Повість про абата дю Бюкуа

Жерар де Нерваль, талановитий письменник і дуже серйозна людина, що прогулювався Парижем з омаром на повідку, мало не найбільш гостроцікаву свою книжку написав про пошуки книжки.* І якщо повість про самого абата дю Бюкуа, як кажуть, на знавця, то до перипетій пошуків стародавнього фоліанта з його життєписом, сліди якого то з’являються, то губляться в Брюсселі, Франкфурті та Парижі, Генуї, Комп’єні та Ерменонвілі, не залишиться байдужим жоден справжній читач і збирач книжок.

Утім, Нерваль не єдиний автор, який зумів вирахувати формулу успіху в бібліофілів і книголюбів. Шарль Нодьє, Умберто Еко й Артуро Перес-Реверте теж мучать і принаджують нас вишуканими описами порваних сторінок, широких полів із таємничими позначками, шкіряних палітурок, важких томів і стародавніх гравюр. І в якийсь момент доля книжки починає хвилювати нас набагато більше, ніж доля людських персонажів, а прагнення самому доторкнутися до неї, побачити, потримати в руках перевищує жагу володіння будь-якими скарбами. Чи не тому, що ми впевнені — усупереч усім запевнянням — що рукописи, на жаль, горять?

До 1974 року відновити втрачені в попередніх війнах та експропріаціях сімейні бібліотеки, а — більше того, — зібрати нові було нелегко. Більшість улюблених і бажаних книжок потрапили до унікальної категорії «не заборонених, але й не дозволених». Теоретично, цих авторів десь і колись видавали, теоретично, їх десь і хтось читав. Щасливі власники мали ділитися з менш щасливими товаришами. І ділилися; найчастіше — небезкорисливо, але однаково дякуємо, бо ж куди ми без них, благодійників?

Малою віддушиною були журнали, в яких зрідка прослизали немислимі тексти; їх розмножували на старомодній копіювальній техніці (я й сьогодні з неймовірною ніжністю ставлюся до непід’ємного тому «Майстра і Маргарити» альбомного формату з товстими сірими сторінками), їх передруковували від руки — і копірка, і пишуча стрічка були пробиті до дірок. І за останній, десятий, так званий сліпий екземпляр, про який можна було сказати тільки одне: він блідо-чорнильного кольору, — тривали такі самі запеклі бої, як і за фамільний діамант, випадково не згаданий бабусею в заповіті.

Серйозні установи перетворилися на філії палітурних майстерень, і в пристойному суспільстві було б незручно вимовити вголос, що ти не вмієш зброшурувати кілька сторінок «Ханського вогню». А палітурки? З темно-зеленого, темно-синього, сіро-голубого чи брудно-рожевого шорсткуватого паперу, з тоненькою смужкою кольорового дерматину...

У моїй бібліотеці ці зворушливі скарби стоять у тому самому ряду, що й майже така сама на вигляд, старезна, жахливо видана, невтямлива «Гуси-лебеді» з вицвілим написом «Тусю, назавжди запам’ятай 1917 рік».

У 1974 році виявилося, що кілька кілограмів газети «Правда», «Красное знамя» та «Известия» (що там ще обов’язково передплачував передовий будівник комунізму, який прагнув безперешкодно читати «Химию и жизнь» та «Иностранную литературу»?) з останніми відомостями з місця будівництва магістралі, що сягає в невизначене майбутнє, і репортажами про проведення надцятого з’їзду КПРС, можуть стати щасливим квиточком, пропуском до Чарівної країни.

У фільмі Віктора Флемінга «Чарівник країни Оз» використано чудесну візуальну метафору: щойно Еллі-Джуді Гарланд ступає на дорогу з жовтої цегли, чорно-білий світ канзаських буднів вибухає сяючим торжеством «Техніколора». Щось подібне чекало тих, хто вперше з трепетом обміняв макулатурне приношення на квиточок із різнобарвними маленькими марочками: рожевими, зеленими та блакитними... (Пригадуєте Тома Сойєра з його червоними, синіми і жовтими квиточками, за які йому врочисто вручили Біблію в недільній школі?). І людина, яка жила в дощатій чи бляшаній будівлі, пофарбованій олійною фарбою, сама того не підозрюючи, ставала Гудвіном. Тільки правильним — котрий не вивозив зі світу дива, а впускав до нього всіх охочих.

Ми вже не пам’ятали, що таке різдвяний вертеп, а жаль, бо найбільше на чарівний вертеп це й скидалося. Марка на один кілограм, три, п’ять — і після спортивних змагань у книгарні та загально зміцнювального стояння в черзі в юрбі однодумців і споріднених душ, ви ставали щасливим власником «Віконта де Бражелона», з яким востаннє стикалися в закритому залі бібліотеки Скадовського.

А торжествуючий шепіт у задніх рядах: «Залізний король — це не той, котрий носить залізну маску?! Буде ще один?!!» — лише це багато вартувало.

