Потрібні якісні переклади для іміджу України

За інформацією журналу «Forbes», попит на твори українських авторів у світі за рік повномасштабного вторгнення зріс майже вдвічі. Іноземних читачів цікавлять книжки про війну, дитяча література та Сергій Жадан і Оксана Забужко. Письменник, літературознавець, краєзнавець Сергій Синюк, видання, якого у співавторстві з польським письменником-репортажистом Кшиштофом Петеком «Тисяча буханців. Нотатки з тилу війни» визнане книгою року в Польщі, переконаний: в Україні є чимало сучасних авторів, твори яких потребують якісних перекладів, а відтак – визнання закордоном. Серед значного творчого доробку Сергія Синюка, як історичні романи, так і літературні біографії, науково-популярні видання… Його історичні статті та експертні думки друкував «День». «Тисяча буханців. Нотатки з тилу війни» («Tysiąc bochenków. Zapiski z zaplecza wojny») – збірник есеїв, репортажів, інтерв’ю побачив світ у польському видавництві «Bukowy Las» наразі тільки польською мовою. Практично готовий переклад на українську. Зараз в тернопільському видавництві готується до друку нове видання Сергія Синюка на тему російсько-української війни «Вжесьня. Враження».

Пане Сергію, чим ваше з Кшиштофом Петеком видання «Тисяча буханців. Нотатки з тилу війни» вразило польських читачів, що його визнали «Книгою року» в Польщі?

Книжка «Тисяча буханців» визнана «Книгою року» в номінації «Література факту» на загально-польському плебісциті, який проводив популярний портал шанувальників книжки і читання Granice.pl. Мабуть, тому частково головна думка, головне враження від цієї книжки сформовані в одній з рецензій, які доволі активно з’явилися в інформаційному просторі, в блогосфері. У цій рецензії йдеться про те, що автори дають до рук читачів потрібну книжку. Тобто, книжка не тільки спонукає усвідомити, що війна не десь там, а війна за якихось кілька сотень кілометрів і то не є так далеко в сучасному світі. Вона ділиться тим досвідом, який, борони Боже, щось, буде потрібен жителям тилу, тим, хто ще рік тому думав, що це його ніколи не зачепить і він війну бачитиме тільки по телевізору. Ця книжка попереджає про те, що може бути і показує як важливо тримати стрій, як важливо кожному знати своє місце в цьому строю. А місце не тільки на передовій, місце знаходиться і в найглибшому тилу, і в найглибшому задуп’ї, як часом цілком літературно кажуть. Тому, мабуть, і є така  позитивна реакція на цю книжку.

У вас було багато зустрічей з читачами. Скажіть, чи відрізняються літературні запити в Польщі та в Україні?

Значною мірою так. Почнемо з того, що в Польщі, як і в більшості центрально-європейських, західноєвропейських країн, повертається на свої позиції втрачена ще в кінці XVIII-го - на початку XIX-го століть література факту. У нас все-таки найуживаніший, найзатребуваніший жанр – це белетристика. Роман або збірка оповідань. Тут вже не обов’язково писати роман художній, щоби достукатися до широкої читацької аудиторії, тут література факту сприймається так, як цілком повноправний, повносправний жанр хорошої читабельної літератури. Це вже не є такий, свого роду, додаток до блокноту агітатора, як то було в часи моєї молодості, і відповідно  –  на цьому ринку з одного боку дуже затишно і комфортно тому, що правила гри вже прописані для нон-фікшну, для авторів репортажних книжок, з іншого боку – це складно і відповідально тому, що традиція накладає свій відбиток, а польськомовна література в ХХ-му столітті мала дуже сильну школу репортажу, літератури факту. Варто згадати Ришарда Капусцінського, нашого сучасника Вітольда Шабловського… Коли усвідомлюєш з чиїми книжками на полиці стоїть твоя книжка, то стає трішки не по собі, але тут дуже добре, що моїм співавтором був не хто-небудь, а сам Кшиштоф Петек. Теж людина далеко не останньої величини в польській репортажистиці і тому книжка сприймалася вельми доброзичливо навіть з цієї точки зору.

