Офісні «ігри»
Психологічний детектив, або Хто зайвий?
Нещодавно в Дніпродзержинському академічному музично-драматичному театрі ім. Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Метод Гренхольма» за п’єсою сучасного іспанського драматурга Жорді Гальсерана. Нині ця постановка вже отримала й визнання глядачів багатьох міст України, й винагороди професійного журі. Так, на фестивалі-огляді театрів Придніпров’я «Січеславна-2014» — одразу дві перемоги. Найсильнішою в номінації «Найраща режисерська робота — Надія Січеславни» визнана режисер-постановник вистави Влада Белозоренко. Друга перемога — в номінації «Найкращий акторський ансамбль». Гра акторів Ганни Бахмут (Мерседес), Олега Волощенка (Фернандо), Олександра Тарханова (Енріке) та Геннадія Василенка (Карлос) переконлива й злагоджена — то бавить, то розбурхує, а в найвищій точці кипіння інтриги вистави пронизує до глибини душі публіку.
Трактування п’єси, запропоноване молодим режисером Владою Белозоренко, сповнене свіжих рішень. У оформленні постановки — строгість і простота форм, колір міняється несподівано (фіолетовий, зелений, червоний...), немов розбиває життя героїв на етапи, інтригує й зачаровує глядачів.
Співбесіда — прикра необхідність, переживши яку можна отримати бажане місце з гідним окладом. Така зав’язка вистави. На посаду комерційного директора транснаціональної компанії планують чотирьох кандидатів. Але чи ті це люди, за яких себе видають? Голос, мерзенний як скрегіт заліза по склу, оголошує завдання — визначити, хто ж з претендентів таким не є. Мета хитросплетінь, названих «методом Гренхольма», — змусити кандидата розкритися, оголити своє справжнє єство. Претенденти рвуться в бій, без втоми шукають вихід з психологічного лабіринту, збудованого фахівцями з найму. І... видають себе з головою. Банальна, на перший погляд, співбесіда перетворюється на заплутану головоломку з багатьма невідомими. Сюжет розвивається в традиціях класичного детективу — справжня кількість претендентів і викривачів стає відома лише наприкінці вистави.
За героями невідривно спостерігає усевидюще око транснаціональної компанії. Масштабами бездушшя вона нагадує замок з однойменного роману Кафки. Там теж втрачається віра і в справедливість, і в розум. Людина добровільно замикає себе в середовищі кимось вигаданих умовностей, погоджується з принизливим до себе ставленням. Добровільність рабства. Боротьба за дозвіл закабалитися. Заради прибуткового місця людина забуває про гідність. Людина готова на експерименти, що ламають її єство. Людина зрадила себе...
Знов і знов інфернальний голос пропонує претендентам перейти на новий рівень, отже, втягнути себе ще глибше в пучину самозради. Ще на початку вистави увагу героїв привертає картина. Глядачі її не бачать і дізнаються про полотно лише з реплік. Але все таємне стає явним. З’ясовується, що картина належить пензлю видатного майстра Північного Відродження Ієроніма Босха. У центрі полотна — божественне око. Воно безперервно й безпристрасно спостерігає за тим, як люди божеволіють, втрачаючи останні проблиски світла у своїй душі. Жалості немає, та й не може бути, «бо вони народ, що втратив розум, й немає в них смислу». Увічнені на полотні рядки у фіналі вистави звучать як вирок.
Герой дивиться на картину, не відриваючи очей, як на єдиний промінець істини в усьому цьому хаосі брехні й абсурду.
