Про мистецькі радощі та печалі
Театр — субстанція мінлива й насичена подіями, як саме життя. Відстежити всі його успіхи та невдачі вкрай важко. Сонячними «зайчиками» тут і там виблискують прем’єри, проекти, фестивалі. Донецький академічний музично-драматичний театр мужньо й успішно продовжує культивувати українську мову в зрусифікованому місті. Центральна Україна провела передювілейний — 19-й! — фестиваль-конкурс «Січеславна». У Білій Церкві відродився з творчого і матеріального попелу обласний театр ім. П. Саксаганського, тепер це — чарівний маленький палац із пристойними виставами. У Черкасах невгамовний Сергій Проскурня плекає мультимедійний театр, створюючи до нього вистави-ескізи на теми Тараса Шевченка. У Львові продовжує ставити гарні вистави (особливо за А. Чеховим) режисер осіннього віку Алла Бабенко. Снує між Львовом і Києвом дивний «Театр у кошику» Ірини Волицької. В столиці, на лівому березі Дніпра, зріє режисерський талант Андрія Білоуса. Експериментує постановник Дмитро Богомазов. Творчо квітне Київська оперета. Вражають деякі акторські роботи...
Тобто, без сумніву, є нам чому радіти і що святкувати в Міжнародний день театру. Хіба що в Україні це свято зі сльозами на очах. Бо всі мистецькі радості творяться всупереч реаліям сьогодення. Чинна малокультурна влада дедалі більше скорочує бюджетне фінансування мистецтва. Можновладці, мабуть, просто не розуміють, що воно таке — культура і навіщо вона взагалі потрібна. Подейкують, серед депутатів Верховної Ради є особи, які жодного разу в своєму житті не бували в театрі. Для багатьох із них влада — це форма бізнесу (за М. Жванецьким). Театри в Україні тим часом уже кілька років поспіль не одержують коштів на постановку нових вистав. Це все одно, що ви, любий читачу, вже багато років не маєте можливості купити новий одяг чи взуття, іграшку дитині, подарунок другові. Або піти в театр...
То ж залишається відзначати День театру як родинне свято, між собою. Я от п’ять років тому запровадила власну родинну театральну премію «Бронек». Святкую її разом із колегами та друзями за два тижні до Міжнародного дня театру, 14 березня, в день народження мого діда, видатного українського актора Амвросія (Бронека) Бучми. Представлю вам цьогорічних нагороджених, сподіваючись, що ви звернете увагу на ці вистави, цих акторів і просто підете до театру.
Лауреатом «Бронека-2011» став режисер Віталій Малахов, керівник Київського театру на Подолі (сьогодні їх виселяють із Гостинного двору, а приміщення на Андріївському узвозі так і недобудоване) за вистави «На дні» Горького та «Минулого літа в Чулимську» Вампілова. Після гірких життєвих випробувань у Малахова відкрилося якесь нове дихання, з’явилися глибина та прозріння. Обидва спектаклі вражають тонким психологізмом і пронизливими акторськими роботами. Навіть важко було виділити когось із ансамблю виконавців. Ми з колегами, які допомагають мені визначитись із переможцями, зупинилися на Ігореві Волкову (Барон в «На дні») та Валерії Булітко (Валентина з «Чулимська»). Обоє відзначені також за ще дві ролі минулого року — І. Волков-Шаманов («Чулимськ») і В.Булітко-Анна («La bonne Anna»). Волков вразив багатошаровістю відчаю та стоїцизмом своїх героїв. Булітко для Валентини склала сповідальні вірші, поклала на музику, і коли вона співає їх крізь сльози, то вам рветься серце. Наразі її Анна у французькій розвеселій комедії — це келих шампанського: і смішно, й гірко, й у ніс шибає.
В Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра (художній керівник — Едуард Митницький) режисер Андрій Білоус прозоро й парадоксально здійснив постановку вистави «Найвище благо у світі» за плутаною та нудною, на перший погляд, п’єсою Тургенєва «Місяць на селі». Вона йде і в Київському ТЮГу, але там режисер Валентин Козьменко-Делінде так і не розібрався в мереживах класичного тексту. А на лівому березі грають по черзі два акторських склади, й виходять наче дві різні вистави. До кожної фрази тексту тут режисером і акторами додано пластичні, мімічні, інтонаційні варіації, які насичують дію змістом, проявленими стражданнями, ваганнями, душевними катастрофами. Так цікаво — очей від сцени не відвести. Тому й відзначені два виконавці однієї ролі — Лев Сомов і Микола Боклан. Провінційний, власне, сільський лікар Шпигельський у Сомова наче запрограмований на поразку. Він ще борсається в пошуках кохання й успіху, але насправді це — порожнеча відчаю, спустошення. У Боклана Шпигельський, колись місцевий Казанова, звиклий до перемог, сьогодні втратив силу, але не надію. Він здивовано зустрічає поразки, спустошення в ньому ще тільки назріває.
В цьому ж театрі відзначено любовний дует із вистави «Чотири причини вийти заміж» Р. Баєра у виконанні подружньої пари з довгим шлюбним стажем — Світлани Золотько та Олександра Ганноченка. До вашого відома — переконливо грати на сцені справжнє кохання так складно...
«Бронек» і раніше відзначав партнерство — Ігор Рубашкін та Катерина Кістень, Наталія Сумська й Анатолій Хостікоєв. От і нині нагороджено ще одну партнерську пару. В Молодому театрі нещодавно засвітилася зірочка молодої Валерії Ходос. У виставі «Квартет на двох» Крима її дует із актором зрілого таланту Ярославом Чорненьким звучав і зворушливо, й чисто, й гумористично. Я.Чорненький відзначений також за головну роль у виставі «Той, Тот та інші», де успішно використав свій багатий досвід у відтворенні принципів театру абсурду.
Можна вважати режисерським дебютом Анатолія Петрова відзначену «Бронеком-2011» виставу «Квартет для двох». Анатолій Петров і раніше неофіційно займався режисурою, створив в Україні вуличний театр на ходулях. А з досить простенької п’єси Анатолія Крима він примудрився вив’язати зворушливий анекдот про досить складні любовні стосунки.
Серед помічених «Бронеком-2011» молодотеатрівців — народний артист Валерій Легін. У виставі «Той, Тот та інші» він грає малесеньку роль недоумкуватого листоноші, який на власний розсуд доставляє чи знищує пошту. Актор витворює віртуозний малюнок комедійних, абсурдних «приколів», і кожної появи цього другорядного персонажа чекаєш, як подарунка долі. А він, по суті, і перетворює допоміжну постать на фантом Долі, абсурдної долі людства.
«Бронек-2011» згадав, що Амвросій Бучма був професором Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Серед його учнів — Нонна Копержинська й Костянтин Степанков. Тому й нагородив «Бронек» видатного педагога нинішнього Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, професора, жінку третього тисячоліття Валентину Іванівну Зимню, яка в свої «за вісімдесят» продовжує ліпити акторські таланти й людські душі. А її учні, народні й заслужені, артисти, міністри культури, голоси майдану, телеведучі завжди виблискують на видноколі українського театру.
Є у премії «Бронек» і сектор «Офф-Київ». Помічені були вистави у Львові, Вінниці, Харкові, Луганську, Черкасах. А лауреатом став чернігівський режисер Андрій Бакіров за красиву, смішну та психологічно точну виставу «Божевільний день, або одруження Фігаро» Бомарше. В ній заблищали Олександр Куковеров (граф Альмавіва, своєрідний комедійний Воланд), молоді випускники Дніпропетровського театрального коледжу Євген Бондар (Фігаро, здатний органічно переходити від комедії до драми й назад) та Сергій Пунтус (Керубіно у вишуканому фарсі), Діна Лобур (Сюзанна) та Наталія Максименко (Марселіна). Дівчата нещодавно закінчили заочно магістратуру театрознавства й тим довели, що інтелект лише прикрашає актора.
А особливо хочеться привітати з відзнакою відроджений Білоцерківський театр і посталу з мистецького небуття талановиту актрису Світлану Волкову (колись Солошенко) в головній ролі вистави «Самотня леді» Ігоря Афанасьєва.