Нагадайте коротко, про що йдеться в книжці «Тисяча буханців»?

Починається все, звичайно, зранку 24-го лютого 2022-го року і доводимо ми свою оповідь орієнтовно до 15-го березня. За основу взята реакція на повномасштабне російське вторгнення, реакція на потреби фронту, на потреби внутрішньо переміщених осіб, жителів нашого чудового Волинського Тернопілля. Тобто теперішнього Кременецького району. Показаний той внесок, який робили волонтери, службовці, керівники місцевого самоврядування, добровольці. Можна сказати, книжка має подвійну оптику. З одного боку ми зосередилися на житті відносно невеликої частини території України. З іншого – люди, задіяні в нашій книжці, самі активно контактували в ті дні з великою кількістю людей по цілій Україні й до нас, як до авторів, обізвалися люди творчі, близькі до літератури, яких це повномасштабне вторгнення застало в різних куточках держави, застало в лавах Збройних Сил, по дорозі до мобілізаційних пунктів, за кермом транспорту, що віз якісь потрібні речі і вони довірили нам свої реляції, свої спогади, свої художні тексти, які ми розмістили, звичайно, вказавши авторів. Саме тому ця книжка з одного боку показує цю війну через сприйняття одного району, однієї області, але з іншого боку дає панораму цілої цієї війни, починаючи від передової і через Київ якраз в ті дні, коли він був прифронтовим містом, і до тих сіл, де в терміновому порядку шукали крупи, щоби зробити консервації, шукали дитячі ліжечка для переселенців, шукали теплі куртки, скажімо. Ну, власне кажучи, це вже починається спойлер, а такі речі треба читати тому, що навіть автор свою книжку не перекаже близько до того, як вона була написана. Все-таки книжки свій текст отримують в хвилини максимальної концентрації автора і потім другий-третій раз так того вже не розкажеш.

Пане Сергію, ви говорили що працюєте над українською версією книжки, адже наразі вона видана польською і не всім доступна для читання в Україні.

Ситуація така, що права на цей текст відповідно до угоди далі посідає видавництво. Мушу зазначити, що спільними зусиллями україномовна версія вже готова на 90 відсотків. Ну, але для того, щоби ми не відставали і не залежали від думки видавця, вже готова і віддана до українського видавництв книжка в принципі аналогічна за часом і за тематикою. Але це книжка про те, що робилося по західний бік польсько-українського кордону, про те, як активізувалися наші громадяни, які на момент початку війни жили і працювали в Польщі, як допомагали Україні, знову ж таки, функціонери і працівники місцевого самоврядування. Усе це показано на прикладі дуже нестандартного для Польщі, але разом з тим в чомусь дуже типового міста Вжесьня. Тому книжка так і називається «Вжесьня. Враження». Вона співмірна за обсягом до «Тисячі буханців», скомпонована за тим самим принципом. Тобто репортажі, інтерв’ю і свідчення очевидців. Це вже книжка моя сольна і маю певну надію, що вона зацікавить нашого читача тому, що там міститься досить цінна і важлива інформація про те, що відбувалося в перші дні, тижні і в перші місяці війни тут в цій стороні. Також досвід Вжесьні – це взагалі дуже цікавий досвід успіху, досвід того, як місто шукало і знайшло себе після крупної адміністративної реформи. А я дозволю собі нагадати, що адміністративна реформа це те, що перервало повномасштабне російське вторгнення, це те, що ми не закінчили і зараз, в принципі, багато наших малих і середніх міст шукають себе в нових ролях, шукають себе в ролі центрів громад, в ролі центрів укрупнених районів і новітня історія Вжесьні – це дуже цікавий приклад для наших міст з населенням від 15-ти до 50 тисяч.

