Поліна ЛАЗОВА: Глядач захоплений не нами — він любить героїв, яких ми створюємо

Для свого ювілею Поліна Лазова обрала виставу «Лев і Левиця», прем’єра якої нещодавно відбулася на франківський сцені. Оновлену версію п’єси Ірени Коваль поставив режисер Станіслав Мойсеєв. З часів Молодого театру цей сценічний твір не просто змінився — глядачі змогли «прочитати» зовсім іншу історію життя російського класика Льва Миколайовича Толстого та його дружини Софії Андріївни. Головну роль у виставі зіграла Поліна Лазова — талановита актриса, котра дала своїй героїні нове сценічне життя. За час роботи в театрі вона створила цілу палітру самобутніх характерів, які надовго залишаються в пам’яті глядачів. А ще Поліна Василівна — приваблива жінка та цікава співбесідниця.

ЖІНОЧЕ ПИТАННЯ

— Нещодавно відбулася прем’єра вистави Станіслава Мойсеєва «Лев і Левиця» на сцені Театру ім. І. Франка. Ця вистава виявилася не дублікатом постановки у Молодому театрі, яка, щоправда також мала успіх, а зовсім новою інтерпретацією історії життя Льва Толстого та його дружини. І відбулося це, насамперед, завдяки зміні характеру Софії Андріївни. Розкажіть, які події у вашому особистому і творчому житті спровокували ці зміни?

— Звісно, за шість років відбулося чимало змін. Зіграно, осмислено багато ролей, які також залишають у душі й свідомості свій відбиток. Інколи у мене виникало відчуття того, що граю ряд «не тих» ролей. Хоча, на перший погляд, і робота ніби пристойна, але виникало ряд обставин, які впливали на якість. Нерідко моя особиста і професійна відповідальність вступала у певний конфлікт із творчими бажаннями режисера — доводилося і відмовлятися від деяких ролей. Знаєте, коли на сцені пропонується брутальність і вульгарність, яка принижує і мене, і насамперед театр, — краще, як-то кажуть, «пересидіти», аніж паплюжити свою професійну гідність. Крім того, я почала розуміти, що у мистецтві відбувається щось таке, чому я не маю право підігрувати. Навіть діти інколи казали, що з деякими ролями мені потрібно розпрощатися. Я звикла їм вірити, бо саме виховала у них непоганий смак. Окрім того, коли доводиться робити якусь творчу паузу, виникає можливість більш детально все осмислити... Звичайно, відбувалися події й в особистому житті, котрі змушували змінюватися і мене, і героїнь, яких я грала. Тобто тут доречно говорити про цілий симбіоз причин того, що разом зі мною змінилася й моя Софія Андріївна. Якщо від початку вона була більш агресивною, мала більше виражене нападницьке начало, то сьогодні Софія — лояльна, мудра жінка, для якої родина завжди була на першому місці. Я прагнула показати широку емоційну палітру характеру героїні.

— Здається, що із такою зміною образу Софії Андріївни глядач став до неї більш прихильний, так би мовити, перейшов на «жіночий бік»...

— Часто актор більшою мірою є адвокатом своєї ролі, виправдовуючи природні та неприродні вчинки свого героя. Він намагається мотивувати, виправдовувати. І це також природно. Хоча я і намагаюся бути коли адвокатом, а коли — і прокурором створюваних характерів, та мені дуже складно засуджувати Софію, незважаючи на те, що їхні стосунки с чоловіком неоднозначні. З одного боку, генію можна все вибачити, а з іншого, — бути його дружиною — велика відповідальність. І не можна не погодитися з героїнею, коли вона дорікає чоловікові за те, що поряд з його тяжінням до народу і до допомоги простим людям він жодного разу не підтримав найрідніших — дружину та дітей. Софія Андріївна звинувачує Толстого у тому, що він «показушник». Глядач розуміє її біль і, звичайно, співчуває...

— Граючи такі ролі, як Відьма, Ворон, Маргарита, вас не лякає їхня містичність, причетність до іншого, ірреального світу?

— Перед тим як мені довелося грати ці ролі, я начиталася різноманітної літератури про відьом. Тож у багатьох джерелах говориться про те, що відьма — це принадна жінка, яка відає... Вона є ближчою не до інфернальної істоти, а до людини. Це таке собі «исчадие ада в ангельском обличьи». Вона завжди спокуслива, й у цьому відношенні має свою місію. Дуже часто відьма — це ображена жінка, котра, аби заповнити свою духовну порожнечу, звертається не до Бога, а до диявола. Наприклад, Маргарита — закохана не тільки в чоловіка, а й у його талант. Це сильна жінка з великими можливостями, яка виштовхнула свого Майстра з підвальчика, щоб про його талант дізнався світ. І, втративши його, з розпачу, Маргарита готова закласти душу навіть дияволу, щоб повернути свою любов. Я грала цю роль понад два десятиліття: звісно, за цей час експериментувала, робила її іншою. Адже усі життєві коливання, які відбулися за ці часи, позначилися і на осмисленні ролей. Був навіть час, коли моя Маргарита від початку була відьмою, котра шукає свою жертву. Була вона і просто закохана жінка, яка здатна до великої самопожертви в ім’я кохання. І про таке кохання мріє кожна людина. Взагалі це досить складний, неоднозначний, скоріш, узагальнений образ... Так, Відьма у виставі «Брате Чічіков» у мене також насамперед людина, а не інфернальна істота. Вона — красива і зваблива. До речі, після таких ролей тягнувся цілий шлейф пропозицій зіграти відьом (насамперед, у кінематографі). Але я вчасно зупинилася...

