Про Україну, війну і мир

Наша зустріч відбулася на Другому Міжнародному театральному фестивалі «Vasara», який нині проходить у литовському Друскінінкаї. Юрій Рост — не лише знаменитий фотограф, журналіст, а ще поет й письменник. У рамках фесту відомий майстер представив свою нову книжку «Групповой портрет на фоне мира». У цьому товстенному фоліанті вагою 6 кг (!) зібрані авторські фотографії, зроблені за десятиліття творчої роботи, літературні коментарі й есе Юрія Роста. Персонажів надзвичайно багато, охоплені різні прошарки суспільства, представники різних країн і континентів, є особи видатні й зовсім невідомі...

Для нас,  українців, цікаво, що в книжці є серія зустрічей Ю.Роста  з відомою народною художницею Марією Примаченко, історія з пам’ятником у Кам’янець-Подільському матері десяти братів Лисенків, які всі повернулися з фронту, розповідь про одесита Бориса Литвака, який створив унікальний Центр реабілітації дітей-інвалідів. Усі фотографії об’єднані  уважним, талановитим, доброзичливим і співчутливим  поглядом цього майстра «через об’єктив». Він бачить життя й людей так, що кожна його робота набуває вигляду закінченого витвору мистецтва. Композиції фотографій гранично прості, але в такій простоті — життєва правда й глибока щирість.

Юрій Рост народився й виріс у Києві, його батька знають київські театрали зі стажем, він був актором столичного ТЮГу. І хоча в творчій долі є акторські роботи, в юності Рост не пішов по стопах батька, а закінчив Київський інститут фізкультури, пізніше факультет журналістики Ленінградського університету. З 1967 року Рост — спецкореспондент «Комсомольської правди», через 12 років — оглядач і фотокореспондент «Литературной газеты».

Хоча Юрій Рост давно живе в Москві, він пам’ятає про Київ. Не просто пам’ятає, а реально, не оглядаючись, виступає за справедливість і правду. Це він 20 лютого свою статтю закінчив абзацом: P.S. Дорогі друзі! Це мій останній матеріал із Сочі. Шкодую, але не можу брати участь в олімпійському святі в той час, коли на вулицях Києва, де я народився й виріс, гинуть люди. Це моє рішення. Я не закликаю підтримувати мене. Я лише прошу читача «Новой газеты» мене зрозуміти». Це він через місяць написав статтю «Соромно мені» з жорсткою відвертістю: «Президент назвав частину свого народу націонал-зрадниками, а соромно мені. Він герой. Провів і виграв Олімпійські ігри, приєднав Крим — тріумфуйте! Більшість і тріумфує, але якась частина громадян випала з єдиного урочистого пориву. Комусь не радісно, а тривожно. Ми здобули Абхазію (чи не здобули?), втратили Грузію. Ми здобули Крим, втратили Україну... Кого ще з колишніх братів ми втратимо на шляху «збирання земель»? Та й перемоги якісь ганебні. У найближчих беремо. Хто там наступний? Молдавія? Казахстан? Чого сердитися, що не всі піддані хочуть війни з братом, хоча ситуація розташовує «відкусити» щось історично дороге нам. Інші ж щасливі поки. Житимемо далі. Тільки тепер це буде інше життя.

Без сорому».

З часу цього сміливого висловлювання минуло чотири місяці, події розвиваються нестримно, й хочеться прочитати нові статті Юрія Роста, його розумні й далекоглядні коментарі. На  «Vasara-2014» відбулася наша зустріч.

— Ви стежите за подіями в Україні. Поділіться вашими думками з приводу того, що відбувається зараз між нашими країнами?

