікою, вимагає не тільки гнучкості голосу, наповненості верхніх нот, але й уміння передати голосом дещо більше — драматизм, психологічне відчуття ситуацій, як бачив це в партії Фенени композитор. Прекрасно виступив і Олександр Востряков, один iз кращих сучасних українських тенорів. Його Ісмаїл — драматичний образ людини, яка в ім’я кохання зраджує свій народ, залишається поза ним, бореться між двома почуттями —любові до одноплемінників і коханої, задля обох він готовий віддати життя. Співак продемонстрував не тільки красивий голос, але й блискучу вокальну школу, оту майстерність і досвід, які дозволяють вийти із будь-яких вокальних і сценічних ситуацій. Як завжди справжній тріумф викликав хор Національної опери України під орудою Льва Венедиктова. Данська критика, називає цей колектив одним із найкращих оперних хорів у світі. Щоразу це підтверджують найгучніші оплески глядачів по завершенню вистави.

Завершувалися гастролі у місті-супутнику Копенгагена Альбертшлюнді, куди театр приїжджає вже кілька весен поспiль, і де повсякчас знаходить щиру й теплу привітність любителів музики. Наступної весни данці знову чекають наш театр у себе.