Повернення «Блудного сина»

Після гучної і вдалої московської прем’єри минулого року «Старший син» у постановці Павла Сафонова (Театральна компанія «Вільна сцена») виставу побачили українські глядачі. У головній ролі виступив популярний російський актор Віктор Сухоруков, і це стало визначальним у новому сценічному прочитанні п’єси Олександра Вампілова.

Багатьом глядачам запам’ятався однойменний фільм Віталія Мельникова, де головну роль зіграв легендарний актор Євген Леонов, а його партнерами були Микола Караченцов, Михайло Боярський і Світлана Крючкова. Фільм вийшов 1976 року. За радянських часів скепсис з приводу того, що «всі люди — брати» Вампілову пробачити не могли (його п’єси виявлялися наскільки песимістичними, настільки і просвітленими). Особлива вампіловська аура розчарованої душі чіпляла і не відпускала. Кожна історія драматурга виявлялася ланцюжком обманів і освідчень, туги за справедливістю і неможливістю її досягти.

Віктор Сухоруков ще до прем’єри заявив, що з Леоновим не хоче змагатися. Якщо герой Леонова — Сарафанов був питущим і втраченим, то Сухоруков зробив цей персонаж піднесено-дивним і майже блаженним. Актор разом із режисером побачив у п’єсі Вампілова чудодійну і «голлівудську» історію, в якій наявні біблійні теми, — помилки, надбання, мужності, сирітства і, найголовніше, — всепрощення.

Слово «голлівудське» виплило не випадково. Декілька років тому вийшов американський варіант «Старшого сина» режисера Маріуса Балчунаса, який став відомим завдяки таким стрічкам як «Ржевський проти Наполеона», «Любов у великому місті» або «Гітлер капут», де було багато несмаку і глупоти. А історія «старшого сина» і його «блаженного» батька, перенесена в країну емігрантів Америку, залишилася на цьому тлі пронизливо вампіловською, трагікомічною історією, про яку нам розповідав свого часу Леонов, а зараз по-іншому її оповів Сухоруков.

З ним у ансамблі грають актори, знані масовому глядачеві за серіалами, і тому їхня поява на сцені викликає хвилю оплесків (Євген Циганов/Євген Пронін, Євген Стичкін, Євгенія Крегжде, Ольга Ломоносова, Василь Симонов, Роман Полянський). Але Віктора Сухорукова люблять по-іншому. Його дивовижна гра, бо він мріяв не один рік зіграти Сарафанова і вважає цю роль рисою для себе, переходом у акторську зрілість, не залишають байдужими глядачів. Актор не обдурює публіку, обіцяючи їм катарсис, як очищення душі. А в фіналі йде ще далі — завершальна мізансцена копіює знамениту картину Рембрандта «Повернення блудного сина». Критики ламають списи з приводу того, чи виправдано таке розв’язання, чи немає тут режисерського свавілля і дешевого пафосу. Але очевидно, що гра Сухорукова, його акторська і людська харизма підносить виставу до високих узагальнень.