— Я отримую інформацію здебільшого зі своєї «Новой газеты». Наш власний кореспондент у Києві працює добре й виїзні журналісти дають об’єктивну інформацію. Ми намагаємося зрозуміти, що ж відбувається насправді. Роль Росії в цих публікаціях згубна... Путін — холодна людина, вправно може відповісти, але стратегічні рішення він приймати не може, і він погано уявляє, в що це може вилитися і якими будуть наслідки. Зараз, на мій погляд, конфлікт уже виріс в міжнародний, і Росії вибратися з нього буде непросто, бо люди, які воюють у Донецьку, Луганську отруєні війною. Якщо вони повернуться до Росії, то не зможуть просто жити, їм будуть потрібні великі психологічні потрясіння, конфлікти, й вони здатні їх провокувати вже на своїй території.

— Ви народилися в Києві, вважаєте себе українцем?

— Я вважаю себе киянином, це улюблене моє місто. Знаю його добре, з радістю часто приїжджаю. Коли  жив у Києві, знав усіх знаменитих людей того часу, зокрема  акторів Наталію Ужвій, Бучму, Михайла Романова, директорів київських театрів. Наприклад, Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут жили поряд з нами на вул. Пушкінській (у нас була квартира в будинку Театру російської драми). Я був добре знайомий з Віктором Платоновичем Некрасовим, вони з моїм батьком разом пішли на фронт. Батько, Михайло Рост, працював у ТЮГу, був заслуженим артистом, після війни, тяжкопоранений у ногу,  повернувся на сцену, таким театральним Маресьєвим був. Батько похований у Києві, і брат мій похований теж тут. У мене багато знайомих і друзів пов’язані з Києвом.

— Юріє, ви людина, звикла бути в гущі подій, були в найгарячіших точках, реагуєте на всілякі конфлікти. Коли в Києві почалися революційні події, зібрався Майдан, вам не схотілося приїхати в рідне місто?

— Я бував практично в усіх місцях конфліктів радянського часу, в Литві, в Грузії. У Чечні, щоправда, не був, тут уже вік позначився. А до Києва я боявся їхати, та й зараз боюся... Він існує в моєму житті  певним містом мрії. Я пам’ятаю його повоєнним, з розповідей знаю, яким він був у роки війни й довоєнним. Мені хотілося б зберегти цей образ, написати про Київ, зараз уже досить багато написано, й коли закінчу, я обов’язково туди приїду. Хоча я був  в Україні, коли Майдан лише починався. Не брав участі активно, але про події, що відбуваються в Києві, писав у своїй газеті в Москві. Дуже переживаю за все, що нині відбувається, переживаю, як усе вирішиться на Сході України.

— Як вам здається, чим і коли все може завершитися?

— Я ніколи не прагну вгадати. Хоча в мене був текст «Смерть президента», написаний 8 років тому, я дав його прочитати нашому редакторові Міті Муратову, не сказавши, коли він написаний. Він прочитав: «Ну що, Папо, — він мене так називає — нормальний текст, друкуємо». Тоді я вказав йому на дату, сказавши, що він був уже надрукований у «Общей газете». Тому якісь речі можна передбачити, але, на жаль, нічого доброго чекати не доводиться. За динамікою, як мені здавалося, Україна мала обігнати Росію безумовно, вона мала всі передумови стати демократичною країною, хоча й з усіма болячками, дурістю, злодійством, які існують там, щоправда, не в таких масштабах, як у Росії. Україна — перша країна, яка законним шляхом змінила кількох президентів, у вас була свобода друку, думок. Думаю, так і буде з роками, щоправда належить долати величезні матеріальні труднощі. Рано чи пізно ця «Палестина» Донецько-Луганська закінчиться, для того, щоб відновити нормальне життя, потрібно, щоб почало працювати виробництво, для цього туди треба вкладати величезні кошти. Це дуже тривалий і важкий процес. Голландці осушують свої землі, будують на них міста, життям у яких скористаються майбутні покоління. Так і Україні доведеться будувати свою країну, благами якої користуватимуться наступні покоління. Звісно, майбутнє всі уявляють слабо, люди завжди живуть сьогоднішнім днем і хочуть, щоб він було хорошим. Наскільки здатні українські політики привести Україну, нехай не до процвітання, а хоча б до стабільності, покаже час.