Петро Чуприна: Без ризику не буде кроку вперед

Цей рік для колективу Національної опери, керманичем якого є Петро Якович, обов’язково увійде в історію театру. Днями стало відомо, що члени Шевченківського комітету вже визначилися з кращими культурними подіями року, тож найвищу премію отримають співробітники Національної опери, при чому перемогли вони відразу у двох номінаціях. Ми не розголошуватимемо їхні прізвища, бо за законом тільки коли вже підписано указ Президента України, можна вітати переможців, — а от поговорити про «прорив» колективу Національної опери (яким із 1999 р. керує Чуприна як генеральний директор і художній керівник театру) — доречно.

Одна з найближчих творчих подій: 23 і 24 лютого у театрі пройде фестиваль, присвячений Сергію Рахманінову, — це спільний творчий проект Національної опери і видатного диригента сучасності Романа Кофмана. Відкриє форум Другий концерт для фортепіано з оркестром і опера «Алєко» (концертна версія), а на закритті прозвучить кантата «Весна», три росiйськi пiснi для хору й оркестру, а також «Колокола» — поема для солiстiв, хору й оркестру.

Національна опера України мала різні періоди злетів, тріумфів і навіть падінь... Мабуть, золоті часи цього театру ще попереду, але нині колектив ще раз підтвердив, що є першою оперно-балетною сценою нашої країни. Про життя «без ретуші» творчого колективу, плани й мрії — наша розмова з Петром Чуприною.

КОНКУРС ІМЕНІ СЕРЖА ЛИФАРЯ МОЖЕ СТАТИ МАНДРІВНИМ

— У Києві — місті, де народився знаменитий танцівник і хореограф Серж Лифар, проводився Міжнародний фестиваль і конкурс балету, який носив його ім’я, а на сцені Національної опери засяяли нові зірки світового рівня, проте після смерті художнього керівника конкурсу Лифаря — доктора мистецтвознавства Юрія Станішевського і через брак коштів форум вже кілька років не проводиться. Минулого року художній керівник Донецького театру опери та балету Вадим Писарєв запевнив, що лифарівський бренд відродять на Донбасі (27 березня відкриється Міжнародний конкурс балетмейстерів у рамках програми «Схід-Захід»). У планах вашого театру теж заявлено Лифарівський фестиваль. Це будуть різні акції чи спільний творчий проект двох оперних театрів?

— Наш театр був «колискою» Міжнародного фестивалю і конкурсу балету ім. Сержа Лифаря, який ми проводили з 1994 року спільно з Міністерством культури та київською мерією. Нагадаю, що на конкурсі одночасно змагалися молоді артисти балету й хорео-графи (головою журі був славетний хореограф Юрій Григорович). Генеральна асамблея та Конгрес Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО включили Лифарівський конкурс до реєстру найпрестижніших міжнародних балетних змагань. У різні часи були різні фінансові можливості проведення конкурсів та фестивалів. Останні роки ми проводили лише фестивалі, бо конкурс — потужний проект, який вимагає чимало зусиль і коштів. Дійсно, після смерті генератора ідеї Юрія Станішевського і відставки начальника Головного управління культури Київської міської держадміністрації Олександра Биструшкіна немає кому займатися цією титанічною організаційною роботою. Добре, що Вадим Якович Писарєв виявив ініціативу, аби відродити конкурс на базі свого театру у Донецьку. Йому вдалося долучили деякі позабюджетні джерела фінансування, і я впевнений, що конкурс пройде успішно. Писарєв має хороший досвід проведення фестивалів, зокрема «Зірки світового балету». У Донецьку змагатимуться хореографи, а однією з обов’язкових умов є те, щоб балетні композиції ставились на музику легендарного донеччанина Сергія Прокоф’єва. Переможець отримає приз — чек на 20 тис. доларів. Дай Боже, щоб цей конкурс прижився на донецькій землі, бо конкурс завжди стимулює творчі особистості, привертає увагу до всієї нашої держави.

На мою думку, Лифарівський конкурс — це бренд, який знають у світі, а тому доречно проводити його у всіх (по черзі) оперних театрах України. У нашому театрі дуже потужний балетний потенціал, у трупі Національної опери мріють виступати кращі з кращих танцівників. Чимало наших солістів і артистів нині з великим успіхом працюють за кордоном. Що ж до балетних справ колег, то треба акцентувати, що українська школа стрімко розвивається не лише у Києві та Донецьку, а в Одесі, Львові, Дніпропетровську, Харкові. Добре, якщо конкурс ім. С. Лифаря стане мандрівним: це дасть змогу розширити сценічні площадки змагання, продемонструє не тільки національні, а й регіональні особливості балетних традицій і творчих пошуків.

