Пісня невинності та досвіду

Синій — найтепліший колір. Звучить як нісенітниця. Для двох дівчат, які озирнулися одна на одну на пішохідному переході — ні. «Синій — найтепліший колір» — назва коміксу Жулі Маро, за яким знято фільм французького режисера Абделатіфа Кешиша «Життя Адель», відзначений «Золотою пальмовою гілкою» в Каннах цього року, причому вперше в історії фестивалю «Пальмою» нагородили двох акторів — виконавців головних ролей Адель Екзаркопулос і Лєа Сейду.

Усе на поверхні: дві дівчини закохалися одна в одну, були щасливі, в однієї все перегоріло, друга болісно пережила розрив, кожна пішла своєю дорогою. Простота і прямолінійність (взагалі властиві Кешишу — варто пригадати його попередні роботи) збивають з пантелику, надто ж сьогодні, у часи віртуозних вправ з формою. Чому саме така, очевидно не новаторська за своєю мовою стрічка стала мистецькою сенсацією?

 Для цього треба зрозуміти, що тут відбувається.

Отже, вони зустрілися — ексцентрична художниця Емма (Леа Сейду) з коротким синім волоссям і юна студентка-філолог Адель (Адель Екзаркопулос), яка шукає себе. Їхня перша скороминуща зустріч на переході — лише секундний обмін поглядами — варта найяскравішої еротики. Еротика теж буде, і багато, але вона не є головною принадою, слугуючи радше чимось на кшталт живописних вставок в основну оповідь; схожим чином у кадрі з’являються, наприклад, класичні полотна з оголеною натурою.

Кешиш розгортає оповідь надзвичайно докладно,  неквапно, місцями навіть занадто детально, крок за кроком показуючи зміни, що відбуваються з Адель — саме з нею. Щодо Емми ми відкриваємо лишень сталі звички: її коханки є її моделями, її вміння спокушати — частина роботи, вона творить через тіло, для натхнення їй потрібен фізичний контакт. За Адель спостерігати цікавіше. Власне, це три найцікавіших речі: як людина подорожує, як вона кохає і як вона дорослішає (що є тою-таки подорожжю, тільки у часі). «Життя Адель» — це роман виховання (дорослішання), що переростає в роман любовний, а закінчується знов-таки як роман виховання.

Мабуть, найбільш разючі зміни — наприкінці. Бачимо Адель з дітьми у школі, Емму — з черговою партнеркою на черговій виставці. Головна відмінність тепер, коли історія майже розказана — не в соціальних станах героїнь, хоча для Кешиша це важливо. Адель (у тому величезна заслуга акторки Адель Екзаркопулос) стала цілковито інакшою людиною. Змінилися одяг, зачіска, обличчя, жести — все. Вона виглядає, поводиться як цілковито доросла жінка. Водночас Емма (і тут теж тонка і точна робота Сейду), за великими рахунком, не виросла, так і лишившись інфантильним персонажем своєї невеличкої мистецької сцени, де оточуючі — тимчасова, легко замінна масовка.

Роман, на відміну від епосу, не зосереджений на моралі — саме тому, до речі, годі шукати підсумкову мораль у «Житті Аделі». Роман упорядковує досвід, а не передає його. Адель рухається від невинності до досвіду, Емма — від одного досвіду до другого. Повсякденна рутина  життя заради інших перемагає блискучу кар’єрну одноманітність, приправлену мистецтвом — і це один з тих неочевидних парадоксів Кешиша, що і принесли сину туніських емігрантів усеєвропейську славу.

У фіналі Адель покидає  історію і відносить синій із собою, на собі — йде по порожній вулиці в синій сукні,  не з розбитим, а що важче, з дорослим серцем.

У Києві цей фільм можна подивитися у кінотеатрах "Жовтень", "Київ" та "Магнат".