Півстолітній політ

Цю стрічку знято за п’єсою Віктора Розова «Вічно живі». Цей фільм став для радянського кінематографа справді інноваційним. «Летять журавлі» дивував, вражав, шокував глядачів, пишуть РІА «Новости». В основі сюжету нескладна історія життя дівчини Вероніки (цю роль зіграла Тетяна Самойлова), наречений якої (Олексій Баталов) iде на фронт. І тоді вона, чи то від власної слабкості, чи то від страху, викликаного бомбардуванням, зближується з його братом — піаністом Марком...

Фільм був незвичайним у всьому: в напрузі пристрастей, з якою проживали екранне життя його герої, в незвичності героїні. Раніше радянські фільми не були такими пристрасними й такими відвертими, та й проблеми були зовсім іншi. Треба було героїчно долати труднощі й бути хорошим комуністом. А тут героїня зраджує нареченому, який пішов на фронт, з негідником і боягузом, і при цьому автори чомусь на її боці.

Після виходу фільму на екран, його лаяли в усіх тогочасних центральних газетах як ідеологічно неправильний: «Не може бути в радянської дівчини такої зовнішності, й ніколи вона так себе не поводитиме». Генсек Микита Хрущов був обурений фільмом і навіть обізвав головну героїню «повією», обурювався її розпущеним волоссям і тим, що вона дозволяє собі ходити босоніж.

«Летять журавлі» спровокував ефект бомби, що вибухнула не тільки в колишньому Радянському Союзі. Картину з трепетом дивилася вся Європа, а у Франції цей фільм взагалi став лідером прокату. Але за кордоном картину сприйняли зовсім інакше. Майбутній знаменитий режисер Клод Лелюш (автор культового фільму «Чоловік і жінка») пізніше признався, що в його становленні як режисера величезне значення мали «... журавлі». Спочатку Лелюш хотів стати документалістом, але випадково побачив «Летять журавлі». Це так приголомшило його, що він зателефонував директору Канського фестивалю і сказав, що бачив у Росії фільм, який обов’язково треба включити до конкурсу. Лелюшу було тоді всього 20 років, і його ніхто не знав, але пристрасність і переконаність його були такими, що фільм взяли на Канський фестиваль. Навчене досвідом журі оцінило смак молодого Лелюша: «Летять журавлі» отримав гран- прі фестивалю — «Золоту пальмову гілку». Це був єдиний радянський фільм, який удостоїли такої нагороди.

Зняв фільм режисер Михайло Калатозов. Його доля не менш дивовижна, ніж його фільм. Свою творчу діяльність Мишико Калатозішвілі починав на Тбіліській кіностудії. Працював кіномеханіком, шофером, монтажером, оператором, асистентом і режисером. Був навіть актором (його мужня і аристократична зовнішність знайшла застосування в грузинських мелодрамах). Але весь час він iшов до того, заради чого, відчував, народився на цей світ: знімати фільми. Першим його фільмом стала «Сіль Сванетії», де він виступив і як оператор. У 30 ті роки МихайлоКалатозов переїхав до Ленінграду, де зняв кілька фільмів про льотчиків. Його «Валерій Чкалов» викликав фурор у ті роки. Пізніше Калатозов кілька років провів у Голівуді як представник радянської кінематографії і добре розумів, що таке справжні критерії якості.

Калатозов знімав, абсолютно не орієнтуючись на колишні успіхи російського кіно, яке тоді було абсолютно незатребуваним, перебуваючи по той бік «залізної завіси».

У стрічці «Летять журавлі» новим було все: дивовижна природність акторів, незвичність характерів, право людини на помилки й падіння, чудова операторська робота. Фільм став першим серед картин, у яких два автори — режисер і оператор, і ще невідомо, хто з них вклав у нього більше серця. Без оператора Сергія Урусевського фільм би не відбувся.