У Києві (2 квітня — день народження Сержа Лифаря) ми проведемо фестиваль, а 3 квітня запросимо публіку на гала-концерт. Зараз домовляємося з Писарєвим, щоб переможці конкурсу виступили на сцені Національної опери, разом із нашими артистами і гостями фесту, яких запросимо до столиці.

— Отже, можна сказати, що розмови, нібито у вас із Писарєвим конфлікт, — то неправда?

— Ніяких конфліктів немає. Ми колеги. Я підтримую творчі ініціативи Вадима Яковича, бо ми разом працюємо на справу розвитку високого мистецтва нашої країни. У нас одна ціль: аби класичний жанр — опера і балет мав найбільше шанувальників. Є у нас задумки проведення низки спільних творчих проектів.

— Донецька хореографічна школа вже відкрила філіал у Західній Україні, а київська чому відстає у цьому питанні?

— У столиці потужно працюють, гартуючи кадри для всіх театрів України, і Київське хореографічне училище, і Українська академія танцю ім. С. Лифаря («дитина» покійного Ю. Станішевського), і центр «Кияночка», є хореографічні гімназія і коледж — достатньо... База досить потужна, і я вважаю, що вони готують нам хороших танцівників, як кордебалет, так і солістів. Нам немає потреби створювати при театрі студію або школу. Відкрити школу не важко, головне — її утримати на високому рівні.

ТЕАТРАЛЬНІ ЄВРОПРОЕКТИ

— У вашому театрі багато років був покровитель — синьйор Нікола Франко Баллоні, директор Італійського інституту культури в Україні, але, завершивши каденцію, він вже два роки працює у Фінляндії, тож спільні проекти театру і інституту майже згорнуто. З ностальгією меломани пригадують фестивалі, концерти, прем’єри. Кияни звикли, що під завісу їх запрошували на нову виставу. А цього сезону чимось порадуєте?

— Ми зробили велику паузу цього року, а у наступному сезоні плануємо, що до театру приїде режисер із Італії і поставить одну з опер Дж. Верді. Ця акція планується у рамках європроекту, як творча акція вже на міждержавному рівні. Остання наша українсько-італійська вистава була здійснена режисером Італо Нунціата — опера «Попелюшка» Дж. Россіні. Нагадаю, що на нашій сцені він поставив опери «Манон Леско» Дж. Пуччіні, «Макбет», «Бал-маскарад» Дж. Верді, «Любовний напій» Г. Доніцетті, які дуже сподобалися публіці, музичним критикам і прикрасили репертуар Національної опери. Дуже шкода, що такі суперпрофесіонали, як Баллоні, нині працюють не в нашій країні. Пам’ятаєте, колись було модним гасло: «Кадри вирішують все!». Так от, такого високого рівня спеціалісти і особистості, люди, які люблять і поважають не тільки свою культуру, а й цікавляться національним колоритом країни, де працюють, дуже потрібні в Україні. Можна лише сказати велике спасибі за цілу низку творчих проектів, яким дав життя синьйор Баллоні. Він мав величезний авторитет і лишив про себе найкращі спогади в Україні.

— З італійцями ви зробили паузу, а як рухається справа з росіянами? Чи відбудеться прем’єра балету «Створення світу» і концерт оркестру Маріїнського театру під орудою Валерія Гергієва?

— У грудні на сцені нашого театру тріумфально виступив Симфонічний оркестр Маріїнського театру (диригент Гергієв), який виконав Четверту і П’яту симфонії Малера. Після концерту ми поспілкувалися з маестро і ескізно домовилися у рамках нашої співпраці провести гастролі пітерців у Києві. Програму обговоримо, концерт у нашій столиці відбудеться 8 травня. Нам приємно, що Валерій Гергієв себе називає послідовником і учнем Костянтина Симеонова, який плідно багато років працював у нашому театрі, а потім у кінці 1960-х — в 1970-х продовжив свою кар’єру у Ленінградському театрі опери і балету ім. Кірова (нині Маріїнський театр)...

Під кінець сезону здійснимо прем’єру ліричної опери «Іоланта» П. Чайковського (диригент-постановник Володимир Кожухар).

«ЧАС НАС РОЗСУДИТЬ!»