— А загалом, чи має місце в акторській роботі певна містифікація? Чи не програмують ті чи інші ролі ваше життя?

— Усі створені мною образи залишаються в мені, змушують повертатися до них думками, до певної міри втручаються у життя, корегують його. Дивно, але вони не зникають в нікуди, а живуть у паралельному світі, час від часу про себе нагадуючи. Окрім того, ми, актори, любимо, немов дітей, персонажі, яких створюємо. Але програмувати своє життя їм не можна дозволяти.

— Чи складно було працювати у виставі «Соло-мія» Олександра Білозуба, граючи легендарну Соломію Крушельницьку? Чи не намагалися під час творчого процесу проводити певні паралелі зі своїм життям, адже усі знаються, що ви дуже добре співаєте?

— Працювати над цією роллю було досить складно. Соломія — реальна жінка, оперна примадонна, світова знаменитість. Тому я сприймала роботу над цією роллю як особливу відповідальність. Навіть виникали запитання: чи маю я на неї право і, якщо вірити у те, що душі живуть, чи не буде Соломіїна душа загалом проти цієї вистави? Я навіть ходила до церкви, подумки розмовляла з нею, сподіваючись на те, що дасть знак, коли їй не подобається те, що ми робимо. І, до речі, зі мною траплялися всілякі прикрощі: була травма спини на репетиції, перед загальним переглядом вистави раптово підвищився тиск, затримався перегляд. Лікарі привели мене до норми, і передпрем’єрний показ все ж таки відбувся. І все це я сприймала як знаки з неба. Навіть на показі не обійшлося без «пригод»: я розрізала магнітофонною плівкою руку на самому початку вистави і закривавила усю сцену. Проте Олександр Білозуб, виходячи з творчого досвіду, сприйняв це як добрий знак. І, слава Богу, все у нас вийшло. Хочу відзначити, що Білозуб — режисер дуже делікатний, з витонченим смаком... Він сам написав інсценізацію і, знаючи, що заспівати так, як Крушельницька, неможливо, акцент був зроблений на пластичне вирішення вистави. До речі, Соломія — образ зібраний. Це образ жінки в мистецтві, актриси, яку поглинає професія цілком, але це все має і зворотний бік. І чи можемо ми напевно сказати, що вона була таким ангелом, як її часто описують. Адже світ театру — складний і підчас жорстокий. Мені як актрисі дуже пощастило, що можу реалізуватися на сцені. А скільки за своє професійне життя я бачила зруйнованих доль, знівечених життів, страшних трагедій поряд із блиском сцени. І глядач захоплений не нами — він любить героїв, яких ми створюємо, хоча вони і живуть у нашій душі та свідомості. А наше ж особисте життя може бути сповнене проблем і негараздів. Тому я не намагаюся ототожнювати себе із Соломією, але як актриса добре її зрозумію завдяки багатому творчому й особистому досвіду.

«СЛУХАЮ... ПРИРОДУ»

— Чи є ролі, про які мрієте сьогодні?

— Хочеться грати не масштабні, пафосні ролі, а, наприклад, Аркадіну з «Чайки» Чехова, Кручиніну («Без вини винні» Островського), в характері яких є — талант і жіноча іронія, професійний досвід і людський цинізм. Це ті ролі, які грають тоді, коли вже зіграно дуже багато.

— Відомо, що ви пишете вірші. Що вас, передусім, надихає?

— Надихати може будь-що: події в театрі, в особистому житті. Часто складається так, що поштовхом для написання є трагічні моменти. Наприклад, великим потрясінням для мене була смерть Віктора Цимбаліста. Це була людина чиста, добра, яка нікому у житті не зробила нічого лихого. Взагалі, часто чомусь вірші пов’язані зі смертями... Стимулом, звісно, можуть бути події в житті дітей, батьків. Наприклад, у свій час на поетичні рядки мене надихнуло 39-річчя подружнього життя батьків ...

— Як вам вдається завжди добре виглядати?

— Можу чесно зізнатися, що нічого специфічного не роблю і навіть деколи дорікаю собі за це: мовляв, можна було хоча б підручними засобами скористатися. Іноді ходжу до басейну. А загалом — гуляю, слухаю... природу. Це дуже допомагає. А щодо модних, рекламованих, дорогих марок косметики, то ставлюся до них досить спокійно. Боляче іноді спостерігати, як багато уваги молодь приділяє зовнішності й так мало — внутрішній сутності. Вважаю, що за поповненням душі краще звертатися до Бога і кращих зразків мистецтва.