Персональне пекло Гоголя

У рамках проекту «Нема провінції в культурі», започаткованого торік Київським міським відділенням Спілки театральних діячів України та Київською академічною театральною майстернею «Сузір’я» (див. «День», №№ 19—20), відбулися гастролі Дніпропетровського академічного обласного українського молодіжного театру. Глядачам випала нагода переглянути виставу «Одна непередбачувана обставина» за мотивами повісті Миколи Гоголя «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Вистава схожа на сюрприз у яскравій обгортці — розв’язуєш у передчутті швидкої та очікуваної розгадки-подарунка, але ж ні — всередині ще один сюрприз, і ще. І так до малесенької коробочки, в яку режисер, автор інсценівки та сценографії вистави В`ячеслав Волконський, надійно «запакував» суть свого дійства.

«Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» входить до збірки «Миргород». Місце цієї, по суті, трансцендентної дії окреслюється географічними рамками повітового містечка. Автор, який так любив Італію (в Римі екскурсоводи навіть окремо показують пам’ятні місця, пов’язані з перебуванням там Гоголя), час від часу тужливо вигукує: «РИМ дорог!» А йому з нерозумінням відповідають «МИР город!» І хоча третього варіанту цього вислову — «МИР дорог!» — у виставі немає, проте є персонаж, який постійно закликає до миру — Оришка (душа Миргороду) у виконанні Євгенії Албатової. Схожа на янгола, вона намагається втрутитися, помирити, закликає одуматися, чи не єдина (бо іншим просто ніколи) страждає від того, що «двоє єдиних людей, двоє єдиних друзів», які жили у зворушливій дружбі, стали запеклими ворогами. Словом, чинить те, що й має чинити Душа, яка завжди знає, у чому істина. І воістину — хто хоче миру, нехай готується до війни: бажання Івана Івановича випросити рушницю Івана Никифоровича, яка йому дуже сподобалася, через спробу обміняти її на буру свиню та два мішка вівса призводить до феєричного дійства в жанрі «Роздуми з посмішкою на 2 дії», до якого дотичні всі мешканці Миргороду. І справді, якому українцеві не буде близьким та зрозумілим діалог Івана Івановича (Юрій Козлов) з Іваном Никифоровичем (Станіслав Штиров): «... Я на рахунок рушниці: що ви будете з нею робити? Вона ж вам не потрібна». — «Як це не потрібна? А якщо випаде нагода стріляти?»... І який це українець мовчки стерпить, якщо його обізвуть гусаком?

Звісно, справа доходить до суду і, звісно, нічим хорошим все це не завершується.

Проте такою є яскрава обгортка цієї вистави-сюрпризу. Тут варто особливо зазначити й костюми — зараз українське вбрання, як-то кажуть, в тренді, але тут усім знайомі й, в принципі, стандартні елементи виступають в дещо несподіваному й креативному поєднанні (сценічні костюми не архаїчні, а сучасні. Автором цієї концепції є режисер вистави).

Що ж у тій маленькій коробочці, в яку «запакована» суть вистави? Кажуть, коли помирав Оноре де Бальзак, до його смертного ложа прийшли персонажі «Людської комедії». У спектаклі таку межу вже перейдено — відсторонено-страждаючий Гоголь перебуває в іншій часово-просторовій площині, поза межею життя. Письменник (у ролі Гоголя — Андрій Зіньковський) не може вплинути на хід дії, він приречений лише погодитися на те, щоби його функції взяв на себе Оповідач (Владислав Гончаров). І змушений спостерігати, як його персонажі люблять та ненавидять, сваряться (не миряться), радіють та сумують... Повнокровним, енергійним, сповненим життям Агафії Федосіївні (Ольга Некрашевич) та Гапці (Олена Оводенко), ексцентричному секретареві (Володимир Лакотош), веселій та молодій душею бабі-матінці (Віра Пахманова), іронічно-мудрому судді Дем’яну Дем’яновичу (Олександр Максяков) Гоголь — «без надобности». Хіба що для того, аби звинуватити його в своїх гріхах. А сцена в суді, в якій почергово Іван Іванович та Іван Никифорович бурхливо викладають свої погляди на те, що сталося, взагалі нагадує «божевільне чаювання» з «Аліси в Країні чудес» — який уже тут Гоголь!

Але все це — Україна, яку Микола Васильович не забув і після смерті. Він не може вже нічого змінити, як і не може повернутися. Це його персональне пекло. Характерно промовистим є музичний супровід вистави, автором якого теж є постановник: «Якби я мала крила орлині...», «Йшли корови із діброви»... І характерна басова партія з лейтмотиву колись такого популярного серіалу «Твін Пікс» наводить на роздуми про містичну замкненість Миргороду. Саме він став такою собі моделлю України, де досі блукає тінь неспокійної душі «визначного російсько-українського письменника»...