Поза контролем

«Наді мною згустилися хмари, вони стежать за кожним моїм кроком...»

Це слова з передсмертного листа лідера британського пост-панк- гурту «Джой Дівіжн» Яна Кертіса. Вони звучать у фільмі «Контроль», знятому Антоном Корбайном за мотивами книги спогадів «Дотик із відстані», написаної вдовою музиканта Деборою Кертіс. Менш ніж за рік картина отримала кілька десятків нагород, серед яких — такі значні, як спеціальна згадка в конкурсі дебютантів Канського фестивалю «Золота камера», а також національна британська кінопремія БАФТА за кращий сценарій Метту Грінхелджу. Від учора «Контроль» завдяки сприянню компанії «Артхаус Трафік» іде у вітчизняному прокаті (зокрема, у столиці його показують у кінотеатрі «Київ»).

Прийшовши на незалежну сцену Манчестера в самий розпал панк-анархії у Сполученому Королівстві, Кертіс створив щось набагато глибше й музично багатше. Його пісні побудовані на загальноприйнятому тоді гітарному мінімалізмі, проте без розхлябаності. Короткі акорди сплітаються в нервові трелі, мінорні клавішні додають композиціям гіпнотичного об’єму, а ритм підтримує суха, математично чітка ритм-секція, що для рок-музики на той час було вкрай незвично. Голос Кертіса — без надриву, низький і зовні спокійний, глибший від будь-якої депресії. Тіло: молода людина з білим обличчям, що напружено застигає біля мікрофона, — і раптом розриває заціпеніння судомним незграбним танцем, дивною, зламаною пластикою рук. У всіх компонентах «Джой Дівіжн» являла собою справжній шедевр меланхолії.

Музично панк оформився в США; там уже наприкінці 60-х похмурим дисонансом на фоні вудстокської ейфорії звучали рок-н-роли Іггі Поупа, монотонно молотили по гітарах «МС5», а у Нью-Йорку на «Фабриці» Енді Ворхолла його неслухняні протеже «Вельвет Андерграунд» із садомазохистським запалом співали про героїн і «Венеру в хутрі». Однак забезпечити панк руйнівною ідеологією (силами бунтаря, модника, інтелектуала і творця «Секс Пістолз» Малькольма МакЛарена), надати йому лякаючої, нігілістичної потужності, зробити його ріжучою кромкою контркультури змогли саме у Великобританії в 1976—1980 рр.

Належної рефлексії на екранах, проте, не було; «Велике рок-н- рольне шахрайство» того ж МакЛарена (1980) — не більше, ніж кумедний артефакт. Беручи до уваги надзвичайно багату американську рок-фільмографію, відповідь Островів затрималася на десятиріччя. Осмислення феномену почалося, коли в кіноіндустрію прийшли люди, які виросли на музиці 70-х. «Контроль» слід розглядати як частину британського музичного вторгнення в кінематограф останніх років: тут теж можна назвати такі фільми, як «Цілодобові тусовщики» відомого англійського режисера Майкла Вінтерботтома (2002) і «Братів по року» (2005) — історія одного вигаданого гурту, очолюваного... сіамськими близнюками, знята колишніми документалістами Кітом Фалтоном і Луїсом Пепе (за романом патріарха британської фантастики Брайана Елдісса, чиє оповідання раніше лягло в основу сценарію «Штучного інтелекту» Кубрика-Спілберга). Найбільш значущим у цьому ряді, однак, слід визнати саме «Контроль».

Зачарований свого часу музикою «Джой Дівіжн», Корбайн переїхав із Нідерландів до Британії і став штатним фотографом гурту. Він добре знав і Кертіса, і його творчість, і його оточення. Маючи, до того ж, книгу Дебори, Корбайн, із його досвідом відеорежисури для багатьох зоряних виконавців, від «Металліки» до Брайана Адамса, міг би піти второваною стежиною життєписної спекуляції: зробити щось на кшталт півторагодинного кліпу, рівномірно нарізавши пісні, скандали, уривки з інтерв’ю тощо. У фільмі вистачає і пісень, і скандалів, але Корбайн уважний там, де кінобіографи вимикають камеру. Особливість «Контролю», дуже точно знятого на чорно-білу плівку, — в зонах мовчання; тут, якщо завгодно, виявляється зосередженість фотографа. Мереживо проводів на тлі неба, згорблені двоповерхові вулички британської провінції, фрагменти невибагливих інтер’єрів, красномовні паузи в діалогах, тривалі середні й великі плани: складно створити візуальний аналог музики, але можна втілити прозу буднів, з якої музика росте.

Пісня «Контроль» — про божевiльну дівчину, котра нападає на перехожих, завмирає на підлозі без ознак життя, she’s lost control again; що б його не надихнуло, Кертіс, по суті, співає про себе. У першому наближенні герой Сема Райлі — звичайний манчестерський хлопець, для якого власний талант виявився непосильно важким тягарем. Ба більше. Кертіс у «Контролі» — це людина, проблема якої — не тільки епілепсія (лікарі були безсилі проти хвороби), не лише негаразди в дуже рано створеній сім’ї, а сутнісна невпорядкованість, уподібнена у «Квітах зла» Бодлера до величезних крил, які заважають художнику ходити по землі. Власне, таким прОклятим поетом зображають Кертіса і Корбайн, і Райлі. З оголеними нервами, з напівдитячим обличчям, постійно на межі зриву або злету — він приречений від початку. І його самогубство не виглядає ні актом відчаю, ні наслідком тимчасового затьмарення. Корбайн делікатно відводить погляд від останніх секунд життя героя. Бачимо лише мотузку, що невблаганно натягується, чуємо різкий звук, далі — падіння у темряву. Він утік від контролю — будь-якого контролю.

І жодного пафосу в фіналі, лише остання пісня. Ні, не «Контроль» — «Атмосфера»:
Відкритий для поглядів
Ідучи по повітрю
Впійманий ріками...
Не йди в мовчанні
Не йди

і чорний дим, що відлітає в затягнуте хмарами небо. Нічого зайвого. Ян Кертіс звів рахунки з життям 18 травня 1980 року у віці 23 років.