Олексій БОГДАНОВИЧ: «Хочеться грати контрастні неординарні ролі, які б давали творчий поштовх»

День свого народження Олексій Володимирович зустріне на сцені (зіграє роль Просперо в «Бурі» за Шекспіром). Ця вистава — одна з новинок у досить великому репертуарі митця. Зазвичай, на ювілей намагаються вибрати щось легеньке, а Богданович запрошує глядачів подивитися п’єсу, яку вважають заповітом Шекспіра, — трагікомедію з глибоким філософськім підтекстом. Як каже актор, «Усі намагаються здивувати публіку чим можуть, а я здивую таким серйозним вибором, як «Буря». Хоча, мабуть, доречніше було б зіграти якийсь веселий персонаж — графа Альмавіву у «Весіллі Фігаро» Бомарше, Петруччо в «Приборканні норовливої» Шекспіра, Подкольосіна в «Одруженні» Гоголя чи Преподобного Джонсона-і-Джонсона в «Гімні демократичної молоді» Жадана... Але мене привабили останні слова з «Бурі», немов написані класиком про наше сьогодення, що життя швидке, мінливе та химерне. Про це треба пам’ятати й тверезо сприймати. Ця п’єса — як підсумок життя Шекспіра. Я не претендую на лаври класика, але ця вистава певною мірою — й мій підсумок, бо п’ятдесят років спонукають подивитися на те, що вже зроблено як у творчості, так і житті...»

Сьогодні голос Олексія Богдановича можна почути й по радіо (він співведучий популярної мовної програми «Слово»), знімається в кіно, але любов’ю на все життя вважає франківську сцену, на якій дебютував ще в студентські роки (з 1984 року працює в Театрі ім. І. Франка) і нині є прем’єром трупи. Зіграв понад 80 ролей в театрі та кіно! Він — лауреат Державної премії імені Т. Шевченка і мистецької Премії ім. А. Бучми. Володар премій «Київська пектораль» (за роль Чичикова у виставі «Брате Чичиков» за М. Гоголем і образ Івана Карамазова у виставі «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським)... Займався громадською роботою (був головою Київського відділення Національної спілки театральних діячів України). А яким Олексій Володимирович бачить себе в майбутньому — про це наша розмова напередодні ювілею.

— Час змінюється, і молодий хлопець, яким я прийшов у Театр ім. І. Франка, вже став мужчиною, і абсолютно логічно, що переходжу з однієї вікової категорії в іншу, а в репертуарі з’являються ролі іншого амплуа. Хтось із колег сприймає болісно, а для мене це абсолютно не болісний процес, — зізнається Олексій БОГДАНОВИЧ. — Мені цікаво змінити своє амплуа, експерементувати...

— Для кожного актора важливо знайти свого режисера. У вас були цікаві спільні театральні роботи з різними постановниками — як із Іриною Молостовою, Валентином Козьменко-Делінде, Кшиштофом Зануссі, Сергієм Маслобойщиковим, Юрієм Одиноким... та Сергія Данченка можна назвати вашим «хрещеним батьком» і режисером, який першим повірив у вас, і найкращі свої ролі ви зіграли саме в його виставах. Як вам разом працювалось?

— Справді, Сергій Володимирович звернув на мене увагу, ще коли я вчився на другому курсі Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Данченко подивився мій комедійний уривок із водевілю «Пропозиція» Чехова й тоді звернув увагу, що викладачі мне вважали героєм-коханцем, а він роздивився характерне амплуа і сказав: «Бачте, він і таке вміє!» Коли я закінчив виш, він запросив мене в трупу й опікувався моїм творчим ростом. Я завжди з теплотою та душевним трепетом згадую Сергія Володимировича. Він вів мене й по життю, вірив, що зможу грати через рік- два-три... Його хвилювала моя творча доля, і я весь час був під його прицілом. Данченко — це людина величезного ума, таланту, знань, і працювати з ним — то була величезна радість...

— А в кіно «режисером однієї групи крові» став для вас Олег Бійма?

