Непересічне художнє явище розвивається тільки завдяки ентузіастам

Не кожна країна може похвалитися наявністю власної історії емальєрства, вартісними художніми зразками, створеними на її території, майстрами й, тим більш, школами... Україні пощастило щодо цього. Наші історичні емалі — елліно-скіфської доби, ранньослов’янські, давньоруськоі — широко відомі в мистецькому світі. Галицькі художниці Олена Кульчицька, Марія Дольницька, що навчилися цього у Відні, відродили й популяризували цю техніку у Львові, в першій третині ХХ століття, але працювали, головно, поза межами України й оцінені були передусім теж там, їхні емалі — в збірках у США, Ізраїлі...

Подібне відбувається з високим міжнародним визнанням серед емальєрів світу авторитету й таланту Олександра Бородая, емальєра від Бога, невтомного ентузіаста й пропагандиста художньої емалі в Україні. Лише ім’я його, згадане в середовищі маститих емальєрів Європи, засновників художніх шкіл і голів національних емальєрних асоціацій, директорів музеїв — таких, як Нурія Лопез-Рибалта, Андреу Віласіс (Іспанія), Каталін Холосі, Лашло Гьєргьядеш (Угорщина) та інших, — викликає незаперечну повагу й захоплення.

На батьківщині ж він має боротися за право працювати у власній майстерні, не говорячи про брак суспільної та державної вдячності за те, що не лише збагатив національне мистецтво потужними художніми творами, а й самотужки створив   цілий напрям, ба навіть школу вітчизняної емалі.

 «Майстерня Бородая» — коло однодумців, тих, хто з гордістю називає Бородая Вчителем, взялася до реалізації фестивалю, події, що включає кілька заходів, покликаних ознайомлювати суспільство з існуючим культурним явищем «художня емаль», задля підтримки емальєрів і розвитку самої художньої техніки.

Національний музей народного і декоративного мистецтва України вдруге став гостинним і теплим домом для гарячих емалей: фестиваль зібрав роботи багатьох українських і зарубіжних майстрів. Свято вдалося. Стилістичний і технологічний діапазон показаних робіт, за задумом кураторів, намагається розширити консервативні поняття про художню емаль як оздоблювальну техніку: чудові мініатюри і соціальне мистецтво; класичні перегородчасті емалі й мішані техніки та інсталяції.

Демонструються роботи митців, що теж стояли біля джерел відновлення у нас техніки емалі в 1970—1980 роки: В’ячеслава Данілова, Віталія Хоменка, Миколи Коваля. Уперше оприлюднено емалі чудового монументаліста, одного з авторів інтер’єрів станції метро «Золоті ворота» в Києві — Володимира Федька... Поруч експонуються роботи молодих художників, що лише приєднуються до «братства вогню»...

Завдяки неймовірним зусиллям Бородая та молодшого колеги Устима Федька видано унікальну монографію «Українська емаль» авторства Юлії Бородай... Відкривається також персональна виставка робіт пана Олександра в Музеї ім. Кавалерідзе...

Хочеться вірити, що ця велика робота буде помічена й підтримана музеями, галереями, фондами; закладами художньої освіти, зокрема (й нарешті їхні адміністрації посприяють заснуванню емальєрних класів, як це зробили, наприклад, у Єкатеринбурзькій художньо-архітектурній академії, звідки учасник фестивалю, професор Борис Клочков, привіз також і роботи своїх студентів... Як робить це Краківська академія мистецтв, що, попри брак традиції художньої емалі в Польщі, на офіційному рівні почала промувати в закладі цю техніку, проводити симпозіуми й виставки, куди й мене запрошували кілька років поспіль разом із іншими спеціалістами з-за кордону).

Дуже недалекоглядним є ігнорування в нас суспільством і державою досвіду практикуючих емальєрів, котрі готові передавати свої знання молоді в художніх закладах за умови створення там матеріально-технічних умов.

Інакше ланцюжок професійної художньої емалі за кілька років може порватися з непоправними наслідками для галузі. Так було тут за часів серйозних історичних катаклізмів: у Стародавній Русі, наприклад, повний занепад традиції емалі найвищого рівня відбувся після татаро-монгольської навали, у ХХ столітті — після Жовтневої революції... Не хочеться думати, що доведеться подовжити перелік сьогоднішнім днем.

Адже емаль — мистецтво доволі коштовне, затратне, й не кожен бажаючий, не маючи достатньої технічної бази, може ним зайнятись на рівні. (Не йдеться про емалевий продукт категорії «хобі» чи про доступну біжутерію.) Мова — про багатовекторний мистецький розвиток. Зокрема — про продовження традиції естетизації середовища, про використання емалі в архітектурі (згадаймо емалеві оформлення станції метро «Видубичі» в Києві, виконаної Бородаєм у співпраці з Олександром Бабаком).

Емаль потрібно вивчати практично, технологічно та з мистецтвознавчого боку, з боку арт-менеджменту; в емаль треба інвестувати й душу, й знання, й фінанси, а не лише захоплюватися фізичним виміром її краси в готовому вигляді істилістично-технологічною багатоплановістю.. .Тільки тоді вона житиме й розвиватиметься.