Несонячний зайчик

«Фауст-фрагмент» — так називається спектакль Богомазова, що інтерпретує початкові сцени гетевської трагедії. Це дозволило обмежити драматургічну основу трьома персонажами і вписати весь спектакль у камерний формат малої сцени Театру на Липках. Простір, на якому відбувається вистава, замкнено кільцем ширм (художник — Олександр Друганов). Білим по чорному його розмальовано кабалістичними знаками, які при уважнішому розгляді виявляються знущально-мнісними сентенціями з зарозумілих технічних інструкцій: «потрібно уникати місць з високою вологістю». Вгорі — напівпрозора завіса з таємничим малюнком, внизу — ігровий майданчик — блискуче коло з підсвіткою. У всьому цьому майже дискотечному інтер'єрі три яскраво зафарбовані об'єкти: ультрамариновий Бог (Олександр Гетьманський), салатовий Фауст (Віталій Линецький), чорний з блискітками Мефістофель у виконанні Сніжани Єгорової. Причому в кожного персонажа — своя маска: один прикидається білим голубом, інший розчулюється з власної ницості, звиваючись сараною на дзеркальній підлозі, третій (або третя) захоплюється власною демонічною персоною, шурхочучи крилами кажана.

Люмінесцентний Фауст і Бог, котрий фосфорує (а не випромінює світло) — схоже, свої люди в буфонадному світі богомазовських спектаклів. Одним з безперечних талантів Богомазова є його вміння будь-який, навіть досить складний матеріал подати в яскравій шелесткій упаковці. Варто пригадати хоч би його віртуозну інтепретацію софоклівського «Філоктета» в театрі на Лівому березі — отакий сюрреалістичний мюзик- хол, де замість метких «красоток кабаре»... на сцені виявився цнотливий дівочий хор. Богомазов — віртуоз оманливих очікувань. А хто вам, власне, сказав, що ви можете на щось розраховувати?

І ось у «Фаусті» в бій ідуть наворочені технології: дим, лазери, ультрафіолет. Сценічне видовище спрацьовує, як витіюватий механізм, але «Фауст- фрагмент» це не просто сигнали, а справжня візуальна атака. До візуального нападу додається напад лицедійський. Фауст- Линецький, змучившись самобичуванням, із мерзенної сарани — «твари дрожащей» — перетворюється на нехай і не менш тремтячого, але все ж білого і пухнастого... Зайця. Перетворення відбувається нехай і хворобливо, але не без доброї волі. Мета перетворення: оволодіння спокусливою чортихою, в образі якої і являється Мефістофель до Фауста останнього покоління. Фауста, якого лукавий дух може приворожити навіть без допомоги Олени Прекрасної або Гретхен Кохаючої.

Що це? Хвороба? Кінець світу? Розлад сценічний — як розлад душевний. Ми мчимо, ми зупиняємося, бачимо раніше незнайомий пейзаж і декількох істот у ньому — все, що там відбувається, сприймаємо настільки, наскільки воно відповідає ритмові нашої гонки. Зловісний демонізм гетевських діалогів Фауста і Мефісто, виродився в безглузді баляндраси Жінки і Зайченяти — і не смішні, і не страшні. Гетевські тексти у виставі — нечутні, та й зайві, з'їдені димом і вогниками. Вони немов філософські бесіди на дискотеці — тонуть в рейвовому гуркоті. Знову невидимі ді-джеї заводять свої вертушки, і побачена картина тоне в просторі — до наступного Страшного Суду. Амінь.

Богомазов перетворив історію Фауста — великого, виняткового, обраного ареною боротьби Добра і Зла за свою мудрість і прагнення до досконалості, в історію будь-кого: ось людина, вона народжується, шукає своїх сенсів, перемагає свої якісь там перешкоди та своїх мефістофелів. І для кожного рано чи пізно настає прекрасна мить, яку хочеться зупинити ціною власної невинності. І з приводу кожного — кожного! — Бог і диявол укладають угоду, кожної миті нову. І якщо тепер, як проминуло два сторіччя після Фауста й два тисячоліття після Христа орхестру перетворено на танцполе, і замість трагічного протагоніста на ній виступає маленький покірний дурисвіт — що ж... Це вже не театральна біда.

P. S. Антракт був, як відпущення гріхів. Публіку чекав прекрасний ансамбль «Древо», що виконував старовинні українські пісні. Бог (тобто, пробачте, Олександр Гетьманський) був в ударі, заливався сирітськими піснями, збирав копієчки в капелюх, пригощав усіх портвейном і співчутливо примружувався. Адже він знав, які нелегкі випробування нам приготовано в другому акті.