Професіоналам треба платити

Кумир радянських телеглядачок, відрадою яких були чемпіонати світу з фігурного катання, Катаріна Вітт виписує витончені вензелі на льодовій, як любили говорити радянські ж спортивні коментатори, арені. Вгодована, але все ще симпатична екс-чемпіонка, щоправда, не катує себе подвійними акселями, як і потрійними тулупами, але катається граціозно, легко й лірично. І тішить око, поки нарешті не вб'є її героїню Наталю Кирилову просто під час танцю підла куля снайпера. Боюся, що ціни в «Кінопалац» не доступні багатьом відданим шанувальникам ендеерівської фігуристки. Але, коли навіть не побачать вони її на екрані, засмучуватися не варто: скоро їх ідол обіцяла з'явитися вже геть в усій красі на сторінках «Плейбоя». Струснути, так би мовити, тренованим, хоч і не дуже юним тілом. За Берлінським муром для підтримки пристойного рівня життя й стабільного рівня популярності їй, звичайно, досить було франтити в коротенькій, хоча й пікантній сукенці. Але мур, вибачте, звалився, поховавши під собою не лише гордий спосіб життя знаменитих фігуристів.

Без роботи і коштів для існування залишилися і деякі хлопці, не менш, до речі, професіональні, ніж Катаріна Вітт, хоча, на відміну від спортивної зірки, такі, котрі до популярності абсолютно не прагнуть — секретні агенти спецслужб. Ці жертви холодної війни готові виконувати будь-які небезпечні й ризиковані доручення. І робота для героїв фільму знаходиться: заволодіти алюмінієвим кофром з таємничим (з цією нерозгаданою загадкою глядач, на жаль, і покине зал) вмістом. Горезвісна політкоректність, якій хоч і без надривного ентузіазму, але загалом покірно слідує режисер, дозволяє, як потенційних ворогів людства використати надійний жупел сучасного пригодницького екрану — російську мафію, що з'являється в «Роніні» в огидних образах, позбавлених моральних обмежень і, що зовсім образливо, стилю (ватажок російських бандитів і за сумісництвом тренер невинно занапащеної російської фігуристки зверху мішкуватого лижного костюму носить товстелезний вульгарний золотий ланцюг) істеричних суб'єктів. Очевидно, безкарно можна зачіпати й ірландців, принаймні з терористичними нахилами. Вони ж і наймають міжнародну п'ятірку екс-спецагентів, виявляючи при цьому не лише космополітичну підступність, але й істинно шотландську скупість. Бо й целулоїдно холодна фанатичка Дейдра (Наташа Макелхоун), і її ієзуїтськи пронозливий і безсоромний патрон Симус (Джонатан Прайс) хочуть захопити жадану скриньку, але гідно платити професіоналам за роботу не збираються. Жмуться, хитрують, дурять найнятих майстрів розшуку і бою, за що самі у фіналі і страждають. Ляльку Дейдру, ймовірно, з гуманності відпускають, а її командира забивають без особливих вагань, тим паче один з агентів (природно, американець) мав намір зробити це за завданням власної спецслужби.

Про сюжет більше ані слова. До честі Франкенхаймера (видно, позначається шістдесятницька закваска і відверта отруєність європейським кіно) він зухвало порушує стандартні жанрові схеми, завдяки чому інтрига «Роніна» має декілька досить оригінальних поворотів. Претензії ж режисера на глибокодумність і психологізм виявляються абсолютно даремними. Стосунки героїв темні і таємничі, як і вміст горезвісного кейса, на який вони з таким азартом полюють. Хіба що два головних герої фільму, що вижили завдяки завойованому артистичному становищу виконавців, — Сем (Роберт де Ніро) і Венсан (Жан Рено), створюють на екрані небанальний людський контакт. Схоже, щоправда, це не досягнення режисера, а просто природний діалог симпатичних один одному професіоналів. Позаекранні дружні стосунки могутніх акторів ненав'язливо спроектовано в сюжет «Роніна». Де Ніро і Рено спілкуються у фільмі аскетично, але з очевидним задоволенням, що робить епізоди, коли їх герої один одного рятують, по-своєму навіть зворушливими.

Як і більшість фільмів дії, «Ронін» — типове підліткове кіно. Тому я ризикнув би порекомендувати дивитися його, поклавши руку на пружне і поступливе коліно подружки. Перевага цієї мізансцени полягає в тому, що в найбільш емоційно напружені й натуралістично ядрені моменти фільму (наприклад, коли Жан Рено з двох спроб без наркозу пінцетом витягує з черевної рани де Ніро тефлонову кулю) можна ненароком це кругле коліно потиснути. А два найкращі епізоди «Роніна», заради яких, власне, картину і варто подивитися, підбурюють до більш авантюрних дій. Це блискуче, зі старомодною чесністю і добротністю, без дешевих (доречніше, звичайно, сказати, дорогих) комп'ютерних спецефектів зняті сцени автомобільних погонь. Каскадерські трюки, особливо захоплюючі перегони зустрічною смугою швидкісної магістралі, так само, як і запаморочлива їзда вузькими, як дівоча талія, вуличками Ніцци, — це, дійсно, класний видовищний атракціон, де вражають і винахідливість постановчого розв'язання, і майстерність автомобільних асів. Справді, стежачи за цією розкішною гонитвою, забуваєш і про невиразність значення «Роніна», і про чемоданчик з ірландцями вкупі.

Залишається сказати, що, коли перед фільмом фантазуєш собі таємничого Роніна — злобним, безжальним, пелехатим, як російський ведмідь, кадебістом або бандюгою-рецидивістом, то вже в початкових титрах твою помилку розвіюють, розширюючи ерудицію, за що Франкенхаймеру — окрема подяка. Так ось, ронін — це самурай, який не зумів захистити свого господаря й поневіряється неприкаяний по землі, поки не зуміє помститися кривдникам і з почуттям бездоганно виконаного обов'язку, нарешті, здійснити харакірі. Метафора прозора, але для «солдат невидимого фронту», навіть розжалуваних, все-таки занадто піднесена. Вони б'ються за гідний своєї майстерності гонорар і не хочуть помирати. Навіть якщо вони сильно покалічені уламками Берлінського муру.