Найбільш читаюча у світі країна заново відкривала Дюма, Дрюона, Еберса, Честертона та Джека Лондона; вникала в труднощі життя та побуту фараонів і мала особисті причини ненавидіти негідника Нерона; рвонула уточнювати, чи бувають на світі чорні тюльпани, і марила ночами про великий будинок, головною окрасою якого будуть маленькі господарки. Неспокійне, цікаве тоді було життя, усі хвилювалися: чи гоже ліліям прясти? І впадали в прострацію, з’ясувавши, що таки ні.

Я не стверджую, що все було саме так світло і безхмарно.

Але жанр «макулатурної» книжки почив у Бозі разом із величезною країною, яка з ким хотіла, з тим і граничила. А про мертвих хочеться згадувати тільки хороше.

Запустіть будь-якого бібліофіла сімдесятих до нинішньої правильної книгарні чи на ринок, ту саму Петрівку. Він неодмінно вирішить, що нарешті помер, і за всі страждання йому дали відпустку до раю, бо тільки райські кущі можуть у його уявленні так виглядати. А бородатий чоловік, який запитує: «Як, хіба ви ще не читали останнього Фаулза?» — неодмінно ключник Петро; і горе тому, хто не читав, і, звичайно ж, давайте, давайте хутчій, поки не повернули на грішну землю.

Не варто ремствувати нині на засилля Доценків, Донцових і Мариніних. Книжок багато, як щастя, — вистачить усім: і тим, хто шукає Гумільова, Мандельштама та Бродського; і тим, хто мріє про томик Каттнера, Шеклі чи — страшно сказати! — Стругацьких. А «Божественна комедія» у двох томах із золотими краями та коментарями на широких, у півдолоні полях? А подарунковий репринтний Шекспір? А «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» і «Назву себе Гантенбайн» у чудесних твердих обкладинках — не хочете? А спогади Гейнца Гудеріана? А Лоренс Стерн? А Гермеси Трисмегіст, Папюси й інші астрологи-хіроманти? А «Сказання про падіння дому Тайра»? А Вудхаус? А Війон — у кількох, причому, виданнях? А «Ісе-моногатарі» у «Літпам’ятниках» — одразу на декількох розкладках, вільно — і його найближчий, за видавництвом, родич Томас Мелорі з легендами про Артура та лицарів Круглого столу, через які чверть століття тому руйнувалися долі та розпадалися сім’ї? І ніхто не трощить прилавки?

І все-таки зараз це — дійсність, про яку мріяли; а тоді — казка.

Воля ваша, не уявлю я за всієї моєї небідної уяви, як тепер, повертаючись із Петрівки чи з «Букви» з томиком Фрая, Даррелла чи Павича, глава сімейства чинно всідається за столом, урочисто розгортає пакет, а домочадці вже довірчо обсіли його, нетерпляче дихають у вухо, нервово втретє витирають руки об фартух у горошок, щоб не забруднити обкладинку, — і ось він, момент істини: книжка, яку читатимуть вечорами вголос.

Незаборонений плід невже не солодкий?

Тужити за минулим та повертатися туди не варто. Хоч би через ту просту причину, що минулого немає — воно вже було, і його більше ніколи не буде. Утім, будь-яке минуле заслуговує на те, щоб його пам’ятати та поважати.

У того самого Нерваля згадується історія, яку в певних колах вважали хоч і неймовірною, але не вигаданою. Історія про те, як улюблений Нод’є, Дюма, Ростаном і Сент-Бевом пан де Сен-Мартен, котрий усе життя прослужив хранителем бібліотеки Арсеналу в Парижі, і після смерті продовжував навідуватися до колишнього свого житла, не бажаючи розставатися з улюбленими виданнями XVI і XVII століть, які він збирав. Наполегливий привид щоночі дзвонив у дверний дзвоник, просячи, щоб його пустили до бібліотеки, доти, поки хтось не відслужив месу за упокій його душі.

Хто відслужить заупокійну за бідним хмурим привидом, який бурмотів «кладіть сюди, на ваги»; за власником дощатого сарайчика, єдиним скарбом якого були квиточки з кольоровими марками; за скупим лицарем, якого постійно осаджували «безмакулатурні» із зім’ятими п’ятірками і троячками, позиченими до зарплати? Чи захоче хто-небудь?

Може, сьогодні, 30 років по тому, посередині нинішнього книжкового достатку, усе- таки варто пом’янути його добрим словом. Нехай він іноді лякав нас, нехай бував нестерпний і недружелюбний часом, але він був першим, хто прочинив нам дверцята до Кролячої нори, де «чим далі, тим цікавіше і цікавіше».

Ми нині рідко докладаємо титанічних зусиль, щоб роздобути книжку, бо незабаром її не можна буде знайти взагалі; ми нині рідко читаємо ночами, бо завтра доведеться віддавати, а відірватися неможливо, і «вставляти в очі сірники» — це вже не стільки образний вислів, скільки керівництво до дії. Нам нині більше доступно, а там, у минулому, ми вже бували і назад не хочемо. Ми нині не кращі і не гірші — ми такі, які є.

Але, здається, тридцять років тому ми гостріше розуміли, що рукописи все-таки горять.

* Жерар де Нерваль «Доньки вогню», повість «Анжеліка».