«Не можна описувати людей, якщо закоханий в них або ненавидиш»

Щорічно, в липні, практично паралельно проходять два великих і яскравих кінофоруми – Міжнародний кінофестиваль «Золотий абрикос» в Єревані і Одеський МКФ. На обох у позаконкурсній програмі демонструвався гучний фільм російського режисера Бориса Хлєбнікова «Аритмія». На «Кінотаврі – 2017» (Сочі, Росія) картина завоювала Гран-прі фестивалю і приз глядацьких симпатій, а виконавець головної чоловічої ролі у фільмі актор Олександр Яценко був названий кращим серед конкурентів. Приз «за кращу чоловічу роль» Яценко отримав і на престижному міжнародному кіноогляді в Карлових Варах.

До Одеси Борис Хлєбніков не дістався, але ми перетнулися з ним у Вірменії, де режисер провів майстер-клас і представив глядачам свою нову роботу. Мені вдалося поспілкуватися з автором, що вже само по собі було везінням, оскільки Борис прилетів до Єревану буквально на кілька днів, і його час був розписаний по хвилинах. Слабкою ланкою в нашій розмові для мене, на жаль, став той факт, що я брала у нього інтерв'ю, ще не подивившись картини, тому, природно, не могла ставити якісь конкретні запитання, пов'язані з «Аритмією». Проте намагалася їх передбачити, оскільки давно стежу за творчістю Хлєбнікова і люблю його розумні, тонкі, пронизливі роботи.

Однак про все по черзі. Вперше я почула ім'я цього режисера в 2003 році, коли Борис Хлєбніков дебютував повнометражним фільмом «Коктебель», де його повноправним співавтором був Олексій Попогребський. Негучна авторська стрічка прозвучала в кінематографічному хаосі тих років, отримала спецприз журі на Московському кінофестивалі, стала кращою на думку ФІПРЕСИ (Міжнародна федерація кінопреси) і російських кінокритиків. А режисери Хлєбніков і Попогребський після успіху «Коктебелю» стали працювати окремо. Потрібно сказати, їх самостійні картини від розпаду тандему не постраждали.

Борис Хлєбніков за минуле десятиліття зняв декілька повнометражних фільмів –  «Вільне плавання» (2006), «Божевільна допомога» (2009), «Хай ніч не розлучить» (2012), «Довге щасливе життя» (2013), декілька телесеріалів, працював креативним продюсером на телеканалі ТНТ, став одним із засновників російської кіноспілки (альтернатива Спілки кінематографістів Росії, де кермо влади чіпко взяв до своїх рук Микита Михалков) і до першого з'їзду – його головою. Викладає у Вищій школі журналістики ДУ-ВШЕ на курсах документального кіно, театру та основ продюсерської діяльності телевізійних документальних фільмів.

«Аритмію» Борис Хлєбніков зняв за сценарієм Наталії Мещанінової (це їх перша спільна робота). Жанр – побутова драма, яку, не зраджуючи своєму мотиву, режисер розповідає без пафосу, афектації та істеричних ноток. Сюжет доволі простий: головний герой Олег (актор Олександр Яценко) – лікар «швидкої» допомоги, кидається з виклику на виклик, намагаючись будь-якими способами врятувати життя людини, може за секунду прийняти відповідальне рішення, не замислюючись, як відреагує на нього новий головлікар, що намагається встановити в лікарні бюрократичні порядки. Його дружина Катя (Ірина Горбачова) – колега Олега, працює в приймальні. Вони молоді, люблять один одного, і навіть скромний побут не руйнує до певного часу «родинний човен». Проте Олег у приватному житті – інфантильний, чимало випиває і абсолютно не звертає уваги на дрібниці життя, та й на кохану дружину теж. У певний момент Катя вирішує, що їм потрібно розлучитися, про що й повідомляє СМС-кою Олегу, який розгулявся не на жарт на дні народження свого батька. Власне, після цього і починає розвиватися сюжет, оскільки живуть Катя з Олегом в однокімнатній орендованій квартирі і вирішують не казати про розлучення ані батькам, ані друзям, поки не роз'їдуться.

