Прикордонник світів

Російською мовою виходить «Ворошиловград» Сергія Жадана — роман про те, як менеджер, що присмоктався до влади, раптом виїжджає в прикордонну глибинку, щоб облишити існування і почати жити. Сергій Жадан — український прозаїк і поет, який зі своєю минулою книгою, збіркою оповідань «Anarchy in the UKR», потрапив до довгого списку «Національного бестселера». Жадана люблять і російські, і українські читачі — за поетичну точність мови, дивовижний гумор та яскраві типажі. Люблять і ревниво намагаються поділити: росіяни привласнюють його собі, українці ж сміються над цими спробами, вказуючи, що в Росії його читають у перекладі.

Його «Ворошиловград» вийшов 2010 року. Вийшов із великим успіхом — був названий «Бі-бі-сі» книгою року і навіть устигнув стати частиною деякого культу: у травні цього року в Луганську (радянська назва якого стала назвою книги) пройшов присвячений цьому творові тематичний арт-фестиваль.

Герой роману — Герман — у свої 33 роки займається незрозуміло чим у дивній конторі, що прилаштувалася до харківської адміністрації. Раптово лунає дзвінок із батьківщини: брат, власник невеликої бензоколонки на околиці обласного Старобєльська, виїхав далеко — може, до Берліна, а може, і до Амстердама, і тепер треба виїжджати до містечка і брати справи в свої руки. Герман приїздить на вихідні, але, звичайно, залишається, і, ймовірно, назавжди: милується кукурудзяними полями, випиває з друзями, спить із жінками, відбиває бензоколонку в місцевої мафії.

У результаті виходить книга про те, що пацани своїх не кидають, і як саме їм це вдається; трохи у дусі Захара Прилєпіна: мовляв, найважливіше — земля, а земля стоїть на справжніх чоловіках. Але Прилєпін щиро і навіть грубувато вказує читачеві, що робити: будь мужиком! стій на своїй землі! Жадан не вимірює «пацанистість» своїх героїв, але все одно приводить їх (і читача) до досить простої формули: «Все дуже просто: триматися один за одного, відбиватися від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А якщо навіть буде не добре, то буде справедливо».

При цьому Жадан однаково симпатизує всім своїм героям — браткам, контрабандистам, циганам, татуйованим зекам.

І об’єднує їх не час, дійовими особами якого вони є, а сама земля, природа, минуле, і перед землею, природою, минулим всі рівні та єдині.

І саме ця увага до людини на землі дозволяє українському «Ворошиловграду» звучати поезією на тлі сучасної російської прози. Леонід Юзефович із його самозванцями або Олександр Терехов із його сталінською Москвою, не говорячи вже про «популярну літературу» з її невмілими спробами відобразити сьогоднішній день у його дрібних деталях життя менеджерів, що мучаться від душевної порожнечі, — всі вони умови існування сприймають як самоіснування.

А в прозі Жадана мертві встають із могил заради футбольного матчу, перетинають вночі кордон тривожні бензовози і ходять чорношкірі кочівники, священик дихає синім полум’ям, посеред полів стоїть шматок залізниці з нізвідки в нікуди, і по ньому їздить туди-сюди поїзд, що возить головного місцевого ділка.

Жадановський Донбас весь на кордоні, і не лише реальному — з його стовпами і контрабандистами, що ходять мимо, але і кордону світів, цього і якогось іншого.

Проте при цьому Жадан зовсім не поринає в містичні галюцинації — завдяки тому, що дуже добре вміє збивати високу ноту комічними сценками.

Наприклад, у тому самому поїзді в нікуди бізнесменові подають на сніданок покірну чорну живу вівцю, і її доводиться добивати з «Макарова».

Жадана важко з кимось порівнювати, але якщо вже робити це, то найближча аналогія — весела, дика і містична циганщина фільмів Еміра Кустуріци (того періоду його творчості, поки він не скотився до військових повчань). Це історія про немарноту життя на цій землі, що транслює світовідчуття, якого в Росії катастрофічно бракує. Хоча від заміни жадановского Донбасу на, скажімо, Пермський край сутність зміниться мінімально: ми народилися, бухали в під’їздах, гуляли ночами, грали з пацанами у футбол, любили прекрасних жінок і народили прекрасних дітей, працювали в цих шахтах, обробляли ці поля, трималися разом і разом померли. Нам пощастило.

КОМЕНТАР

Сергій ЖАДАН, письменник:

— Завжди приємно, коли твоя книжка виходить за кордоном. А в цьому випадку мені ще дуже подобається переклад. Ще й редактор підійшов до тексту творчо та натхненно — через це книжка довго не виходила, хоча переклад був готовий вже давно, майже рік тому! Щодо критики, то російські літературні критики, мені здається, більш уважні та фахові, ніж українські, та їх статті більш глибокі. Вони аналізують особливості тексту та стилю, а не автора. І до мене російська критика ставиться доброзичливо. Було кілька випадків, коли мене включали до літературних номінацій на премії, я попадав до короткого списку і колись був навіть номінований на «Людину року» — і це взагалі парадокс, бо я ж перекладний автор, не російськомовний! Щодо майбутньої реакції російських читачів на мою книжку «Ворошиловград», то вона мені дуже цікава. Мені здається, що події роману могли статися в будь-якому куточку Росії, як і в Україні, що в нас спільне сприйняття дійсності. Отже, сподіваюсь, що книжка буде близька росіянам, та уважно чекатиму на їхні враження.