Олена МIСТАЛЬ: «В Україні всі — артисти»

Серед досягнень Олени Місталь — Українська паризька школа, Замок мистецтв у Нормандії, куди приїздять українські митці, а також угода про співробітництво між Баньолем та українським містом-курортом Хмельником.

Але діяльність пані Місталь не обмежується тільки освітою. Пані Олена гостила в себе актрису Раїсу Недашківську, художників Костя Лавра, Миколу Гроха, майстриню гобеленів Людмилу Жоголь, кінопродюсера Володимира Філіпова; а П’єр Рішар носить подаровану нею вишиванку. Коли в 2009 році Люк Бессон знімав блокбастер «Перевізник-3», люди з його команди звернулися в посольство України, щоб їм дали портрет президента України, а з посольства їх направили до мадам Місталь. Вона знайшла і портрет президента, і Кримінальний кодекс України,  і купила в київському «Воєнторзі» воєнну  форму і доставила в Париж, і дала паспорт своєї мами, яку, як і героїню, звуть Валентиною. Коли кастинг-директор фільму запитав у Олени, яка привезла реквізит на майданчик, чи правильно вони відібрали на ролі другого плану  поляків, вона сказала: «Навіщо вам поляки, у мене є ціла школа українських батьків».  Тож 40 українців включно з пані Оленою знялися в масовці «Перевізника-3», і у титрах фільму є подяка Українській паризькій школі.

Ми зустрілися з мадам Місталь на початку цього тижня, одразу після її приїзду до Києва.

— Пані Олено, для початку розкажіть трохи про себе. Наскільки я знаю, у вас насичена біографія.

— Я — київська парижанка, яка вже 19 років розбудовує українську освіту у Франції. Освітянську роботу почала з 18 років. Працювала в Українському коледжі імені Сухомлинського, в 1997 році відкрила в Києві Міжнародний клуб дитячої дипломатії, балотувалась у міськраду в Комітет з питань освіти — не вистачило два голоси. Так що до Франції я поїхала після 10 років служби в освіті. Створила там три українсько-французькі асоціації. В 2003-му — Школу мистецтв, у 2005-му — Українську паризьку школу, і, нарешті, в Нормандії у 2013-му — Замок мистецтв.

«РОБОТИ ХУДОЖНИКА НЕ ПОТРЕБУЮТЬ ПЕРЕКЛАДУ, ЩО ЗНАЧНО СПРОЩУЄ ПЕРЕДАЧУ ІНФОРМАЦІЇ, УСУВАЄ БУДЬ-ЯКІ ТРУДНОЩІ СПРИЙНЯТТЯ», — ВВАЖАЄ  АЛІНА ГАЄВА, МИСТКИНЯ З  ДНІПРА

— Освітянство було вашим свідомим вибором?

— Я вже в 10 років вирішила, що хочу вчителювати. Мій батько військовослужбовець, служив у Прибалтиці, в Росії, так що до Києва я приїхала вже в 12 років з неукраїнського середовища, але тато мене записав в український клас. Був патріотом і сказав: «Ти зможеш». Вчителька української Ольга Гусак посадила мене за першу парту і завжди викликала доповідати. Перший вірш, що я вивчила — «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки». Ось моє життя в українській освіті так і складалося під цим гаслом — ще починаючи з 1985-го.

— Якою була ваша перша школа як викладача?

— Мені з нею пощастило. Коли вчилася на ІІІ курсі Педінституту імені Горького (в 1988-му), то в нас зробили експеримент — відкрили школу №272 на Лівому березі і запросили працювати студентів. Мені дістався клас 5-Є — туди посилали всіх, кого відбраковували з решти класів. Їх називали «Єленеовци». І через два роки ми стали А-класом, бо перемагали і показували хороші результати. Я казала дітям: «Не дивіться під ноги, дивіться вгору, там світить сонце». Ми намагалися працювати разом.

— Кого зі своїх учнів ви запам’ятали найбільше?

— Був хлопчик Андрій Кузьменко — високий, блондин, дуже нестандартний. Таких зазвичай саджають на останню парту, але через те, що він потребував до себе уваги, то сидів на першій з відмінницею Любочкою. Люба зараз має двох дітей, вона банківський фахівець, захистила диплом у Франції. А Андрюша — підполковник «Альфи» — загинув на Оболоні у 2015 році під час спецоперації, бо там були захоплені в заручники жінка і дитина. Бо виріс такий правильний. Тому в мене зараз борг перед Андрієм, бо, як сказала його дружина, «він дуже вас любив». Тому вже 20 років я працюю.

— Хто вчиться в Українській паризькій школі?

— У нас там 100 дітей, переважно українських дипломатів. Це єдина у Франції школа, яка дає український атестат. Загалом за кордоном на сьогодні 44 такі школи. Ми готуємо дітей як приватна школа, і вони при випуску можуть мати два атестати: французький і український.

— А французькі діти ходять до вас?

— Від змішаних шлюбів, народжені вже там. У нас є садочок, прекрасна бібліотека. Дітям, що постійно живуть у Франції, не потрібен той український атестат, але українську мову, культуру, музику, хореографію вони вчать, і головне — читають.

ЗНАНИЙ МАЙСТЕР ВОЛОДИМИР КОЗЮК ВІДДАНИЙ ОДНОМУ ЖАНРУ — ПЕЙЗАЖУ, ХУДОЖНИК ПОСТІЙНО ВІДКРИВАЄ ДЛЯ СЕБЕ І ДЛЯ ГЛЯДАЧІВ НОВІ ОБРАЗИ ТА ЖИВОПИСНІ МОЖЛИВОСТІ, ДЕМОНСТРУЮЧИ БАГАТСТВО ТЕМ І СЮЖЕТІВ

— Що таке Замок мистецтв?

