Нехитро, але щиро

Спеціалізація FilmFestival Cottbus випливає із самої географії. Стотисячний Котбус, розташований всього в кількох кілометрах від кордону з Польщею, є найбільшим містом східного прикордоння Німеччини. Ще одна, безумовно унікальна риса — спільнота лужичан — окрема етногрупа слов’ян із власними звичаями та мовою. Котбус вважається їхнім культурним центром, відповідно, нижньолужицька (вона ж вендська або сорбійська) мова разом з німецькою прийнята тут як офіційна.

Ініціаторами фестивалю після падіння Берлінського муру виступили ентузіасти кіноклубного руху із колишньої Німецької Демократичної Республіки. Комуністичне минуле залишило на цих територіях відчутний занепад. Тож влада докладала всіх зусиль, щоби вдихнути життя в пострадянську пустку. Найпридатнішим знаряддям для цього стала культура. Свято кіна — вельми дієвий засіб оживлення й розвитку міста: недарма значну частину фінансування фестиваль отримує від мерії та від уряду землі Бранденбург. Незмінний програмний директор форуму Бернд БУДЕР не має прямого стосунку до будь-якої мистецької діяльності і є за фахом політологом, але його таланти менеджера культури воістину видатні. Як наслідок, 2007 року впливове міжнародне видання Variety назвало FilmFestival Cottbus «загальновизнаною глобальною кіноподією». Тут побували такі відомі режисери, як Іштван САБО (Угорщина), Іржі МЕНЦЕЛЬ та Ян СВЕРАК (обидва — Чехія) — всі троє — володарі «Оскара», Кшиштоф ЗАНУССІ (Польща), Крістіан МУНДЖУ (Румунія), Андреас ДРЕЗЕН (Німеччина), Нана ДЖОРДЖАДЗЕ (Грузія). На XXV ювілейному фестивалі 2015 року зібралося понад 20 000 відвідувачів із більш ніж 40 країн.

Конкурси відбуваються серед повнометражних і короткометражних фільмів, також є окреме змагання молодіжного кіна U18. Головна премія за найкращий повний метр — 25 000 євро, спецприз найкращому режисерові — 7500 євро, премії найкращому актору й найкращій акторці — по 5000 євро, головна премія для короткометражок — 2500 євро, а спецприз у тій же номінації — 1500 євро; заохочення в U18 — 3000 євро. Сумарно FilmFestival Cottbus вручає вісімнадцять нагород загальною вартістю в понад 75 000 євро. Всі переможці одержують у нагороду статуетку «Любіна», що в перекладі з вендської означає «переможниця».

Традиційно Котбус присвячує окремі секції найбільш кінематографічно активним країнам Євросходу. Особливо приємно, що українські режисери — регулярні гості тут. Минулого року окрему програму Close Up UA склали 13 короткометражних та 8 повнометражних фільмів, зокрема «Червоний» Зази БУАДЗЕ, «Кіборги» Ахтема СЕІТАБЛАЄВА, «Брама» Володимира ТИХОГО, «Тера» Никона РОМАНЧЕНКА, «Шляхетні волоцюги» Олександра БЕРЕЗАНЯ, «Вулкан» Романа БОНДАРЧУКА, «Війна химер» Марії та Анастасії СТАРОЖИЦЬКИХ і «2020. Безлюдна країна» Корнія ГРИЦЮКА. Цьогоріч у повнометражному конкурсі нашу країну представляв Антоніо ЛУКІЧ зі своїм дебютом — комедією «Мої думки тихі» (див. «Я дивлюся на те, як люди мовчать», «День» № 160 від 5 вересня ц. р.). Конкуренцію йому склали одинадцять картин. А в позаконкурсній програмі «Хіти» серед високобюджетних фільмів із Польщі, Словаччини, Фінляндії, Угорщини та Сербії показали й українську музично-танцювальну комедію «Давай танцюй!» (режисер — Олександр БЕРЕЗАНЬ, див. «Мистецтво руху й слабкість слова», «День» № 55 від 27 березня ц. р.).

На XXIX фестивалі у фокусі опинилися Угорщина й Чорногорія — в програмах Close Up HU і Spotlight: Montenegro. Також серед позаконкурсних переглядів — «Polskie Horyzonty», створені в результаті співпраці з найбільшим польським фестивалем «Nowe Horyzonty», «Русский день» і суто комерційна секція «Хіти».

Якщо говорити конкретно про підбір фільмів, то варто зважити на те, що фестиваль значною мірою підпорядкований своїй соціальній місії. Тому відбірники та організатори орієнтуються не стільки на художній пошук, як на масову аудиторію та міжкультурний діалог, який, знову ж таки, має бути цікавим якомога ширшому колу глядачів.