Нескінченні повтори деталей і навіть ракурсів створюють абсолютно особливий світ, який складно сприймати тільки як зовнішню для Вероніки реальність. Кадри про колишні, довоєнні часи, її спогади примушують глядача не тільки поглянути на світ очима героїні, але й відчути в собі кожний рух її душі, кожну думку, кожний погляд, кожний відтінок настрою.

Мова образів, приголомшливо показаний психологізм героїв, непомітні, але значущі деталі... Власне, деталі взагалі виявилися, мабуть, найбільш значущою частиною фільму. Напівпогляди, непомітні дотики рук — з одного боку, і протитанкові їжаки, понівечені будинки й грати, що розділили Вероніку з Борисом навіки, — з другого. Навіть одяг Вероніки було підібрано не випадково. Уперше в історії не тільки радянського, але й світового кіно героїня вбралася в повністю закритий светр, який обтягував тіло. До цього жінки на екрані красувалися в робітничо-селянських сукнях у горох, у суворих костюмах, у сукнях iз Мосторгу чи (якщо фільм історичний) у кринолінових сукнях iз помірним декольте. Але це не було даниною моді або спробою показати сексуальність Тетяни Самойлової — це був внутрішній бунт героїні, зовнішнє відображення її складної душевної організації. Вона просто не могла бути іншою.

Шедевр світової кінематографії знімався шість місяців. У творчому максималізмові й Калатозов, і Урусевський збігалися повністю. Кожна мізансцена з’являлася в картині не просто так, а несла емоційно-смислове навантаження. Кожний ракурс, епізод, подвійні, потрійні експозиції, масові сцени не застаріли, тому що зафіксовані живі — й зрозумілі через роки — емоції. За 50 років життя фільму описано кожний його кадр. Проста радянська кінокамера «Конвас» (інших не було), жодних, природно, комп’ютерних технологій. Але «... журавлі» й сьогодні вражають новаторськими знахідками. Тільки тепер ці знахідки стали загальним надбанням. Режисери всього світу підхопили кружляння берізок у сцені загибелі Бориса, й будь-який кіноглядач уже знає: раз кінокамера пішла по деревах, отже, треба з героєм прощатися. Сцена проводів на фронт також розійшлася на цитати. Пробіг Вероніки через натовп, її дихання (а оператор ще давав актрисі Тетяні Самойловій важку кінокамеру в руки, і вона знімала себе сама), наприклад, вразили режисера Кетрін Біггелоу, яка згодом призналася, що спеціально вибудовувала в «К 19» сцену відходуна фронт, як у «Летять журавлі». Фільм Калатозова й Урусевського в цій сцені повернув заборонений раніше як білогвардійський марш «Прощання слов’янки». І досі наше телебачення ілюструє матеріали, присвячені 9 Травня, фінальним епізодом зустрічі військових на Білоруському вокзалі.

Фільм прийняли так близько до серця ще й тому, що саме в ньому ледве чи не вперше в радянському кіно герої вийшли не «правильними», а людяними. Вероніка, яка за радянськими канонами мала б стати справжнім ідеалом, ілюстрацією до вірша «Жди меня и я вернусь», зраджує кохання Бориса й виходить заміж за його зведеного брата Марка ще до того, як дізнається про загибель свого нареченого. Інтелігентний піаніст Марк, який, за ідеєю, мав би бути «правильним», скористався тим, що дівчина знепритомніла від страху, і фактично виступив у ролі гвалтівника.

Вероніка не тільки не відштовхує Марка, але й стає його дружиною, хоча в душі продовжує кохати Бориса. Хоча потім «справедливість» перемагає. Вероніка йде від чоловіка, й на Білоруському вокзалі, де зустрічають потяги з переможцями, що повертаються з фронту, з’являється в білій сукні нареченої. До того часу вже ясно, що Борис, мабуть, ніколи не приїде. Але ось тут-то й спрацьовує формула: «Жди меня и я вернусь»!