Про «незіркову зірку» Василя Зінкевича

Концерт запланував на 16 вересня. Зінкевич виступить на головній сцені країни, в Національному палаці «Україна», куди зможуть потрапити охочі привітати маестро та послухати «Червону руту», «Два кольори», «Пісня буде поміж нас», «Скрипка грає», «Хай щастить вам, люди добрі!» та інші хіти у його виконанні. А 1 травня, в  день народження Василя Івановича, його телефоном і «наживо» вітали друзі та колеги, серед яких — колишній учасник ВІА «Світязь» і однойменного дуету, музикант, композитор та аранжувальник Дмитро Гершензон.

 — Наша співпраця почалася понад тридцять років тому, — розповів «Дню» Дмитро Лазаревич.  — Барабанщик ВІА «Світязь» Ігор Сазонов, із яким ми були знайомі завдяки роботі в Тернопільській філармонії,  запросив мене на прослуховування в Луцьк. Там, у Волинській філармонії, базувався «Світязь», відомий тоді  на весь СРСР. Таких популярних гуртів в Україні було небагато: «Смерічка», «Ватра», «Кобза»...  Та на прослуховуванні з’ясувалося, що Ігор викликав мене, радше, щоб побачитися, а не з метою влаштувати в колектив. Привіз бас-гітару, а мене попросили зіграти на клавішних, причому інструмент дали якийсь «лівий»... Але мене вразило те, як вибачався соліст і художній керівник ансамблю Василь Зінкевич — ніби це він винен, що я приїхав, а в мене не склалось! «Ви не хвилюйтеся, дуже прошу. Все у вас буде добре, ми вам зателефонуємо...» Я кивав головою, хоча розумів, що ніхто не дзвонитиме, й мені було страшенно незручно: Зінкевич — це ж кумир мільйонів, а я хто?  А місяців за два пролунав дзвінок. Знімаю трубку — і чую тихе-ввічливе: «Добрий вечір. Вас турбує Василь Зінкевич. Нам потрібен бас-гітарист, і я згадав про вас, Дімо. До того ж, ви співаєте»...

Я ще не зустрічав відомої особистості, яка б не те що не користувалася своєю популярністю, а навіть ніяковіла, коли її впізнають. Іноді складалося враження, ніби Василь Зінкевич популярністю обтяжений — він аж ніяк не з тих артистів, які вигадують собі титули і працюють лише для того, щоб бути «номером один». Він  на сцені, бо це покликання.

А щодо зірковості... Знаєте, навіть у мегапопулярного ВІА «Світязь» були зовсім не зіркові періоди. Нову програму ми обкатували по всіх волинських селах, і траплялося так, що приїхали в село, а люди кажуть: «Ой, якби ж учора концерт, то народ іще посходився б, а зараз усі на грибах...» І ніде Зінкевич не сказав: «Хлопці, розвертаємось — нема для кого виступати», — ставали й працювали!

— Василь Зінкевич — передусім естет. Завжди «з голочки» вдягнений, у костюмі, який ідеально сидить...

— ...Саме так — естет і перфекціоніст. Хоча ці два слова можна одним замінити — художник. Не лише за професією (адже й у Вижниці Василь Іванович на художника вчився), а й за сприйняттям світу. У приміщенні Волинської філармонії, на другому поверсі, в нього був свій кабінет, і на столі постійно лежали гори паперу. Яких тільки малюнків не було! Найчастіше траплялися ескізи костюмів: усі костюми для «Світязя» Зінкевич розробляв сам. У 1970 — 1980-ті не чув про стрази Сваровскі, а Василь Іванович уже прикрашав одяг музикантів штучним камінням. Причому враховував світло від прожекторів. Коли промені потрапляли на одяг, він сяяв усіма кольорами. Наскільки мені відомо, Зінкевич і в «Смерічці» над костюмами працював, і в ансамблі «Смеречина», де танцював і ставив танці. До речі, якби далі займався хореографією, так само досяг би успіху. У нього талант постановника — бачить весь номер одразу. Так само, як бачить пісню.

Ніколи не забуду, як ми робили аранжування пісні «Два кольори». У мене було 52 варіанти, але  Зінкевича все не влаштовувало. Василь Іванович не міг пояснити, що йому потрібно, але на підсвідомому рівні відчував, як повинна закінчитися пісня. І коли я нарешті вгадав, до мене дійшло: це — воно. Нехай не ображаються інші колеги по сцені та мої потенційні замовники (зараз Дмитро Гершензон активно працює як аранжувальник.   — А.Ш.), але такої інтуїції в музиці, як у Зінкевича, нема ні в кого!

— Популярність у ВІА «Світязь» і Василя Зінкевича була шалена, я читала, прихильниці навіть машину зі співаком підіймали...