Тому в конкурсах Коттбуса годі шукати візуальних експериментів, незвичних способів розповіді чи режисерських ігор з формою фільмів. У повнометражному конкурсі переважали досить прості комедії, мелодрами або сімейні драми з лінійним сюжетом та обмеженим набором героїв/героїнь. Причому думка щодо деяких з них у глядачів та кінокритиків на диво збігалася. Наприклад, якутський фільм «Наді мною сонце не заходить» здобув одразу і приз глядацьких симпатій, і нагороду ФІПРЕССІ. Любов БОРИСОВА зняла стовідсотково сімейне кіно, змішавши в ньому північну екзотику, гламур, інтернет, помірний конфлікт поколінь і незатьмарений хепі-енд. У підсумку вийшло щось на зразок кітчевої різдвяної листівки — поверхова розвага для телепоказів у відповідний сезон. Аудиторія відреагувала передбачувано, а ось кінокритики симпатією до цього солодкавого видовища здивували.

Прагнення все ретельно розжувати і роз’яснити явно домінувало в документально-ігровому «Щоденнику Діани Б.», відзначеному як найкращий дебют. 34-річна хорватська авторка Дана БУДІСАВЛЕВІЧ намагається реконструювати на екрані героїчну біографію своєї знаменитої родички Діани Будісавлевіч, котра рятувала малих дітей із нацистських концтаборів під час Другої світової. Режисерка прагне максимальної автентичності: знімає в чорно-білій гамі, привозить тих, хто вижив, у місця, де вони колись ледь не померли, вмонтовує моторошну хроніку з виснаженими табірними дітьми. Все це має потужний публіцистичний заряд, проте не складається в цілісну кінематографічну оповідь. По суті, на екрані постає розгорнута історична стаття з картинками, а не фільм.

Звинувачувальна, викривальна інтонація превалювала і в «Повному місяці» (Боснія і Герцеговина, режисер — Нермин ХАМЗАГІЧ). Фільм показує події однієї ночі в поліцейській дільниці в Сараєво. Молодий полісмен, у якого народжує дружина (ще й пологи проходять з ускладненнями), змушений заступити на зміну через дефіцит кадрів. Фільм знятий стрімко і хвилююче, але по змісту виходить, що всі правоохоронці, крім головного героя, виявляються негідниками, а всі ув’язнені — людьми більш-менш шляхетними. Від зайвої прямолінійності фільм рятує робота Албана УКАЯ, який у результаті одержав «Любіну» за кращу чоловічу роль.

А ось у жіночій категорії приз віддали не одній, а одразу шести акторкам, які склали в «Будинку Аги» (Лендіта ЗЕКІРАЙ, Косово — Хорватія — Албанія) чудовий ансамбль із шести різних характерів з дуже різними долями, наповнивши екран усім спектром емоцій, можливих у суспільстві, яке пережило кривавий громадянський конфлікт.

І на акторські, й на режисерські нагороди більш ніж заслуговувала «Свиня» (Гіга ЛІКЛІКАДЗЕ, Грузія) — точно, яскраво й цікаво зроблена трагікомедія про двох безпутних селян, які захопили в заручники 20-річного хлопця. Хоча журі й глядачі вирішили інакше, проте це якраз той випадок, коли соціальне та художнє витримані в ідеальному балансі.

На щастя, те саме можна сказати і про володаря головного призу — «Сестру» (Світла ЦОЦОРКОВА, Болгарія). Тут сюжетом рухає дуже своєрідний любовний трикутник — ненависті в якому анітрохи не менше, ніж кохання. Мати і дві її юні дочки заробляють на життя авторською керамікою. У молодшої, Райни, дуже складний характер, а ще вона вигадує історії, одна від другої неймовірніша і страшніша, яким покупці вірять — і охоче платять за товар. А втім, бреше вона й своїм рідним. Ба більше: не тільки у Райни — у кожної з трьох є свої вигадки, секрети і травми, які вимагають брехні як знеболення. Вражаюче поєднання талантів режисерки і трьох блискучих актрис зробили цей фільм об’єктивно найкращим у конкурсі.

Попри всі суперечності й слабкі місця, фестиваль у Котбусі показав, що східноєвропейське кіно зараз на підйомі — і цілком здатне скласти конкуренцію «старим» європейським кінематографіям.

А ще варто додати, що те, як впливає FilmFestival Cottbus на життя міста, вкотре доводить: культура здатна робити дива там, де жодних див давно не чекають.

Для нас це особливо актуально.

Але поки що не до всіх дійшло.