Постлюдія...

Стрічка «Ігор Шамо. Постлюдія» Юлії Лазаревської знята за замовленням Державної Агенції у справах кінематографії України, продюсер —  Світлана Зінов’єва. Показові передувало не лише представлення творчої групи, але й повноправних героїв картини —  двох хормейстерів, Наталії Кречно та Олени Скопцової. Останні тут же підняли свої хори для виконання «візитної картки» композитора Ігоря Шамо, пісні «Києві мій». І це прекрасне виконання улюбленої пісні виткало непередавану атмосферу в залі, яка, затамувавши подих, занурилася в арт-документалістику, запропоновану режисером.

Знімати фільм-портрет — річ непроста і маловдячна. Як правило, доводиться обмежуватися «головами, що говорять», які чергуються з кадрами хроніки, яку вдалося відшукати. Авторові цієї картини вдалося знайти чудовий, здавалося б, несумісний тріумвірат. На першому плані — спілкування з родиною композитора, яка давно мешкає в Німеччині. Тут удалося абсолютно київське чаювання, настільки властиве гостинному, завжди відкритому київському будинку Ігоря Шамо, з милими, абсолютно не пафосними спогадами, і зануренням до родинних фотоальбомів.

Другий герой — сама музика композитора, його досі повністю не поставлена і не виконана хор-опера, яка складається з 30 номерів, написана на лібрето Юхимовича. Це сьогодні ми знаємо твори Євгена Станковича, Лесі Дичко, Ганни Гаврилець, написані в цьому жанрі. Але першовідкривачем був Шамо. Сучасна молодь, хористи двох хорів КНУКіМ — «Аніма» і хору ім. Павлюченка, тримаючи в руках партитури і розспівуючись, занурюють глядачів до зачарованого світу музики, гармонії якої — сама Україна. А, коли вони з’являються в костюмах, зроблених Юлією Лазаревською, (бо вона ж — художник-постановник фільму), незвичайної краси головних уборах, (дизайнер Валентина Тищенко), де використані вишивки з колекції Юлії, мимоволі вишиковується часовий міст до параджановського бачення України.

Ну, а третій повноправний герой — наш улюблений Київ, сучасна краса і ритм якого волею режисера і перехресним монтажем, поєднаний зі славетними шістдесятими. Це — відеогімн Києву на музику Шамо.

Юлія Лазаревська — володар безцінного дарунку, який підніс їй на весілля композитор, — пісні «Камінь-сонце».

— Я відчувала трепет, — говорить Юлія, — коли робила цю картину. Знала і захоплювалася Ігорем Наумовичем із ранньої юності. Адже мої батьки дружили з Шамо родинами.

Немає сенсу переказувати історії з цієї картини, її потрібно дивитися. Дивитися очима оператора Миколи Мандрича, камера якого тактовна, розспівана, не боїться довгих планів. Важко передбачити прокатну долю цього фільму, але, безперечно, у нього перспективне фестивальне майбутнє, яким необхідно займатися. Ця стрічка з тих, які гідно можуть репрезентувати Україну світові.