— По суті, це школа-пансіон. Діти можуть приїхати на термін від місяця до півроку. Вони проживають у французьких родинах. Вчать французьку, не гублячи при цьому атестат. Загалом Замок мистецтв — це навчання різним фахам саме як мистецтву — мистецтву кулінарії, архітектури, дизайну, малювання — щоб зрозуміти, як жити в цьому світі. Ми беремо в оренду різні замки як літні табори. З 2011 року у нас побувало сотні дітей. Товаришуємо з французькою школою в Пущі-Водиці, їхні діти приїздять на практику до нас. Наприклад, недавно за 7 днів — 7 замків, від Лувра до Нормандії. Наша база, втім, у нормандському містечку Баньйоль, де я живу. Співробітництво настільки інтенсивне, що мер міста уже повісив український прапор.

— Що вас привело до України цього разу?

— Проект «Молодість-3» — навчання українців і молдаван у Франції за різними напрямками: аграрний, медицина, готельно-туристичний бізнес, ІТ. Моя місія тут зараз — відібрати партнерів для цього. Сподіваюся знайти куточок, де жити, бо тепер я з цим проектом буду щомісяця в Києві. Залучатимемо молодь від 16 до 30 років зі знанням французької. Вперше наше маленьке містечко подало такий великий проект. Тому зараз зустрічаюся з МЗС, Міносвіти, мерією. Хочу подати цю програму на маленькі міста, до вересня маємо відібрати ті виші, які візьмуть участь у проекті. Франція фінансує 70%, Україна і Молдова — по 15%. Сподіваюся перемогти чиновників. Десятки ректорів хочуть і можуть.

— Ще одна ваша акція — пленер «Імпресіонізм: українська версія» за участі українських митців у Нормандії. Як прийшла до вас ця ідея?

— Я привозила дітей на імпресіоністичні пленери з 2010 року. А минулого року вирішили зробити вперше для дорослих. Сьогодні  в Києві вручатиму дипломи мерії Баньоля україньским художникам за участь у цьому пленері. До речі, у нас був представлений не тільки Київ, але й Вінниця, Мукачево, Сімферополь. Це дійсно була велика група: 11 професійних художників, три аматори, два журналісти, троє дітей, що також писали або  давали концерти вечорами в арт-резиденції Chateau  Des  Arts. Це був цікавий експеримент: надихнутися нормандськими пейзажами, звідки витоки імпресіонізму, як жанру і працювати на пленері з раннього ранку до пізнього вечора, навіть інколи під дощем. Ми планували зробити 70 робіт — вийшло 130! Замість двох — зробили п’ять екскурсій, включаючи знаменитий сад Клода Моне в Живерні Влаштували вернісаж в Баньолі і виставку в Парижі. Навіть продали деякі роботи, чим я дуже пишаюся. Адже це і є визнання таланту наших художників французами. Більше того, оце спілкування через живопис — це і є культурна дипломатія в дії. Зараз — це дуже важливо  для України і класно, що це робиться не за вказівкою згори чи для галочки, а  самими людьми, приватною ініціативою.

НА МІЖНАРОДНОМУ ПЛЕНЕРІ  ХУДОЖНИКИ СТВОРИЛИ ЦІЛУ СЕРІЮ НОВИХ КАРТИН. ОДНА З РОБІТ ОЛЬГИ ЗАЙЦЕВОЇ

— Із таким об’ємом клопотів де ви живете?

— Формально в Баньолі, але насправді в поїзді. Зранку о 6-й сідаю в поїзд, о 9-й я в Парижі, о 20.00 назад, о 22.00 вдома.

— Скажіть, а вам не нудно в тихому курортному містечку?

— Судіть самі. У нас в Баньолі живе менше 3000 людей, а бюджет — 12 мільйонів євро. В рік — 500 тисяч туристів. Всі живуть з оренди. Але більша частина податків від готелів, від казино лишається в місцевому бюджеті, ось що важливо! Тому маємо безкоштовний автобус, бо теж з податків оплачений, тому в нас є прекрасний кінотеатр, щоп’ятниці мерія оплачує концерти, влаштовує безкоштовні дискотеки, їздять карети, приїжджають оркестри, йдуть вистави. Коштом мерії — також уся позашкільна діяльність, всі гуртки при школі (я там, до речі, викладаю пластичні мистецтва). У місті працюють 62 спортивні і культурні асоціації. Маємо змагання з гольфу, етап велогонки «Тур де Франс», чемпіонат Франції з карт Таро, іподром. І фестивалі джазу, мотоциклів «Харлей-Девідсон» і стилю Бель Епок. Загалом Нормандію називають 21-м районом Парижа. У вихідні — затор на в’їзд і у неділю — на виїзд з міста.

— Які ваші плани на найближче майбутнє?

— Маю ідею артистичного експресу, подаю її на французькі залізниці, щоб у нас був арт-поїзд. Ми сідаємо і їдемо Францією — ночуємо в ньому, вдень вчимося і подорожуємо. Замок є, тепер має бути поїзд.

— Все ж як ви справляєтесь? Стільки роботи...

— Важко, звісно. Не любила ніколи пояснювати, краще самій зробити. Але зараз нарешті почала більше довіряти своїм заступникам і помічникам та партнерам по міжнародним проектам.

— Ким ви все ж таки себе вважаєте: француженкою, українкою, громадянкою світу?

— Я придумала таке самовизначення: київська парижанка, паризька киянка.

— І яке хобі у київської парижанки?

— Дуже люблю копатися в букіністичних крамницях і шукати рідкісні видання. Книга — це все для мене. Я не комп’ютерник. Я люблю переписувати, читати. Просто закриваюсь, сиджу і читаю. А ще маю мрію — написати новели київської парижанки.