Пісня про півня
За тиждень, а може, й за місяць львівській рок-групі «Мертвий півень» виповниться десять років. Це чергове нагадування: в Україні закінчується наше десятиліття. Про це я, мабуть, ще писатиму, а сьогодні — просто констатуємо факт. Група «Мертвий півень», яка з очевидних причин просить не перекладати їхню назву російською мовою, переходить у стан ветеранства, ближче до всіляких там Animals або Plаstic People of the Universe.
Та все ж, якщо вже цю назву необхідно перекладати російською, то замість «петух» хай буде «петел» — тут уже зовсім близько до «петлі», до мертвої петлі, тут присутній закоханий комедіант П’єро, старофутуристична вигадка.
Думаючи про них, я змінююся. В мені відбувається несамовита оксамитова революція — я не можу не згадувати про них без ніжності. Саме такими, як вони, міг я собі уявляти своїх молодших братів і сестру. Я хотів би, щоб ми всі разом мешкали якоюсь анархо-синдикалістською комуною в одній із напіврозвалених львівських вілл, трохи схожій на замок, а трохи на вокзал, де всі від’їжджають. Я хотів би вічно мандрувати з ними кудись подалі від цієї країни нев’янучого бадилля, де «кажуть нам, що нас нема і місця нам нема» (останнє — даруйте — автоцитата з тієї ж приблизно доби десятилітньої давності, на жаль, нині ще актуальніша).
Бо вони були й дотепер залишаються чимось на кшталт заблудлих у часі й просторі бременських музик. Ми виступали разом в опері й цирку, під землею й під небом (у нашому десятилітті було можливо все). Ми виступали всюди, де назбирувалася сотня-друга ненормальної молоді, якоїсь нерадянської й не пострадянської, а — як би це назвати — «європейської», а може, «інакшої»? Проте, здається, ми таки помремо не в Парижі.
Одного разу Вальтер Моссман, німецький поет, наш добрий старий Вальтер, борець проти атомних станцій, антисемітизму й антиукраїнства запросив нас усіх разом аж до Нюрнберга на такий собі фестиваль вільної музики Barchentreffen. Ми давали жару майже до півночі. Була літня ніч у центрі середньовіччя, і юрби різного віку німців аж літали від захвату зі своїми кухлями в руках — під «Б’ютифул Карпати», «Алкохоку», «Птахорізку», «Країну дітей», під будь-яку іншу річ. Сцена була просто неба, п’ять століть тому на цьому ж місці змагалися міннезінгери, але якщо в цьому світі, крім усякого лайна, існує щось таке неокреслюване як драйв, то тієї ночі він був з нами. Потім ми щасливо знемагали в гримерній над поставленим просвітленими організаторами ящиком пива теж, здається, просвітленого.
Потім увійшов добряга Вальтер і сказав приблизно таке: «Слухайте, ви сьогодні змінили в цих людей образ України! Вони побачили її живою й цікавою. Вони знали про неї тільки дві речі — Чорнобиль і мафія, а тепер вони знають ще й вас». Він витримав паузу й продовжив: «Знаєте, ви заслужили великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але, по-перше, ваше міністерство не з тих, щоб за таке давати орден». Він зробив ще одну паузу. «А по-друге, навіщо вам той орден здався?»
Я люблю їх за це аутсайдерство. У наші дні воно може свідчити лише про те, що деякі пісні все ще не продаються. Мені подобається, що їх немає в усіх цих лох-парадах, я вже казав, що у своїй країні ми змушені належати до меншин, і це не так уже й погано.
Але, гадаю, ще за якісь десятиліття цією територією (Боже, що з нею буде?) блукатиме якийсь особливий тип людей, яких можна буде впізнавати з півпогляду. І це будуть слухачі вічно живого «Мертвого півня» родом з НАШОГО десятиліття.
