«Народна артистка цивілізації, що зникла»
Легендарний кінорежисер Сергій Параджанов не хотів знімати жодного фільму без участі Софіко Чіаурелі![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20070525/484-18-1_0.jpg)
Вона об’їздила весь світ, репрезентувала радянське кіно на міжнародних фестивалях. Зараз Софіко можна побачити на сцені її власного Театру одного актора, і називає вона себе «народною артисткою цивілізації, що зникла». Цього тижня їй виповнилося 70 років, однак гучного свята в Тбілісі не було. Перешкодили хвороба та серйозна операція, пишуть izvestia.ru. Зустріч із акторкою відбулася в знаменитому будинку на Пікріс-горі, де жили колись батьки Софіко — легендарна грузинська акторка Веріко Анджапарідзе та знаменитий кінорежисер Михайло Чіаурелі.
— У вас із самого початку було особливе становище — унікальні батьки, вибране коло спілкування...
— Весь жах у тому, що я була занадто незалежною, хотіла самостійності і не бажала бути лише нащадком знаменитих батьків. Я була досить непокірною істотою, не милою ласкавою дівчинкою, а скоріше хлопчиськом-шибеником. Лише з роками я зрозуміла, який це був дарунок долі — мої батьки. А тоді я все сприймала, як належне і ще й відбрикувалася. До нас приходили найрізноманітніші люди — починаючи від простих селян і закінчуючи світилами. Під час війни в нас бували зірки МХАТу — Кніппер-Чехова, Немирович- Данченко, Качалов. Талантом матері захоплювалися Міхоелс, Охлопков, Марджанішвілі. А якою приголомшуючою, якою обдарованою людиною був батько! Хоча його предки — прості селяни. А мама була зi старого роду кутаїських князів. Тож в мені різна кров кипить.
— Ви любите повторювати, що життя — це один великий курйоз.
— Так, у житті немає ніяких канонів. Особливо в особистому. Мені долею було визначено, що в мене буде два кохання. Мій перший чоловік Георгій Шенгелая також був сином знаменитих батьків — акторки Нато Вачнадзе і режисера Ніколоза Шенгелая. Наші батьки дуже товаришували, і коли в авіакатастрофі загинула Нато, моя мама стала піклуватися про молодшого сина подруги, йому було тоді 14 років. Ми з ним дуже товаришували, адже ми одного року. А потім закохалися й одружилися. Ми були дуже молоді, нам було по 19 років... Я була найщасливішою, коли в мене народився син, коли я відчула себе матір’ю. А з Коте Махарадзе ми були знайомі давно, часто перетиналися то в одному театрі, то в іншому, але ніколи і в думках нічого не було. А коли мама стала відновлювати «Уріеля Акоста» в марджановському театрі, ми виявилися партнерами. «Уріель» нас і згубив... З Коте мені було дуже легко. Він був тонкий, люблячий, уважний. Недаремно вважався донжуаном. Мене це не турбувало, адже це було до моєї ери. Коли ми одружилися, друзі Коте привезли в подарунок якір — справжній, чавунний. Щоб він у родинному житті нарешті кинув якір.
— Якісь навіженства ви собі дозволяли?
— Ох, звичайно. Коли в розпалі був наш роман із Коте, а я через дітей не наважувалася розбивати родину, Коте з глузду з’їжджав. Пам’ятаю, ми були в Підмосков’ї, ніч, зима, замети. Ми вийшли з ресторації, і він мені говорить: «Або ти мені скажеш «так», або я покінчу з собою». Я сказала: «Усього найкращого». Він забрався на височенний замет і — бац! З висоти стрибнув до яру. Я, не задумуючись, помчала за ним і стрибнула слідом — у темряву. Потім ми звідти вибиралися, ледь живі... Я взагалі максималістка. Сказала, що полечу на парашуті, — й полетіла. Звичайно, в 65 років це запiзно. Ми відпочивали з Коте в Кобулеті, він говорив, що також хоче, але ми його відмовили. А я стрибнула. Весь пляж дивився й аплодував. Уявляєте, стокілограмова Софіко ширяла в повітрі! Я лише боялася: раптом парашут мене не потягне...
— Як ви ставитеся до свого нинішнього ювілею?
— Чудово. Бог нам подарував життя — це велика річ. Я не розумію, коли говорять: ось, якби я була молода... Мені не хочеться повертатися назад. У житті було стільки всього — і знову це прожити? Не потрібно.
— Що вам більше за все допомагало в житті?
— Друзі. Це така сила... Так, у грузинів багато поганих рис — наприклад, заздрість. Адже в нас немає зовнішніх ворогів, лише внутрішні, ми завжди змагаємося один із одним. У той же час, існує інститут дружби, якого ніде в світі немає. Для друзів моя недавня операція була сущим кошмаром. Вони думали, що я безсмертна, що я кам’яна. І раптом зі мною щось людське сталося, я підкосилася. Вони впали в таку паніку! Нані Брегвадзе була в Москві в цей час, вона говорить, що, коли дізналася, помчала і себе перевіряти. Одна подруга читала молитви, інша дві доби не спала. Я кажу: «Дівчата, ви рано мене ховаєте»...
— Ви сама не панікували?
— Я дуже спокійно до цього ставлюся. Відразу сказала лікареві: говоріть прямо, я повинна знати, скільки мені залишилося...
— Ви знаєте за собою якісь слабкості, вади?
— Прагнення все прискорити. Особливо в останні роки, після відходу Коте. Я відчуваю швидкоплинність часу, хочу все встигнути і, природно, стаю більш вимогливою до близьких.
— Ви любите дивитися в люстерко?
— Не люблю. Особливо зараз. Проходжу повз — там якась жінка. Невже це я? І в молодості терпіти не могла крутитися перед дзеркалом. Я була на першому курсі ВДІКу , і Отар Іоселіані попрохав мене знятися в нього в курсовій роботі. Знаєте, кого я грала в свої 18 років? Стареньку-п’яницю. Я завжди шукала характерність. Здавалося б, абсолютно неправдоподібний персонаж — Фуфала з «Дерева бажання». Я знайшла її на вулиці. Це була напівбожевільна жінка з манерами аристократки, про яку говорили, що в молодості вона втратила кохану людину і все життя чекала на нього і шукала його. Немолода, сильно нафарбована, дивно вдягнута, вона бродила вулицями й зазирала в обличчя перехожих. Її знали всі, жаліли, підгодовували, вона була своєрідною визначною пам’яткою Тбілісі.
— У люстерко ви не дивитеся, в пристрасті до косметики і до всяких дієт також не помічені.
— У мене інша пристрасть: я люблю шити. Ось ці вирізки, викрійки я везу з собою. Їду до Парижа лікуватися — але зі швейною машинкою.
— Чого зараз бракує людям для щастя чи хоча б для нормального внутрішнього існування?
— Наївності. Первозданності. Чистоти. Знаєте, я виявила нещодавно любовні листи мого дідуся до бабусі. Який почерк, який папір із янголятками, які слова... Я читаю піднесені листи діда й пригадую свою юність. Ми з Георгієм Шенгелая п’ять років просто «ходили» — в кіно, в гості, до друзів. А зараз, за часів моєї внучки, з’явилася так звана свобода. Вона позбавила людей сорому, зворушливості, завіси чаклунства в коханні. Сьогодні вони знайомляться, завтра цілуються, лягають у ліжко, а за три дні вже не знають один одного. Цього я ніколи не зрозумію, як би не старалася мене переконати моя внучка. Шкода, що правнуків немає, їх би послухати...