...Повинен бути хоч один...
Ця збірка скоріш за все не потрапить до жодного бібліографічного реєстру. Звістку про неї залишається передавати з уст в уста, як передаються легенди й міфи.
"До збірника творів Харківської літературної корпорації "Червона фіра" увійшла громадянська та філософська лірика, пейзажні акварелі, великі епічні полотна, сповнені щирого гуманізму, віри в добро і справедливість. Поезії "Червоної фіри" позначені самобутністю світобачення, високою поетичною культурою, філософською мудрістю".
Це - з "видавничої" анотації. Видавництво має трохи смішну (хоч загалом несмішну) назву "Тутвидав" і розташоване в Харкові, що не означає, ніби воно справді існує. Уся "видавнича" атрибутика, включно з редукованим "рускім матом" у фіналі анотації, двічі поспіль ужитим (всує?) епітетом "філософський" та іншими анотаційними банальностями, включно із жанрово-сленговим означенням "стіхи" у вихідних даних, та й у цілому - весь недбало-хунвейбінівсько-постпанківський імідж видання (ксерокс чи лазерка? - от у чім проблема проблем для прийдешніх дослідників!) цілком недвозначно вказують на т. зв. "стьоб", до якого, вочевидь, навіть зобов'язує ситуація. Адже це видання по-своєму ювілейне, присвячене "п'ятій річниці від дня запліднення". Кого або що було запліднено в Харкові чи деінде на світі того дня, чітко з'ясувати зі сторінок тутвидавського продукту майже не вдається, що знову ж таки аж ніяк не вибивається поза межі концепції.
Усе це на вчорашній день, слава Богу, вже було досить не нове, але, додам від себе, усе це й сьогодні досить симпатичне (як колишній співредактор колишнього "Четверга" маю щодо таких штучок свої персональні сантименти).
І ось - "Динамо Харків", чотирнадцять віршів Сергія Жадана. Тут відбувається різка зміна правил гри, чи (як би його встромити це слово доречніше?!) - зміна дискурсу. Літературний хуліган-гаврош виявляється "класицистом". Або ще: вчорашній вундеркінд виявляється майстром. І річ не тільки у (див. анотацію) "високій поетичній культурі" - з виразно "бродською" строфікою та, головне, ритмікою, річ не у вишуканості й філігранній виробленості, викінченості кожного поетичного вузла, тим більше, не в римах, майже без винятку точних і звучних, але ніколи не банальних. Річ, отже, не в техніці, хоч і вона тішить старого зануду-бубабіста, часом прихильного до ще арістотелівської дефініції, буцімто "прекрасне - це тяжко". Поетична техніка Жадана вже сьогодні доведена до глухого кута досконалості, українську мову ще раз перевірено на природність і пластичність, формальна винахідливість перебуває в найтіснішій єдності з формальною строгістю, з обмеженнями й перешкодами. Мабуть, свобода творчості передбачає одну з найсолодших складових - свободу створювати собі перешкоди. Не так важливо, чи вони долаються. Хоч у випадку із Жаданом зазвичай долаються.
Сергій Жадан походить із найсхіднішої, яка тільки є, України. Мешканці тих околиць, дотепер користаючи з невизначеності й відвертої проблематичності державного кордону, в помітній своїй частині займаються чимось, на кшталт контрабанди. Здійснюючи затяжні рейди в глибини Євразії, вони не завжди усвідомлюють себе мандрівниками в чужій країні - ландшафти, мова і способи виживання нічим не відрізняються від домашніх. Тільки існування митниць та об'їзних доріг змушує пам'ятати про нову геополітичну реальність. Загадкового в цьому нічого немає. Загадковою є поява серед них Жадана.
Звідки приходять поети, особливо в нашій брутальній країні, де прірва між ними та рештою люду робиться просто-таки екзистенційною? Звідки береться ця потреба, цей "тутвидав"?
Можу припустити лише одне: Хтось із високого неба ткнув перстом кудись у напрямку районного центру Старобільська і мовив: "Ти, малий!" А далі все відбувається ніби й самопливом: харківське силове поле, робота душі, любов, шукання точної рими. І - поезія, ця красива жестикуляція, це жорстке чоловіче мовлення без жодної соплі - вірші розпачу, що самі є радістю, вірші безнадії, що самі є надією.
