Нова візуальна мова андеграунду

Знайомство із творчим доробком Олени Голуб викликає подив своєю різноманітністю: малюнки, вірші, оповідання, живопис, медіамистецтво, нариси, мистецтвознавчі дослідження та кураторська робота. Проте сама мисткиня всі різновиди своєї діяльності подає цілісно: «Я — художник. Для мене бачити — означає розуміти. Вдивляючись у світ, я співставляю й аналізую, завжди емоційно пропускаючи через себе, тому не можу сказати, що моє розуміння тільки інтелектуальне, його важко висловити словами. Тому у своїй творчості не роблю великої різниці між візуальним і текстовим зображенням. «Ментальні композиції», як їх називаю, створюю і фарбами, і словом, й за допомогою комп’ютерних технологій». Візуальним творам Олени Голуб притаманна динаміка оповіді, а тексти багаті на яскраві й емоційні образи, які стримує нитка раціональності (недаремно ж вона здобула дві освіти, технічну й гуманітарну).

Картини почала створювати в колі художників андеграунду, висловлюючи незгоду з офіційним мистецтвом. Цінностей своєї юності, серед яких на першому місці свобода й експеримент (а вже потім — слава й гроші), дотримується й донині. Хоча стилістично й за технікою виконання її ранні твори дуже відрізняються від створених в останні роки.

Живопис О. Голуб 1990—2000 рр. гротескно-іронічний, в дусі народного примітиву, мав неабиякий успіх (в тому числі і комерційний) на арт-фестивалях у Німеччині, знаний також у вузьких мистецьких колах на Батьківщині. Та Олена, відчувши інші вібрації часу, не продовжувала йти второваним шляхом і захопилася можливостями комп’ютерної технології у створенні нової візуальної мови. Нелегко було їй опановувати комп’ютерні програми у тому віці, коли діти вже стали студентами вишів. Проте вона ніколи не вважала свій вік тягарем, надихаючись імпульсами нев’янучої молодості, до того ж і життя навчило її долати будь-які труднощі заради мрії.

Згодом Голуб створила серії робіт, які назвала фотоінсталяціями, графічними композиціями, виконаними в техніці цифрового друку. Для них вона не тільки сама робила фотографії, а й збирала різні зображення звідусіль, створюючи своєрідну кунсткамеру і організовуючи особливим чином візуальні тексти робіт. В них вона вдало синтезувала чуттєві враження з інтелектуальним структуралізмом, спрямовуючи в різних напрямках їхню тематику. В серії «Сигнали неточного часу» Олена подає нетиповий погляд на події Другої світової війни, використовуючи фотоматеріали, що привіз із війни її батько, учасник бойових шляхів від Сталінграда до Берліна. Її позиція жіноча (яку і я поділяю) в тім, що у своєму мистецтві вона засуджує війну взагалі, засуджує й тоталітаризм, фашистський і радянський, тому Сталін нічим не кращий за Гітлера, отже, переможців у тій війні не могло й бути. Своєрідний погляд висловила художниця і в серії «Меморіальні портрети», присвяченій видатним людям України, яких зазвичай шанують лише поверхово, не підтримуючи і не розвиваючи їхній величний спадок.

Урбаністична цивілізація з її надбаннями й протиріччями завжди в колі уваги художниці у численних варіантах різних серій. Взаємовідносини між локальними традиціями та колективною пам’яттю, між культурними розбіжностями, між центром міста та околицями — це лише деякі з найважливіших тем, які розробляє мисткиня в актуальному мистецтві сьогодні.

Фотоінсталяції Олени Голуб побували на виставках у Польщі, Австрії, Угорщині, Фінляндії, Південній Кореї, Нідерландах, Бельгії та інших країнах. Нещодавно художниця брала участь у ІV Московській бієнале в кураторському проекті Віктора Мізіано «Неможлива спільнота», що демонструвався в Музеї сучасного мистецтва. Мені ця виставка видається особливо цікавою, оскільки вона пов’язана з естетикою взаємодії, і сам проект можна розцінити, на мій погляд, як соціальну скульптуру, актуальний напрямок сучасності.