— Остання прем’єра театру — вистава «Володар Борисфену», яка викликала полярні відгуки критиків. До прекрасної музики Євгена Станковича претензій немає, а от лібрето, яке написали аж три співавтори, і саме «прочитання» твору на сцені викликало чимало запитань...

— Треба зазначити, що сучасні твори на історичну тематику нині не так часто ставлять. «Володар Борисфену» переносить глядачів у стародавні часи — V століття нашої ери. Це розповідь-легенда про князя Кия — одного із засновників Києва. Музику спеціально для нашого театру написав відомий український композитор Євген Станкович (балетмейстер — Віктор Яременко, диригент — Олексій Баклан, художники Олексій Чебикін та Олександр Цугорка). Автори лібрето: Анатолій Толстоухов, Володимир Зубанов і Василь Туркевич, на мою думку, повністю відповідають вимогам жанру; дають уявлення глядачам про той дуже далекий від нас і доволі суперечливий час. У виставі головні партії виконують кілька составів танцівників: Олена Філіп’єва, Наталя Лазебникова, Тетяна Льозова і Наталя Мацак (Зореслава), Тетяна Голякова (Октавія), Сергій Сидорський (Кий), Максим Мотков і Руслан Бенціанов (Ірнек) — це провідні артисти балетної трупи. Музика, написана Станковичем, — один із найкращих творів цього композитора. Я не згоден з деякими критиками, які майже у штики прийняли прем’єру. Час нас розсудить! Можна пригадати багато випадків, коли прем’єра провалювалась і постановку не сприймала публіка, але поступово вистава отримувала нове дихання і на довгі роки прикрашала театральну афішу. Наприклад, знаменита балерина радянської доби Галина Уланова казала про період народження вистави «Ромео і Джульєтта»: «Нет повести печальнее на свете, чем музыка Прокофьева в балете!», або можна згадати про провал опери «Кармен». І таких випадків у різних театрах було багато. Тому перші вистави — не показник, реакція на них не завжди адекватна, а також не відповідає перспективному баченню ситуації. У постановці Яременко використав увесь хореографічний арсенал, який накопичений у класиці і модерні (у балеті є танці на пуантах і використання балетного взуття, пантоміми і драмбалету, сучасна лексика), збагачений новими відкриттями. Я вважаю, що з кожною новою роботою виростає майстерність Віктора Яременка як балетмейстера. Створити велику, абсолютно нову балетну постановку не кожен хореограф здатний. Якщо подивитися інформацію про прем’єри, то на пальцях однієї руки ви знайдете сучасні оригінальні постановки, які ніде і ніколи не ставилися. «Володар Борисфену» — це не тільки оригінальна музика, а й оригінальна хореографія, сценографія та виконання. Ми пішли на певні ризики, запорошуючи на постановку художників, які не мали театрального досвіду. Я вважаю, що наш балет відповідає найвищим естетичним вимогам і його ще чекає довге сценічне життя.

— Раніше театр регулярно замовляв композиторам спеціально написати для них твори. Потім досить довгий час маестро писали у стіл... Які новинки чекати шанувальникам високо мистецтва найближчим часом?

— Ми продовжуємо співпрацю з Євгеном Станковичем, який пише музику опери-балету «Страшна помста» за Гоголем. Робота розпочалася більш як два роки тому. Лібрето писав Юрій Іллєнко, але він пішов з життя, тож нині думаємо, хто продовжить його справу... Це буде жанр, де поєднаються опера і балет у єдине сценічно-драматичне полотно. У роботі над виставою долучимо всі наші театральні сили: оркестр, хор, балет, вокалістів-солістів, технічний склад трупи... Прем’єру плануємо показати до Євро-2012.

— То можна сказати, що ви з оптимізмом дивитесь у майбутнє?

— З обережністю! Задумів у нас у театрі багато, але поки вистава не побачили світ рампи, захвалювати нову роботу ризиковано. Можуть бути фантастичні і дуже цікаві задуми, та не всі вони виростають у творчі перемоги. Існує думка, що художник-творець має право на помилку, творчу невдачу, а також на експеримент і пошук. Інакше-бо ми ніколи не підемо на сміливі кроки, ставитимемо лише апробовані часом твори. Без ризику не буде кроку вперед! Створення нових вистав — сміливий крок. Ми йдемо на нього, але розуміємо, що ризик має бути виправданим і ѓрунтуватися на наших можливостях, враховуючи усі ресурси — виконавські, організаційні, фінансові. Як кажуть: «Хто не ризикує — той не п’є шампанське»!