Олюднення простору
За описом одного психолога, дитина освоює простір за допомогою найпростішої гри: кидає предмет, до якого прив’язано нитку, від себе і вигукує: «Там!». Потім підтягає його за нитку до себе і каже: «Тут!». Людські простори влаштовані особливим чином. Як сформулював оглядач однієї відомої західної газети, «для обивателя мир — це коли стріляють десь далеко».
Чи можна сказати, що людина, котра обіймає президентський пост, для киянина ближче, ніж, скажімо, для жителя закарпатського села? Нібито й так... А пригадаєш пасажирів у столичному метро, чи ближче для них? Коли навіть ближче, то в якомусь іншому просторовому вимірі. Як, приміром, у давній історії. Зустрічаються двоє наукових працівників. «Ну як ти?» — запитує один. «Та от — рухаю науку вбік». — «Це як?» — «Ну, назад — начальство не пускає, уперед — мізків не вистачає, отож і рухаю помаленьку вбік».
Здається, і значна частина того, що відбувається навколо, робиться приблизно так само. Можливо, тому всім усе — «паралельно». Це, звісно, історична традиція: «моя хата з краю» — також либонь спосіб паралельного існування. Тільки коли від цього з краю нічого не залишається, хатина вже не з краю; та й хатини зазвичай немає. Однак уявити собі це наперед неможливо, як і власну смерть. І акустика в такому паралельному просторі дивна. Газета пише: до справи Онопрієнка втрачено цікавість. Я, принагідно, згадав, що приблизно стільки ж цікавості залишилося до «першого українського космонавта». А ще в шкільній програмі з української літератури («дожовтневий період») була п’єса, в якій один із персонажів збирає кошти на пам’ятник Котляревському, а заможний хазяїн відповідає на це щось на кшталт «Навіщо мені це?» У підручнику це пояснювалося як вияв байдужості куркулів до духовних цінностей власного народу. І що, власне, змінилося? Немає відгуку. Немає резонансу.
Борхес писав про дивну долю Скандинавії: датський філософ К’єркегор на початку XIX століття розмірковував про те, про що в Європі, де про нього згадали через піввіку, почали замислюватися набагато пізніше; вікінги відкрили Америку, але самі з цього нічого не мали. Можна навести й цілком курйозний приклад: пам’ятаю, років двадцять тому в нас постійно говорили про те, що японці уважно читають додаток до «Юного техніка» і, патентуючи описані там винаходи, отримують величезні бариші. А чом би й ні?
Можливо, головне — не хто придумав, а хто реалізував? Можливо, і споживче суспільство означає саме це: людина щось приймає, купує, вводить у своє життя, побут. Що-небудь загалом існує, лише коли його сприйнято. Коли тебе не чують — ти неначе в порожнечі. Коли людину пам’ятають — вона жива. Коли людину забули...
Є такий зворот: «Про них навіть Бог забуває». І навпаки, пам’ятаєте, один із трьох на Голгофі просить: «Згадай мене, Господи, коли прийдеш у царство Твоє».
Я не знаю, як вийти з того стану нечуттєвості, апатії, в якому ми нині перебуваємо. Можливо, тут годиться рецепт Августіна: «Ще нікого не любив, але любив саму любов». Адже є хороше правило, особливо для загадкових, таємничих речей — кохання, дружби. Не питай себе, чи кохаєш ти. Запитай, що ти робив би, якби кохав.
Можна почати цікавитися тим, чим не цікавився раніше: читати складні книжки, ходити на виставки. Це може бути важко з незвички, але всі потрібні людині речі — ходити, користуватися виделкою, говорити — ми опановуємо поступово. Проте поки живемо, ми знаходимо, чого навчатися. Можливо, тому й живемо?
І, до речі, саме тут люди, котрих ми називаємо інтелігенцією, можуть показати (а дехто й показує) приклад, беручись за вивчення невідомого. Адже приклад найпереконливіший від усього, а тут важлива сама спроможність розширювати сприйняття. Приміром, вивчити мову. Адже скільки мов ти знаєш — стільки разів ти людина. А коли людина не знає навіть рідної мови — скільки ж реально в нас людей? Чи варто дивуватися, що на наших величезних просторах голос однієї людини не долітає до іншої, втрачається, глухне. Можливо, цей простір можна олюднити й за допомогою мови?
Адже вона, мова, може дарувати й чисту радість. Пам’ятаєте історію, як у вагоні метро чоловік читає книгу раз у раз вигукуючи: «Ох ти! Ну й ну! Не може бути!»
— Що ви читаєте? — запитують його.
— Орфографічний словник.