— Так! Я лише починав свої перші кроки в кінематографії. І якщо в театрі за руку мене вів Данченко, то в кіно це робив Бійма. Олег Іванович не зважав на те, що я зовсім не мав досвіду зйомок, по-акторськи недосконалий, і доручав грати великі ролі, до яких, може, я морально ще навіть не доріс, але він пішов на цей крок, і я дуже вдячний, що повірив у мене. Ми разом зробили п’ять стрічок (зокрема «Блакитну троянду», «Острів любові», «Злочин із багатьма невідомими» — за цей фільм 1996 року О.Богдановича нагородили Шевченківською премією. — Т.П.). На жаль, зараз наш творчий тандем у простої, але Олег Іванович — творча особистість, і я чув, що він збирається знімати картину про Тараса Шевченка, й тішу себе надією, що Бійма згадає про мене, й ми ще не раз зустрінемося на знімальному майданчику.

— Якими якостями, на вашу думку, має володіти актор, щоб досягти успіху?

— Секрет успіху актора — 90 відсотків праці, п’ять відсотків — таланту і п’ять відсотків — усмішки фортуни. Прагну робити на сцені те, чого ще не робив раніше, ламати стереотипи сприйняття мене як героя-коханця або соціального героя, короля чи графа... Хочеться грати контрастні неординарні ролі, які б давали творчий поштовх і новий матеріал для росту. А щоб подобатися публіці, потрібно закладати колосальну енергію. Глядачі люблять не за «красиві очі», а за діло, і вимагають, щоб ти був правдивий у кожній ролі.

— Актор — залежна професія. Можна довго мріяти про роль, а постановник вас у ній не бачить. Ви не думали зайнятися режисурою або викладацькою діяльністю?

— Колеги мене до педагогіки підштовхують. Ще мій викладач Леонід Олійник пропонував (коли мені було 30 років), але тоді я мав багато роботи в театрі й кіно, та й ще був трохи легковажним, багато на що дивився крізь рожеві окуляри... Нині консультую в Київський дитячій академії мистецтв, пропонують викладати, але поки що не відчуваю себе готовим, бо є багато роботи в театрі, на радіо, а бути «посаженим генералом» не хочу. До педагогічної діяльності я ще не дозрів, і це ще в майбутньому.

— Ваш дебют у франківців відбувся в ролі Володі в «Трибуналі» за Макайонком, а одна з останніх робіт — Джонсон-і-Джонсон у «Гімні демократичної молоді» за Жаданом — твори сучасної драматургії. А що вам більше подобається грати — класичні чи сучасні образи?

— Однозначно — класику! Сьогодні не так багато творів сучасних авторів, які б було цікаво грати. А класика дає можливість наповнювати образи різними фарбами, бо є сюжет, дія, цікаві герої. Нині час не романтичний, і в нашому житті багато негативу та чорно-сірого забарвлення, а в п’єсі-одноденці не маю великого бажання грати. Тому моя наступна театральна робота буде з класики — «Живий труп» Л. Толстого.

— Була ера Данченка, час Ступки, а зараз франківці перебувають у новому часі. Яким ви бачите Театр ім. І. Франка в майбутньому?

— Важко прогнозувати. Справді, були знакові етапи в нашому театрі: і Сергій Данченко, й Богдан Ступка вписали яскраві сторінки в історію франківців і українського театру. Від людини, яка очолює театр, багато залежить, бо це стратегічний напрям творчого колективу. болісно Наш колектив болісно переніс смерть Сергія Володимировича, а торік — і Богдана Сильвестровича... Сьогодні новий художній керівник нашого колективу Станіслав Мойсеєв принципи, які сповідували Данченко і Ступка, не порушив. Він — людина зі смаком, інтелігентна, й       як режисер — творча особистість. Мойсеєв ще мало працює з франківцями, але своє слово ще скаже! Добре, що він не почав ламати те, що побудували його попередники, а вивчає ситуацію, й нині дає можливість нашому театральному автомобілю їхати вперед. Я вважаю, що Театр імені І. Франка був і лишається головною сценою нашої країни! Може змінюватися афіша, але дуже важливо, що публіка любить наш театр, і я пишаюся з того, що вже майже три десятиліття працюю в трупі франківців.