Про книги, війну і мир

Слова Юрія Андруховича завжди відлунюють у суспільстві — над ними замислюються, їх обговорюють, погоджуються чи критикують. Напередодні Нового року «День» розпитав патріарха «сучукрліту» про підсумки 2015-го, рецепцію української культури на Заході, власні творчі плани, війну і політику.

— Які українські книжки вважаєш подіями 2015 року?

— Їх небагато, але вони є. Думаю, що їх і повинно бути небагато, це нормально. Дуже сподобалася збірка культурно-філософської есеїстики Володимира Єрмоленка «Далекі близькі». Також збірка і також есеїв «Більше/Менше» Олександра Бойченка. Надзвичайно важливе культурно-антропологічне дослідження Олі Гнатюк «Відвага і страх». А дослівно вчора я мав нагоду побувати на презентації унікального арт-бука — поеми Григорія Чубая «Марія» у виконанні молодих і талановитих митців Марії та Володимира Гавришів.

— Після Євромайдану на Заході значно зросло зацікавлення Україною, а відтак — українською літературою. Інтерес цей поволі спадає?

— Я не дуже поділяю враження, що нашою літературою зацікавилися саме після Євромайдану. Тим більше, що Євромайдан спричинив якийсь особливий попит на українську книжку. Ні, на жаль (або й на щастя), не спричинив. У неї, нашої книжки, так би мовити, доволі стабільні і рівні відносини із західними видавцями, десь починаючи із перших років цього століття. Найбільше нас читають у Польщі та німецькомовних країнах. Так було і перед помаранчевим Майданом, так є і після Євромайдану. Прогрес можна зауважити лише в тому, що поступово зростає кількість українських письменницьких імен, твори яких виходять у перекладах. Поміж першим і другим Майданами їх можна було перелічити на пальцях однієї руки, а тепер двох (усміхається. — Авт.). Проте до якогось українського буму справа поки що не дійшла. І водночас я хотів би заперечити те, що інтерес до української літератури пішов на спад. Він просто ще не досягнув якогось особливого піку, то й немає звідки спадові взятися. 

— Трендом останнього року стала воєнна література. Який текст про війну запам’ятався тобі?

— Найсильніше враження на мене справив поки що не опублікований роман донецького автора Володимира Рафеєнка (він тепер вимушено живе в Києві) «Долгота дней». Автор надав мені можливість прочитати цей твір ще в рукописі, я отримав максимум читацького задоволення. Дуже раджу запам’ятати цю назву і стежити за появою книжки наступного року. Ну і, звичайно, будемо сподіватися, що й українською мовою з’явиться нарешті хоча б один твір, рівний Рафеєнковому.

— Твоє давнє інтерв’ю про Донбас часто згадують — хтось називає його пророчим, інші ж критикують. Цього року ти з гуртом «Карбідо» побував у прифронтовій зоні, зокрема ваш концерт відбувся з аншлагом у Маріуполі. Чи змінилося якось твоє сприйняття Донбасу після цього?

— У Маріуполі мене просили не називати їх частиною Донбасу — вони Приазов’я. Щоправда, пізніше відбулися вибори, які показали, що в більшості своїй населення міста все-таки радше донбаське. Українські патріоти Маріуполя ще у вересні, коли ми приїхали до їхнього міста з концертом, нарікали на центральну київську владу, яка, мовляв, відверто зливає Маріуполь Ахметову й нічого не робить, щоб на виборах створити йому хоч якусь конкуренцію. Тобто все дуже схоже на «договірняк». Моєму сприйняттю, отже, поки що важко змінюватися, бо ніхто йому в цьому особливо не допомагає (усміхається. — Авт.). Як 2010 року, так і сьогодні я вважаю, що населення донбаського регіону в масі своїй не хоче вважати Україну своєю країною. Можливо, там є якась динаміка, можливо, для України вона навіть і позитивна. Тобто я не виключаю, що проукраїнськи налаштованих людей під впливом цієї війни стає більше. Але я так само не можу виключити і протилежної тенденції. Що я знаю напевно — нам нікуди не подітися від якогось референдуму, плебісциту чи опитування тамтешнього населення. Треба розуміти, на який відсоток наших там можна розраховувати. Скільки їх таких, що стабільно за Україну — десять відсотків, тринадцять, двадцять? Однак для отримання коректного результату там повинен запанувати мир. Не якесь перемир’я, коли зусібіч продовжують стріляти, а справжній мир.

