Парадокси Гертруди Стайн

Внесок Гертруди Стайн у мистецтво модернізму справді колосальний. Вона не створила його шедеврів, однак упродовж десятиліть була його пророком і осердям. Вона не просто була там, де творилося нове, воно творилося навколо неї, живлячись її естетичними й філософськими ідеями, вона впливала на це нове, задаючи його координати і напрямки.

Вона народилася в невеличкому містечку в штаті Пенсільванія у забезпеченій та освіченій німецько-єврейській родині. Навчалася в Гарвардському університеті, де вивчала медицину та психологію. 1903 року разом із братом Лео — так само гарвардським естетом — переїхала до Парижа, маючи з собою недописаний роман, який вийшов 1909 року під назвою «Три життя».

Гертруда Стайн була далеко не єдиною американською письменницею, яка поїхала робити літературну кар’єру до Європи. Її еміграція була не політичною, не економічною, а естетичною. Америка початку двадцятого століття не була країною богеми. Її література — солодке вікторіанство в поезії, реалістичні епопеї в прозі — видавалася застарілою, не відповідною до духу нового часу. Треба було прискорювати прихід двадцятого століття. І от другий парадокс — Гертруді Стайн, а також Езрі Паунду, Т. С. Еліоту, а пізніше Хемінгуею та багатьом іншим творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. Стайн вважала, що її співвітчизники просто не мали іншого вибору. Вдома вони не могли писати книжки й малювати картини, вдома вони могли стати хіба що дантистами. Європа ж давала їм клімат експерименту та творчої свободи. (Минуло сто років, і напрям літературного руху змінився: сьогодні письменники знають, що світове визнання починається в Америці, й саме туди прямують з усіх країн і континентів.)

Переїхавши до Парижа, Гертруда Стайн опинилася в центрі мистецького салону Пікассо й Матісса. Вона заохочувала цих тоді ще невідомих художників в їхніх артистичних пошуках, а сама намагалася висловити словом те, що кубісти робили на полотні.

Інше джерело її творчості було американським. Гертруда Стайн розробляла свій стиль автоматичного письма, спираючись на ідеї свого вчителя з Гарварду Вільяма Джеймса. «Свідомість є рікою, потоком моментів», — писав Джеймс в «Основах психології» (1890). Стайн прагнула відтворити свідомість як потік, а час як фіксацію швидкоплинних моментів. Текст є колажем, а не лінійним викладом подій, як було в класичній прозі. Журналістика, на думку Стайн, вбила літературу подій. Література мусить фіксувати не події, а саме рухи свідомості.

Експерименти письменниці втілилися у велетенських текстах: «Творення американців» (1906—1911), «Ніжні гудзики» (1914), «Портрети» (1908—1912) та ін. У процесі своєї еволюції Стайн рухалася до абстракціонізму, цілковитої руйнації традиційних прийомів письма. Про доступність своїх творів для читачів вона геть не дбала. Вона руйнувала традицію американської прози, щоб на її місці витворювалася нова культура, хай навіть створена не нею, а її послідовниками.

У двадцяті роки в її домі збиралися американські автори нового покоління. На її паризьку квартиру на Рю де Флер, 27, яка стала місцем літературного паломництва, приходили Ернест Хемінгуей, Френсіс Скот Фіцджеральд, Торнтон Вайльдер. Саме звертаючись до них, молодих американських блукальців по європейських землях, вона сказала знамениті слова: «Ви всі — втрачене покоління», які стали епіграфом до роману Хемінгуея «І сонце сходить». А конкретно Хемінгуею вона сказала: «Почни спочатку й сконцентруйся». Вона вчила його лаконічному місткому реченню, економності художнього вислову, тобто чомусь цілком протилежному до того, що робила сама. І в цьому — третій парадокс Гертруди Стайн.

Четвертий парадокс пов’язаний з фемінізмом. Вона була учасницею ще одного паризького салону — групи Лівого Берега, де збиралися письменниці лесбійської орієнтації, хоча ні до цієї течії, ні до фемінізму прямого відношення Стайн не мала. Мабуть, вона просто не могла не бути там, де підривалися основи. І все ж деякі ідеї Стайн дозволяють називати її однією з предтеч постструктурального фемінізму. «Те, що говорить жінка, — правдивіше за те, що говорить чоловік», — підкреслювала вона.

Модернізм уже став літературною історією. Ми знайомимося з ним і його метрами запізно. Донедавна в нас модерністів не дозволяли не те що друкувати — навіть згадувати. За рівнем забороненості вони майже прирівнювалися до дисидентів-націоналістів. Чому? В чому полягала політична небезпека та інтелектуальна загроза цих езотеричних авангардних текстів? Небезпека кубістичних полотен Пікассо й Брака? Або тисячесторінкових абстракцій Стайн? Яким чином вони підривали суспільство «розвинутого соціалізму»? Тих, що забороняли, вже не спитаєш. Вони зникли, розвіялися як дим. Тим часом Гертруда Стайн, її учні й послідовники — вороги всякої класики та традиції — стали класиками. Ще один парадокс або урок літературної історії.