Скромна чарівливість талановитого Олександра Яценка і феноменальна несхожість ні з ким з нинішніх російських зірок актриси Майстерні Петра Фоменка Ірини Горбачової зачаровують, їх життя усередині фільму інколи здається знятим документально, чарівною камерою оператора Алішера Хамідходжаєва, який працював з такими режисерами, як Ілля Хржановський-молодший, Василь Сигарьов, Валерія Гай-Германик, Микола Хомерікі. Я досі не можу зрозуміти, як Яценко примудряється всередині карети «швидкої» допомоги майстерно міняти катетери, накладати пов'язки, шини, слухати серце пацієнта, а оператор фіксує кожен його рух... Або сцена галасливої вечірки на крихітній кухні Олега і Каті, знята не в павільйоні, а в реальній квартирі, коли камера не лише робить нас співучасниками посиденьок, але встигає завмерти на «розмовних» крупних планах головних героїв, які знають, що «свято» скоро закінчиться.

Існують неприємні для режисерів епітети, якими часто нагороджують їх роботи кінокритики – «просте» або «добре» кіно. Начебто і комплімент, але з часткою поблажливості.  «Аритмія» – просте  глибоке кіно, зроблене як майстерна акварель. З увагою до найдрібніших деталей – до манери поведінки героїв, до мови, якою вони говорять, до гриму, до костюмів, деталей інтер'єру, нюансів професії героїв. Але навіть не це головне. Цей фільм – про кохання, якого катастрофічно не вистачає сьогодні. Без прогулянок при хворому, але справжньому місяці.

Так, аритмія – серйозне захворювання (в перекладі зі старогрецької цей термін означає «неузгодженість, нескладність», патологічний стан, при якому відбуваються порушення частоти, ритмічності та послідовності збудження і скорочення серця»). Але якщо вчасно помітити симптоми, можна уникнути трагічних наслідків. Тривожно, неприємно, але не смертельно.

ПРО «МОВЧУНІВ» І «КРИКУНІВ»

– Борисе, багато режисерів приходять у кіно, вже маючи іншу професію. Напевно, це зрозуміло – отримується життєвий досвід, визначаються смакові пріоритети. Але у кожної конкретної людини є особиста мотивація. Чому ви вирішили стати режисером – адже після школи вчилися на біологічному факультеті, потім – ВДІК, кінознавство. А в результаті – все-таки режисура?

– Чесно кажучи, коли я зрозумів, що хочу займатися кіно і прийшов у ВДІК, абсолютно не знав, як відбувається кінопроцес. Подав документи на факультет, де був найменший конкурс – кінознавство. І то, примудрився з першого разу не поступити, лише з другої спроби (посміхається). І хоч вчився на кінознавстві, відразу здружився з хлопцями з режисерського і операторського факультетів, приходив до них на зйомки, допомагав виносити камеру, якісь інші дрібні роботи робив. Проте, чесно скажу, радий, що закінчив все ж таки кінознавство, тому що там студентам давали набагато глибшу базу, ніж режисерам. У нас фундаментально викладав зарубіжну літературу Володимир Бахмутський, дуже сильні педагоги читали курс історії мистецтв. Мені було цікаво на цих лекціях і їх багажем користуюся досі.

– Як кінокритик працювали після ВДІК?

– Після того як зробив диплом, ніколи нічого не писав (посміхається).

– А якою була тема диплома?

– Дивна! Я поставив собі завдання написати дипломну роботу такою мовою, аби її міг зрозуміти школяр дев'ятого-десятого класу. У ній немає жодного  спеціального терміну. Мене в кінознавстві завжди пригнічувала неймовірна кількість наукових слів, досі не зрозумію, наприклад, що таке «дискурс». Тому намагався обійти їх. Мій диплом називався «Мовчуни і крикуни»...

– Несподівано...

– Так, я спробував класифікувати два типи режисерів – язичників і християн.  Умовно вони ділилися у мене на дуже «тихого» майстра Інгмара Бергмана, якого я відніс до християн, і на Еміра Кустуріцу – як представника язичників. За принципом відношення до кіномови, за яскравою і скромною формою їх висловів я і класифікував потім інших режисерів, розглядав, як вони працюють з сюжетом, з акторами, операторський стиль в їх фільмах.

– Цікаво.

– Я не перечитував. Після захисту диплома у мене стався ступор, і з того часу ніколи не написав жодної строчки.

ПРО ВДІК І ВЛАСНУ МЕТОДИКУ НАВЧАННЯ РЕЖИСУРІ

– Ви з теплотою згадуєте almamater, а на майстер-класі на запитання, куди піти вчитися, аби стати режисером, відповіли: «Тільки не у ВДІК!». Де логіка?