— На початку грудня українська делегація (Стус, Мудрак, Олійник та інші) взяла участь у культурному форумі в Мінську, де говорили про порозуміння, в тому числі з російськими федеральними чиновниками. Пізніше до Харкова запросили Олену Заславську із «ЛНР», також буцімто заради діалогу. Але, до речі, в липні цього року ти відмовився від дискусії з російським письменником-нацболом Прилєпіним, що мала відбутися в Німеччині. Як ставишся до ідей «діалогу» з трубадурами російської пропаганди, чи є в цьому якийсь сенс, перспектива?

— Це питання не має якоїсь єдиної відповіді. Ось ти згадав аж три випадки, і всі вони доволі різні. Перший — українська делегація в Мінську — нічого, крім знизування плечима, в мене не викликає. Ну гаразд, поспілкувалися ці люди з федеральними чиновниками. Подали Кремлеві надію, що з Україною не так усе й погано, і «п’ята колона» завжди готова повернутися до спільних радянських цінностей. Тобто по-своєму зробили хорошу справу, вводячи кремлівських ідеологів в оману. А що ж до Заславської, то це чергове свідчення того, що німецькі фонди, які за свої гроші визначають і диктують персоналії учасників, ще далекі від неповерхового розуміння того, що в нас відбулося й відбувається. Але вони, сподіваюся, вчаться на власних помилках. Загалом же із Заславською дискутувати добре, бо рівень її мислення, інтелекту, як і художня цінність її віршів, щиро кажучи, — нижчі плінтуса. Тобто перемога над Заславською в дискусії просто гарантована будь-кому з огляду на всі ті нісенітниці, які вона весь час меле. Вона не просто слабка — вона ніяка дискутантка. А з погляду німецьких організаторів вона чи не єдина, хто відповідає всім трьом їхнім критеріям: вона жінка, вона пише російською і представляє «іншу сторону». Все, іншої такої немає! Тому, ймовірно, її ще запрошуватимуть і запрошуватимуть. Коли ж говорити про Прилєпіна, то він начебто і справді талановитий письменник. Я кажу «начебто», бо жодного його тексту, здається, не читав і дозволю собі додати, що читати не збираюся. Однак якби та дата, на яку німецькі організатори призначили дискусію з Прилєпіним, виявилася в мене вільною, то я все-таки добряче подумав би і, мабуть, погодився б. Але, в будь-якому разі, я не став би з ним там якось брататися, це виключено. Ну, хіба що він привселюдно визнав би Путіна х*лом, але це неможливо.

— Наприкінці року у ВР зареєстровано подання на звільнення міністра культури Кириленка. Як оцінюєш його роботу на посаді, чи має він шанс втримати крісло?

— Мені складно оцінювати його шанси, бо я не в курсі всіх підкилимних розкладів, компромісів, обмінів фігурами тощо. Міністр він, як на мене, поганий, але апаратник дуже досвідчений і, я сказав би, спритний. Тому цілком може і втриматися. Насправді не було в нас кращого міністра культури, ніж його попередник Євген Нищук. Я за те, щоб він знову очолив усе те невдячне і занедбане хазяйство.

— Якими книжками, перекладами й концертами потішить нас Юрій Андрухович наступного року?

— Найближчий за часом — вихід мого перекладу «Ромео і Джульєтти» в Івана Малковича. Десь у січні-лютому ця надзвичайно гарна книжка (як і «Гамлет», її блискуче оформив Владислав Єрко) має з’явитися. Над перекладом я працював кілька років, потім ще чотири роки мій готовий переклад чекав Єркового художнього втілення. Так що можеш собі уявити, з яким нетерпінням я чекаю — не дочекаюся. А концертна програма: на квітень ми з друзями — музикантами гурту Karbido готуємо кілька ювілейних концертів до 10-річчя виходу у світ нашого першого альбому «Самогон». Обіцяю: в першій половині квітня ми зіграємо такий концерт у Вроцлаві, а наприкінці того ж місяця — в Києві. Може, ще й в Одесі. Ну, а про мої нові книжки скажу таке: я докладаю всіх зусиль, аби наступного року побачила світ принаймні одна з них. Але яка саме — поки що не казатиму.