— Про машину не чув, а от автобус розхитували!  Лише про два такі випадки знаю: один — із Василем Івановичем, другий, багатьма роками пізніше, — з Віталіком Козловським. У нас за радянських часів не було секс-символів, але був Зінкевич, якого нашому адміністратору Іванові Благуну доводилося інколи рятувати від настирливих дівчат. Після закінчення концерту він повинен був бігти до Зінкевича «тримати оборону» біля дверей його гримерки. Але від народної любові до ненависті один крок. Якось розлючена юрба нас ледь не розірвала! Виступали ми в Чернівцях — місті, яке багато значить для Василя Зінкевича, бо є для нього трампліном: там, працюючи в «Смерічці», він здобув популярність, звідти потрапив до культового фільму «Червона рута»... І ось у нього вже інший ансамбль, і ми маємо два концерти. Літній майданчик, повно народу: на сидіннях, у проходах, на парканах, під парканами...

ПІСНЮ В. ІВАСЮКА «МИЛА МОЯ « ВИКОНУЮТЬ СОЛІСТИ  АНСАМБЛЮ «СМЕРІЧКА»:  НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК, МАРІЯ ІСАК ТА  ВАСИЛЬ ЗІНКЕВИЧ (1970-ті РОКИ) / ФОТО З АРХІВУ МАРІЇ ІСАК

Перший концерт відпрацювали, перед другим приходить Зінкевич і пошепки каже: «Я не буду співати. Не можу». Виявилося, отримав із дому неприємну звістку:  я ніколи не ліз ні йому, ні іншим у душу, тому так до кінця й не зрозумів, що саме сталося, але від нервового напруження голос у Василя Івановича сів. Жодної ноти! Треба скасовувати концерт. «Може, ви якось самі?»    — з винуватим виглядом пропонував Зінкевич. «Ну яке «самі»? — відхрещувалися ми. — Якщо люди вас не побачать і не почують, вони ж нас зметуть!»

Іван Благун зробив неймовірне: де він набрав сто міліціонерів, я не знаю, але вони утворили коридор, і ми пройшли від майданчика до готелю, який був недалеко, через дорогу, але нам просто не дали б туди дістатися, юрба сунула з усіх боків із криками: «Неподобство! Зажралися!» Людям же не поясниш, що артист справді не може співати...

—  І про фонограму тоді й не чули!

— Так! Уперше почули на фестивалі «Кримські зорі», нас туди запросили. Сидимо в готелі — прибігає наш звукорежисер зі здивованими очима: «Хлопці, там таке! Ви не повірите!» — «Ну що?» — «Співачка (не скажу яка: декого й згадувати не варто. — Д.Г.) під касету співає!» — «Та ну?» — «Я вам кажу! Касета грає, а вона рота розкриває!» Ми посміялися: ніхто не думав, що це можливо. Працювали щодня по два-три концерти без жодних фонограм.

— На вашу думку, в чому його секрет? Що зробило співака суперзіркою?

— По-перше —  шанобливе ставлення до глядача й до професії. Сцена для Зінкевича — святе місце. Він ніколи не дозволяє собі навіть торкнутися куліси, для нього це все одно, що в храмі за олтар полізти. Вийти на концерт, у чому їхав у автобусі, теж неприпустимо: кожен вихід на сцену — це свято.

Попри свій поважний вік, Василь Іванович досі вчиться й досі не впевнений у собі настільки, щоб забронзовіти. «Незіркова зірка», яка не розучилася радитися, прислухатися, хвилюватися...

Одного разу, коли я працював уже в дуеті «Світязь» із Анатолієм Говорадлом, а Зінкевич — сам, ми брали участь у збірних концертах десь у Західній Україні. І під час нашого виступу я помітив, що Василь Іванович стоїть за кулісами й уважно за нами спостерігає. Я спитав, чому, адже зазвичай він старається на початку виступити — і в готель (на відміну від тих, хто ледь не б’ється, щоб концерт «фіналити»). Зінкевич усміхнувся: «Ви ж мені як діти...»

До всіх музикантів, із ким працював, у нього щире батьківське ставлення.

Зінкевича впізнаєш за голосом. Він дуже тонко відчуває пісню. Багатьом здається, що вокаліст повинен кричати, демонструючи можливості своїх зв’язок, придавити публіку октавами, взяти за горло — й не відпускати, доки не попроситься. Зате прожити пісню на сцені не кожному під силу. А Василь Зінкевич може тільки проживати, тому його повторити не можна. Згадайте «Скрипка грає» — там є великий тужливий програш, і в ньому співак робить такий жест, ніби хоче злетіти над сценою...

Дивував він і тим, що міг... намалювати пісню. Тільки дослухав — показує папірець, а там зірочки, гори, дерева, струмочки... Хтось передає відчуття словами, комусь краще висловлюватися нотами, а Зінкевич — як художник.  Вклонитися низько треба його рідній Хмельниччині та селу Васьківці, де він народився, за таку неординарну людину із наскрізь українською душею.