– Поясню. Режисер – людина, яка розповідає історію, яку вона знає. Тому, звичайно, вчитися краще в своїй країні. Але у ВДІК, дійсно, вступати не рекомендую. Там величезний конкурс, і якщо абітурієнт проходить його, у нього спочатку створюється відчуття, що він шалено талановита людина. Проте з вишу він виходить спустошеним і розгубленим, по суті, інвалідом. Я це знаю саме тому, що сам вчився у ВДІК.  Ви отримуєте масу цікавої інформації, з вами нескінченно довго розмовляють про кінематограф Тарковського, про геній Леонардо да Вінчі тощо, але за п'ять років ви можете зробити одну-дві малюсінькі режисерські роботи, потім – диплом.  Вам дають до рук камеру, ви знімаєте, вмонтовуєте і розумієте, що це жахливо. І робите висновок, що ви – бездарність. Це не так. Просто вас не навчили робити кіно.

Якщо в Америці на знімальний майданчик приходить такий режисер як я, наприклад, він починає думати, як поставити світло, камеру, розвести мізансцену, а американський студент зробить те ж саме за декілька хвилин. Тому що знає, що існує 15 схем, одну з яких він повинен застосувати. А якщо придумає шістнадцяту або сімнадцяту, то це вже буде Коппола чи Спілберг.

Два роки тому я набрав курс у Вищій школі журналістики. Кожного тижня або раз на два тижня даю студентам завдання зняти маленький фільм, який ми потім детально розбираємо. Виходить, що за рік вони роблять по 15 робіт.  Існує табу – у фільмі не має бути музики і різних технічних наворотів. Поширюється табу і на деякі   теми – на ближче оточення, сім'ю, друзів, будинки для людей похилого віку, інвалідів тощо. Це називається «Дешева наживка», «дешевий успіх». Такі фільми знімати не страшно. А я пропоную їм піти туди, де  страшно: на завод, до неонацистів. Аби зрозуміти – все можливо. Пізнання страшного розвінчує його. Сценарист Олександр Родіонов, з яким я багато працював, говорить, що не можна описувати людей, якщо ти в них закоханий або ненавидиш – виходить однобоко. А документальні дослідження – частина правди.

Ось це я і намагаюся вселити своїм студентам. І мені абсолютно байдуже – талановита людина чи ні, я даю їй до рук камеру і хочу навчити знімати кіно.

ПРО ІСТОРІЮ НАРОДЖЕННЯ  «АРИТМІЇ»

– А як ви особисто вибираєте історії для фільмів? З якого сюжету народилася «Аритмія», наприклад?

– Спочатку один з телеканалів запропонував мені зробити романтичну комедію. Я придумав історію про розлучення. Як жанр бачив її мелодраматичною комедією. Ми з Наталею Мещаніновою чесно почали писати сценарій. Працювали дні чотири, а потім вирішили придумати професію головним героям. Мені взагалі здається важливим, коли герої займаються якоюсь конкретною справою, це багато в чому з’ясовує їх характери, поведінку. Коли визначилися, що Олег і Катя – лікарі, почали збирати матеріал: ходити в лікарню, на корпоративні вечірки медиків. Ми поринули в медичне середовище, а потім вона сама перебудувала наші первинні задуми, власне, переробила  наше кіно (про серіал ми, звичайно, забули), зробила його іншим за жанром, за манерою кіномови.

– За поки що коротку фестивальну історію «Аритмія» вже отримала декілька престижних призів, вийшла велика кількість схвальних рецензій у пресі. Яка оцінка фільму вам найбільш дорога?

– Найприємніше, коли кажуть, що артисти добре грають. Або що вийшло смішно. Робота з акторами, на мій погляд, найбільш непередбачувана річ у кіно. До кінця неконтрольований процес.

– До речі, актора Олександра Яценка ви знімаєте практично в усіх своїх роботах. Поза сумнівом, він хороший артист. Але не єдиний. Чому ваш вибір завжди зупиняється на ньому?

– Найбільшим людським недоліком я вважаю відсутність почуття гумору. А його присутність – основна складова привабливості актора. У Саші Яценко – абсолютне і яскраве почуття гумору, він вміє парадоксально бачити світ, що робить його унікальним артистом. Саша – дуже професійний, досвідчений актор. Неймовірно спостережлива і дотепна людина. У нього немає референсу в свідомості. Він завжди робить роль не так, як аналогічні, побачені в інших фільмах, а як характер, типаж, який піддивився в житті. І запам'ятав це.

