Невідомий Глущенко
По-справжньому заздриш не силі, не славі, не успіху. І не тому, що це все - прах, тлін, марнота марнот - якраз ні. Заздриш - "ре-а-лі-зо-ва-нос-ті", тій чарівній паличці, завдяки якій можливими є і сила, і слава, і успіх, і багато-багато іншого. У ХХ столітті "реалізованих митців" було - на двох руках пальці полічити! Звісно, Пікассо, Матісс, можливо, Міро, мабуть, Клеє... І от вже Сальвадор Далі лисніє трагікомічним надлишком. А Сутін і Модільяні - як багато судилося б їм зробити, якби не злі примхи панянки-долі. Що вже казати про митців повоєнної доби, для котрих артистична однобокість - мало не неодмінна чеснота, приклади - загальновідомі.
В Україні як приклад реалізованості відразу згадуєш Миколу Глущенка. Художник, "денікінець, казанова, парижанин, чекіст", як його відрекомендував наш новий галерист Олексій Титаренко в афіші виставки, відкритої на Андріївському узвозі. За кожним визначенням - добрячий кавалок життя і стиль малярського письма. Врочиста лапідарність, споріднена з непідробною зосередженістю, медовою тягучістю майстрів середньовіччя - у 20-ті роки. "Буря і натиск", волохаті штрихи - "туш, перо" (в експозиції бачимо такий-от "Корсіканський мотив"), а в живопису піца ошалілих звихрених мазків (хрестоматійні нині портрети Барбюса і Роллана, виконані ним із натури... - у 30-ті. Повернення з Франції додому 1936 року - "інший Глущенко". Тиха гладінь ландшафтів, перепочинок "між боями" (про що стишено якось прохопився у своїй ювілейній промові М. Бажан) у 40-50-ті - вимушена данина соц-Мінотавру, що зламав би будь-кого. Проте з кінця 50-х і до самої смерті, що спіткала його 31 жовтня 1977 року - матінко, 20 років тому! - новий злет, оргія фарб, бенкет кольорів, раювання плоті, невіддільної од духу.
Саме останній період творчості найліпше представлено в експозиції. 37 полотен (з 87 наданих збирачами Києва) вмістили зали галереї - і зажили вони новим, приємно гамірливим життям. Буквально торкається наших щік розпашіла шкіра яблук, і кожне яблуко тут прирівняно до коштовності, а гілки яблуні ошелешено стримлять у маленькій, затишній кімнаті (картина 1966 р.). Заграва його "Паланги" (1973 р.) - ніжна і лунка водночас, неймовірний екран, на якому метушаться темно-сині силуети якихось вільних і щасливих людей. Ну, а про його "оголених" годилося б мовити віршами (між іншим, художник таки приятелював із багатьма поетами, що для наших сучасників є цілковито нетиповим: усі ми розбилися по своїх маленьких займанках, і ось уже художники не слухають музики, а поета не зустрінеш у театрі, хіба що сам спроможеться на п'єсу). Однак тільки в словнику Івана Буніна можна відшукати гідні колірні означення, якими повсякчас послуговувався Глущенко. Дехто нарікає - мовляв, зловживав люмінесцентними фарбами, тяжіючи до крику, а не шепоту. Будь-якого випадку, фальші він не припустився ні разу. Сьогодні фарби можна купити в крамниці - і їх купують сотні тисяч. А Глущенко був один. Як на мене, підсвідомим його творчим переконанням був гілозоїзм - вчення про загальну одухотвореність матерії без принципового розподілу на вищу і нижчу. (Кажуть, навіть Гітлер поціновував його акварелі: що ж і в тиранів бувають миттєвості просвітку, і крокодили - раз у житті! -- плачуть щирими слізьми).
Органічна частина експозиції - полотна Ірини Кудіної, якій пощастило познайомитися з метром в останній рік його життя і бути його прихильною ученицею.
