Найвищий привілей

На сьогодні Андерсон — один з найбільш талановитих американських незалежних кінематографістів. У свої 42 роки він зняв шість фільмів, кожен з яких ставав подією; у списку його винагород — п’ять номінацій на «Оскар», «Золотий ведмідь» Берлінського кінофестивалю за «Магнолію» (2000), «Срібний ведмідь» за кращу режисуру («Нафта», 2008) і «Срібний лев» Венеції за режисуру «Майстра».

Характерні риси стилю Андерсона — ставка на сильних акторів у головних ролях; кадр, що за композицією і насиченою колористикою межує з живописом; увага до темних сторін людської природи без банального поділу на правих і винуватих. Також слід додати роботу з драматургією фільму: досить прості сюжети оркестровані у такий спосіб, що потенційна мелодрама перетворюється на високу трагедію. Все це безпосередньо має стосунок до «Майстра».

Головний герой Фредді Квіл (Хоакін Фенікс) — типовий невдаха. Після Другої світової на Тихому океані він озлобився, став агресивний, схильний до різного роду маній і зривів. У жодному товаристві не приживається, з будь-якої роботи вилітає. Єдине захоплення — випивка, також він схиблений на сексі, але поводиться так, що дівчата розбігаються. Єдине, що у нього виходить, — це змішувати геніальні алкогольні коктейлі з найнеймовірніших компонентів. Одного дня, у п’яній пригоді зустрівши Ланкастера Додда (Філіпп Сеймур Хоффман), лідера нової релігійної громади, він стає його помічником і, здається, знаходить мету в житті. Це — у зав’язці.

В основу сценарію було покладено елементи біографії засновника Церкви сайєнтології Рона Л. Хаббарда, проте Андерсон з самого початку далекий від викривального антисектантського памфлету.

Фільм побудовано на стосунках в парі Квілл-Додд, точніше — на напруженій взаємодії, яка включає одночасне тяжіння і відштовхування рівних за внутрішньою силою особистостей. Акторське втілення обох інакше як видатним не назвеш; особливо це вірно щодо Фенікса. Ми не знаємо, що скалічило його героя душевно і тілесно, проте виконавець досяг настільки пронизливого ступеня перевтілення, що питання про причини здається другорядним. Все переламане і неврівноважене життя Квіла видно тут і зараз: у роті, що постійно кривиться в нервовому тіку, в каші замість мови, в руках, що нервово упираються в боки, в очах, що зберігають стільки болю, скільки живій людині вмістити було б не до снаги.

Філіпп Сеймур Хофман працює по-іншому. Його герой відшліфований публічною увагою, усмішливий, доброзичливий, харизматичний — такий собі бос, гуру і батько рідний в одній особі. Його спалахи люті миттєві, але жахливі. Тут спостерігається цікава, напевно прорахована режисером інверсія: Квілл відбивається у Додді, учень — в майстрові, а не навпаки. У якісь моменти вони лякаюче схожі, проте це тільки одна з причин їхнього остаточного розлучення. Майстер проливає сльози за втраченою душею, а учень опиняється на пляжі поряд з піщаною жінкою — повторюється сцена, з якої починалася вся історія.

Насправді цей фільм не про яку-небудь церкву, не про пошуки життєвого шляху і навіть не про Майстра, чарівного у своїй брутальности і красномовстві — а про ціну свободи. Свобода — це те, чого насправді хоче Фредді, за що він б’ється в кров, через що рве всі стосунки. І платить він за свій вищий привілей також найвищу — і, напевно, єдино можливу — ціну.

Автор дякує кінотеатру «Київ» за сприяння в підготовці рецензії.