Ніжно і правдиво

Герої фільму – київські старшокласниці й старшокласники. Акторки й актори, відповідно - непрофесіонали. В цілому, Горностай взяла інтерв'ю в більш ніж 200 українських підлітків і набрала повноцінний клас – 25 молодих людей. Грають фактично самих себе, чи, якщо бути точним, вони настільки органічні, що виникає саме таке враження. Тобто перед нами якщо і не портрет покоління, то доволі правдива його замальовка – правдива настільки, що юнацьке журі конкурсної програми Generation 14plus на тогорічному Берлінському кінофестивалі присудило “Стоп-Землі” Гран-прі “Кришталевий ведмідь”.

В центрі сюжету – Маша (Марія ФЕДОРЧЕНКО), Яна (Яна ІСАЄНКО), Сеня (Арсеній МАРКОВ)  й Саша (Олександр ІВАНОВ). Перші троє – друзі-нерозлийвода. Маша потай закохана в Сашу; в того – постійні конфлікти з матір’ю-одиначкою. А втім, у всіх тут свої біди й свої причини для радості. Горностай тримає в полі зору ще, як мінімум, добрий десяток персонажів, і кожного наділяє опуклим характером.

І все тут як у будь-якому класі: молодечі забави, всякі стрибки й вихватки, жартики та ігри в пляшечку. Але без принижень. Є сильніші, яскравіші, популярніші, є слабші, блазні, аутсайдер(к)и, але ніхто не стверджується за рахунок інших. Так, матюкаються. Так, можуть хильнути зайвого та покурити веселого. Але без ієрархій та харчових ланцюжків. Мають море інформації під рукою – бо висять в інтернеті та не розлучаються з телефонами – і завдяки цьому ширші в поглядах, вільніші в думках, аніж старші. Ти з біднішої родини? Не біда. Ти бісексуал(к)а? Аби тобі було добре. Штовхнули випадково? Вибач.

В цьому особливість цього фільму, яку частина авдиторії сприймає як недолік. Адже, щойно бачимо на екрані підлітків, одразу, майже несвідомо, очікуємо традиційних жахів перехідного віку, по списку: дідівщина, право сильного, цькування, війни з дорослими. Бо якщо вони такі милі одне з одним, то так, по-перше, не буває в житті, а, по-друге, на чому тоді будувати конфлікт?

Проте хороше кіно дивиться глибше за ту поверхню, яку називають “життям”, маючи на увазі чомусь найгірші варіанти цього життя, а сама зв’язка екран-підлітки-цькування перетворилася на добрячий штамп. Горностай ставить завдання інакше: що вийде, якщо відкинути цю заїжджену сюжетну форму?

Тоді лишиться саме те, що й утворює нас. Дійсно вічні питання й тривоги. Як жити далі, враховуючи, що твоє дитинство вже на виході? Як насмілитися запросити на танець хлопця, який тобі подобається? Як розібратися з депресією, що гризе тебе без очевидної причини? Як забути те, що ти, будучи ще зовсім малим, пережив у прифронтовому містечку на Донбасі?

Горностай не ідеалізує цих дітей. І не спекулює їхніми проблемами. Просто дивиться на них як на рівних. Бо не забуває свої 16. Саме такого погляду нашому кіну дуже бракує. Та й, здається, світовому кіну теж.