Чи буде переклад?

У цивілізованому світі розмови про переклад починаються тоді, коли є надрукований тираж мовою оригіналу. Як тільки вийде тираж оригінальний, як тільки я отримаю авторські примірники, то ці примірники підуть в роботу. Уже одне з видавництв зголосилося серйозно розглянути цей проект. Є люди, які спроможні цілком адекватно перекласти текст і я думаю, що затримки з польським варіантом не буде.

На вашу думку, чи варто під час війни писати тільки про війну?

Звичайно, ні. У 2014-му році, коли ми з колегами комплектували польові бібліотечки для воїнів, тоді ще АТО, солдати казали: не везіть нам книжок про війну, ми війни по горлянку маємо довкола, везіть нам книжки про те, що нам робити після війни, чим нам зайнятися після війни. Власне цими запитами була викликана поява серії «Красиве і корисне» –  кишенькових книжечок, які спочатку робилися методами самвидаву. Потім цю серію узаконило тернопільське видавництво НК «Богдан» і вона та серія «Ім’я на обкладинці» почали виходити в них.  Я от бачу по ситуації в Польщі, чую від дівчат і хлопців, які бували в інших країнах, що зараз, коли минув рік від початку цієї повномасштабної агресії, принаймні в Європі вже не стільки цікавить, хоча, звичайно, тривожить людей сама оця російсько-українська війна. На перший план виходить зацікавлення феноменом України і українців. Звідки ми такі взялися? Звідки ми взяли сили на те, щоби протистояти отому чудовиську, яким лякали цілий світ? І тут досить затребуваними виявляються, скажімо, історичні романи, повісті і навіть те, що в нас називають жіночим романом. Тому майже кожна моя зустріч так чи інакше плавно переходить в бібліотекарську міні-лекцію про кількох найцікавіших, найчитабельніших українських авторів белетристики кінця ХХ-го - початку ХХІ-го століть. Тим більше, є про кого розказати, є про що розказати і єдине, що вельми боляче  –  це те, що я не можу зразу порекомендувати книги цих авторів у перекладі польською мовою. Як сумно пожартувала одна польська колега-бібліотекарка: «Ми думали, що вся українська література сучасна складається з двох авторів. Починається з передостанньої букви нашої абетки і закінчується останньою». Тому, що передостання літера в польському алфавіті «Z», як Забужко і остання «Ż», як Жадан. В основному книги цих двох авторів присутні і попри все те, що ці автори зробили і роблять для України, для української літератури все-таки їхні тексти  –  це не зовсім те, чим завойовуються симпатії справді широкої аудиторії. І тому з одного боку я дуже тішуся, що вийшли друком тут книги Богдана Коломійчука, тішуся, що набули нового життя книги Олександра Ірванця, Юрія Андруховича, але разом з тим от гостро би бракувало перекладу хоча би одного романного циклу Лесі Романчук-Коковської. Можливо, були би потрібні переклади кращих романів Романа Іваничука. У мене в голові вже вишикувався ряд з 25-30 прізвищ  і тому, знаючи хто читає «День», дуже хотілося би активності провідних фахівців профільних установ та організацій, їхньої активізації якраз в керунку забезпечення якнайшвидшого перекладу і друкування польською, німецькою, чеською, словацькою мовами просто міцних книжок міцних жанрових авторів тому, що саме це показує імідж України, образ України, якими ми були, чому ми стали такими, якими є і те, якими ми, скоріше за все, будемо в найближчому майбутньому. Не так давно мав суперечку в Фейсбуці з однією нашою «тоже украінкой», яка з піною біля губи доказувала польським читачам, що два головних українських письменники  – це Гоголь і Булгаков. От приблизно так «тоже украінци» з паспортами різних країн намагаються спотворити оцю реальність і єдиною відповіддю правильною на те є, власне, друк якісних перекладів хороших сучасних українських книжок.

Лариса МИРГОРОДСЬКА, Тернопіль