ПРО СЛАБКОСТІ КІНОЕКРАНІЗАЦІЙ

– Всі ваші фільми про сучасність і за оригінальними сценаріями. Не було бажання зробити екранізацію якогось літературного твору?

– Ніколи в житті. Скажу без жодного кокетування: я вважаю, що кіно – набагато бідніше мистецтво, ніж література і музика. Пам'ятаю свої дитячі враження від книжок (це була «Бібліотека пригод», здається): ти вже прочитав частину історії, а ілюстрації до прочитаного далі, на іншій сторінці. Ти вже малюєш героїв у своїй уяві, а вони, виявляється, абсолютно інші...  І, на твою думку, абсолютно не співпадають з описом. Тобі набагато цікавіші ті, яких придумав сам. У цьому випадку (літературному) у нас більше працює фантазія, ніж у кіноекранізаціях, де все роблять за тебе – і показують, і розповідають. І ще одне: різні описи і внутрішні монологи. Їх абсолютно неможливо втілити в кіно. Тому навіть класичний фільм Сергія Бондарчука «Війна і світ» мене абсолютно не влаштовує – все одно вийшов переказ змісту роману, що взагалі не є близьким до твору Льва Толстого. Мабуть, я взагалі не бачив жодної вдалої екранізації хорошої літератури.

ПРО УКРАЇНУ – ВЧОРА І СЬОГОДНІ

– Мені дуже приємно спілкуватися з вами, Борисе, не лише тому що я люблю ваші фільми. А ще й через те, що в найважчий для України час ви брали активну участь у підтримці нашої країни – не аплодували, що «Кримнаш», навесні 2014-го, коли багато ваших колег боялися приїздити до країни, де «безчинствує хунта», взяли участь у конференції «Україна – Росія: діалог». Якою ви бачите Україну сьогодні?

– Я дуже добре пам'ятаю цю конференцію. Ми приїхали спеціально, аби висловити свою підтримку Україні, і всі почали говорити компліментарні слова з приводу того, що сталося на Майдані. На зустріч прийшло дуже багато українських журналістів, але мені запам'ятався один хлопець, який слухав-слухав, а потім сказав: «Ви такі захоплені, але цим завдаєте нашій країні не меншої шкоди, ніж кореспонденти Першого російського каналу. Україна проживає і переживає дуже складний період своєї історії, ми – на самому початку  шляху. Чимало зроблено хорошого, але багато і поганого. Не захлинайтесь, будь ласка, ліберальним криком підтримки. Давайте вести конструктивну розмову».

Я і сьогодні згадую його слова, тому що  стосунки між Україною і Росією, на мій погляд, розвивається в мінливо страшному напрямі. Я в соціальних мережах намагаюся нікому не відмовляти в дружбі, незважаючи на політичні погляди людини. У цьому сенсі мені цікаво не дискусії у вузькому колі однодумців, а коментарі абсолютно різних людей. Через них просочується суспільний галас і стає зрозуміло, де зробили дурницю росіяни, де українці, як вони стали жорстокими один проти одного. Мені боляче спостерігати за оскаженілими суперечками, це велика біда. Безумовно, Росія радикально винна в події. Більше того, якщо говорити прямолінійно, я абсолютно не підтримую Путіна. Але мені здається, зараз Україна стала заручником ворожнечі, яку ведуть Росія і Захід. Як не жахливо про це говорити, ваша країна на сучасному етапі – майданчик, де вони міряються силами. Щоправда, в результаті цього протистояння відбувся прекрасний початок змін – Майдан. У мене є своє враження про нього, я був на Майдані, і потім, коли вже віджали Крим, але люди ще знаходилися на площі. Я абсолютно спокійно ходив по Києву, розмовляв з багатьма українцями з різних регіонів, навіть підходив до «Правого сектора» – ніхто мені слова не сказав поганого!

Сьогодні ж ідею Майдану, мені здається, знівечили не лише зовнішніми силами, але й зусиллями зсередини. Провина Росії величезна, але жах у тому, що націоналізм, який поширюється в нашій країні зі скаженою швидкістю, з такою ж швидкістю зростає і в Україні. І це найсумніше.

P. S. Зовсім не по темі. Просто штрих до портрета.

Одного дня друг Бориса Хлєбнікова   подарував йому дворову смугасту кішку, яку нарекли Дусею. (Я зовсім не здивувалася, коли дізналась, що друга звали Саша Яценко). А ще в сім'ї Хлєбнікових мешкає бультер'єр Ася, з ідеально добродушним характером, як стверджує режисер. Адже це теж  «про кохання», правда?